Час і людина

Час і людина

Перед нами постають два крайні погляди на час, і нам кортить знайти шлях десь посередині між ними. З одного боку, нас облягає виснажливе усвідомлення того, що життя коротке і смерть не за горами. Таке природне спостереження не замикається в німоті. Стогін скорботи перетворюється на ліричну мову ламентацій з допомогою всіх засобів поетичної творчості. До цих ламентацій долучається народна мудрість, коли про плин часу говориться метафорами з багатим філософським змістом.

Тож ми мовимо про час, що він спливає, маючи на увазі, що його швидкоплинність заважає сучасності вкоренитися назавжди. Ми кажемо також, що наш недавній досвід тоне в минулому і — раз він туди потрапив — вже не піддається змінам, хоча спогадам про пережите загрожує знищення через забуття. Ще ми кажемо, що відкрите для прагнень і острахів майбуття є непевним, адже небажані події приходять надто швидко, а бажані — надто повільно, і в будь-якому разі все, що трапляється, дуже не схоже на наші передбачення й розрахунки.

Антитезою цій елементарній символізації наших знань про час, який спливає в умовах надто короткого існування, є символізація безмежності космічного часу, який невтомно повертається до нас у вигляді великих циклів — років, пір року, днів. Про такий час ми говоримо як про всеосяжний. Уявно ми зображуємо його у вигляді якогось нерухомого вмістища: саме тому ми говоримо, що наше існування відбувається «в» часі, розуміючи під цією космічною метафорою первинність часу порівняно з думкою, яка прагне окреслити його суть і охопити його виміри.

Безперечно, виміри часу, про які йдеться нижче, свідчать, що наука певною мірою впоралася з явищем, яке не піддавалося будь-яким спробам його підкорити. Однак і ці виміри часу, самі собою невимірні, лише підсилюють відчуття всеосяжної безмежності, поруч із якою короткочасність життя виглядає разючим контрастом.

Таку прірву між космічним і людським часом прагнуть подолати інші символічні структури. Для оцінки значення їх ми повинні глибше зазирнути в природу такої диспропорції, з’ясувати деякі теоретичні сторони подвійної метафоричності плину й всеосяжності часу.

ПАРАДОКС ДОСВІДУ

Основні досягнення науки в царині космічного часу полягають у чіткішому усвідомленні механізму сполучення дедалі більших часових відтинків. Не забуваймо при тому, що в культурі Заходу, наприклад, вік світу довго обчислювався лише кількома тисячоліттями (іноді називали цифру 6 тисяч років).

Цікава навіть сама історія подолання подібних перепон: менш як століття тому глибші знання про геологічні ери змусили нас визнати, що Земля набагато старіша, ніж тоді вважалося; відкриття викопних тварин і рослин відсунули далеко в минуле виникнення життя; походження людини також відступає далі по шкалі часу, нараховуючи вже мільйони років.

Своєю чергою, концентричні тривалості, в яких містяться витоки людини, витоки життя, витоки Землі й витоки сонячної системи, вписуються в обсяги астрономічного часу, що обчислюється світловими роками. Таким чином безпосередній досвід безмежності всеосяжного часу зводиться до рівня, що піддається керуванню.

Однак диспропорція між людським і космічним часом виявляється не лише кількісно, є між ними і якісна відмінність, що дуже важливо.

Вернімося до явища швидкоплинного, миттєвого часу. Поняття миті має два зовсім різні протилежні значення залежно від того, з якого із двох поглядів ми виходимо. З погляду космічного часу, який передує людській свідомості і через те не має точки відліку, мить — це не що інше, як певна перерва в цілісності руху або ж, загалом, змін у динамічній системі. Говорити про якусь перерву означає, що будь-яка мить може бути «зараз» подібно до крапки на лінії часу.

Однак, аби й справді було «зараз», треба, щоб воно вже існувало у свідомості, що сприймає його як перехід майбутнього до минулого через сучасне. Справжня диспропорція між космічним часом і прожитим часом полягає саме в розриві між часом кількісним і часом якісним, або ж, іншими словами, між часом без сучасного і часом із сучасним.

Таку неспівмірність можна пояснити у вигляді парадоксу: питання про значення часу виникає в незначному, з погляду кількості, проміжку часу, а саме — у свідомості, яка пролягає між життям і смертю, тобто в осерді живого сучасного з усіма його можливостями запам’ятовувати й передбачати. Так, наприклад, завдяки уяві можна розширити межі пам’яті аж до нескінченності зоряного часу, а здатність передбачати — аж до можливого кінця світу. Однак на додачу до тієї обставини, що уява тоне в надмірних величинах так само, як і в дослідженні категорії піднесеного у Канта, між незмірним минулим і незмірним майбутнім завжди бракуватиме рушійної сили, досвіду прожитого часу, який не належить до виявів якісного часу.

Отже, беручи явище прожитого часу за відправну точку, можна оцінити силу символічних структур, які виступають посередниками між космічним та прожитим часом і утворюють те, що по праву можна назвати «культурним» досвідом часу.

Щоб уявити собі титанічну працю такого посередництва, треба повернутися до міфів та міфічних часів. Антропологи культури настійно посилаються на те, що французький філолог і міфознавець Жорж Дюмезіль назвав «великим часом», чия функція полягає в синхронізації космічного часу суспільства і людей, що в ньому живуть. Дюмезіль провів унікальну й глобальну «сканізацію» часу так, щоб упорядкувати взаєморозміщення циклів різної тривалості, зокрема великих зоряних циклів, біологічних відроджень та соціальних ритмів. У розміреності ритуалу передається час, чиї ритми ширші за ритми звичайної дії, завдяки чому вияви міфу набирають додаткового значення «практичної сканізації».

Я не збираюся звертатися до проблеми міфічного часу. Я звертаюся до тих символічних структур, які можна розмістити безпосередньо в точці відхилення міфічного й логічного. Саме на такий проміжний рівень можна поставити тимчасові структури, що їх філософ Кржиштоф Поміан назвав «хронософами», щоб відрізнити їх від хронографій, з якими вони, зрештою, перемішалися.

ХРОНОСОФИ Й КАЛЕНДАРІ

На цьому рівні історія поділяється на великі періоди, ери й епохи. Це — сканізація часу, де межовими стовпами обираються так звані епохальні події в тому розумінні, що з ними пов’язані якісь витоки чи підвалини. В міфічних поглядах на час найдавніші хронології прив’язуються до таких епохальних подій в історії, що самі собою є основоположними у творенні космосу. В цьому разі політичні хронології успадковують релігійну періодизацію і зберігають відбиток космічного часу.

Або ж згадаймо про різницю між золотим віком, мідним віком та залізним віком, чи про поділ на чотири царства, яким пророк Даниїл витлумачив сон Навуходоносора (а бачив той велику статую із золотою головою, срібними руками, мідними стегнами та напівзалізними й напівглиняними ногами). Пізніше святий Августин поділив історію людства на шість епох, кожна з яких мала відповідати одному з днів творення світу й одній з вікових пір життя, а за ними мала настати вічна неділя есхатологічного часу. Ці два різновиди поділу часу на періоди мають справу з лінійним часом, тимчасом як хронологія Ібн Хальдуна дотична до циклічного часу, де нашаровуються астральні з’єднання, тривалість династій та пори людського життя.

Така напівтеологічна і напівполітична періодизація поволі відступила на задній план європейської думки наприкінці Середньовіччя, однак потреба в поділі часу ще й досі відчувається в наших підручниках. Зрештою, поняття Відродження викликає в пам’яті одну з форм періодизації, де будь-яка новація приписується відродженню греко-римської Античності. Своєю чергою, ідея поступу, яка, схоже, визнає лише простий лінійний час, викликає потребу нових періодизацій. На додаток до великого поділу часу на давній та модерний вона висуває концепцію універсальної історії, де філософи від Вольтера до Гегеля ділять час за династіями чи царствами (у Гегеля це — східний, грецький, римський та німецький періоди).

Основним завданням цих хронософій є встановити час, вищий від ефемерного індивідуального життя чи навіть життя цілих народів та династій,що правили ними, тобто понад людський час, який так чи так забезпечує перехід від космічного часу до часу простих смертних.

Хронографії пережили хронософії, з якими вони переплелися, бо репрезентують вагомішу спробу посередництва, а саме — спробу вписати людський час у зоряний час. Ця спроба полягає у винаході третього часу, часу календарного. Звичайно, можна підкреслювати розмаїття календарів, але ж можна вирізнити і їхні спільні риси, що дозволяє говорити про цей третій час як про календарний. Сукупність таких рис дає змогу обчислювати час: якась основоположна подія, що нею відкривають нову еру (народження Христа, Будди, мусульманська Хіджра, початок династії), є відправною точкою для датування пізніших подій.

Таким чином хронологічний час єднається з хронософічним часом, відрізняючись від цього останнього тим, що дає нам вісь відрахунку, завдяки чому стає можливим мандрувати в часі у двох напрямках, а саме — з минулого в сучасне і з сучасного в минуле, бо наші власні життя є часткою тих подій, які ми подумки оглядаємо згори донизу і знизу догори. Нарешті, завдячуємо йому набір одиниць вимірювання (дні, місяці, роки), назви яких вживаються для позначення усталених проміжків між тими чи тими космічними явищами.

Отже, календарний час є символічною структурою посередництва в тому розумінні, що він вписується водночас і в космічний час (на основі астрономічних знань), і в людський досвід (на основі основоположних подій, які належать колективній пам’яті і відзначаються святкуваннями).

Далі буде.

Автор: Поль Рікор.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers