Віщий Олег – князь чи воєвода? Частина перша.

Віщий Олег

Олег – найзагадковіша і важко зрозуміла фігура початковій руської історії. Вперше Олег з’являється на сторінках «Повісті временних літ» у 879 (6387) році у зв’язку зі звісткою про смерть Рюрика. Останній заповів йому справу свого життя, тобто землю Руську і виховання свого сина, малолітнього Ігоря. Розуміючи, що все це не може бути випадковістю, один з найдавніших редакторів «Повісті …» вважав за потрібне пояснити, що Олег припадав Рюрику «деяким родичем». Пізніше обережно висловлена думка перетворилася на прямо протилежне твердження, що Олег – брат дружини Рюрика, про яку нам взагалі нічого не відомо.

Так Олег став «уем» Ігоря, дядьком по матері, що на Русі, на відміну від півночі Європи, робило цих родичів переважними опікунами малолітніх княжичів, які залишилися без батьків. Вони ніби представляли інтереси материнського клану, відстоюючи права спадкоємця від посягань «стриїв», – братів батька, що претендували на родове спадкування. Якщо уважно придивитися, більшість конфліктів раннього середньовіччя в сім’ях європейських та східних володарів викликані саме такими зіткненнями династичних інтересів. Але це вже особлива тема.

Історію Олега можна назвати історією становлення та утвердження давньоруської держави з центром у Києві. «Повість …» малює похід Олега з малолітнім Ігорем на руках з Новгорода через три роки після смерті Рюрика як закономірне, мало не сплановане заздалегідь військове підприємство з розширення новгородських (або княжих?) володінь. Літописець перераховує шість племен – варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів, хоча цей «результат» скоріше схожий якщо не на втечу, то на вигнання. Втім, весь перелік народів, звідки Олег брав «виття многі» – всього лише пізніше домислювання подій у більш сприятливому для Рюриковичів вигляді.

Насправді, Новгород з усіма передмістями був кинутий Олегом, бо інакше навіщо йому було забирати з собою малолітнього Ігоря? В останньому читач переконується досить скоро. Невідомо, з ким почав війну Олег, проте першим його кроком був вихід до Дніпра у Смоленська, звідки вони з Ігорем і військом по річці спустилися до Києва.

На сторінках «Повісті …» Київ виникає і раніше. Вперше про «гори київські» згадує легенда про апостола Андрія. Потім Київ як «град на горі» з’являється перед очима двох варягів, Аскольда і Діра, що пішли від Рюрика з Новгорода на південь у пошуках пригод. Можна зрозуміти, що їх зустріч з Києвом і княжіння в ньому були чистою випадковістю. Істинну ж мету становив похід на Константинополь, датований «Повістю …» 866 (6374) роком. У свій час А. Аю Шахматов показав, що для опису цього походу автор «Повісті …» використав не які-небудь руські письмові джерела або народні перекази, а запозичив розповідь про набіг русів з тексту продовжувача хроніки Георгія Амартола, причому дата події , зазначена по «14 індикту», могла припадати як на 866, так і на 851 роки, і останнє виявляється більш вірним, так як відповідає даним Симеона Логофета.

Похід Аскольда і Діра, відзначений у візантійській історіографії дивом з ризою Богородиці Влахернської, винос якої з храму підняв бурю, розметав руські човни, закінчився повним розгромом русів. Олег з Ігорем з’явилися під Києвом у 882 році, тобто через тридцять один рік після нещасливого походу, хоча найімовірніше було б припустити розрив тільки в два-три роки. За словами літописця, Олег захопив Київ хитрістю: сховавши воїнів під лавами тур і вийшовши на берег з Ігорем на руках і з «малою дружиною». Можливо, інакше Аскольд і Дір не вийшли б на переговори. Самозвані князі були вбиті, після чого Олег сів на князювання в Києві, оголосивши його «матір’ю міст руських».

Найменше сумнівів викликає застосована Олегом військова хитрість, поширена в той час настільки, що її можна прийняти за літературний «штамп». Здивування викликає інше. Ніяка хитрість не могла допомогти Олегу заховати від очей киян своє численне військо – якщо воно у нього було! – Так що доводиться думати, що ладей у нього було не більше, ніж у звичайному торговому каравані, чому він і повідомив з посланим у місто вісником, що він – «гість», тобто купець, що йде «у греки» від Олега та Ігоря. Вихід князів на берег до торговців теж відповідав практиці тієї епохи.

Віщий Олег

Торгівля йшла прямо на човні чи біля нього на березі, якщо у приїжджих не було своїх складських приміщень у місті. Питання в іншому – наскільки пояснимий фатальний результат зустрічі і чим він був зумовлений? Можна припустити, що Аскольд і Дір пішли від Рюрика (якщо тільки вони взагалі були з ним пов’язані) не мирно, і в Олега з ними були свої рахунки, які він вирішив, прикриваючись ім’ям Ігоря. Але причому тут заява, якою він обеззброїв і киян, і самозваних князів: «Ви не княжого роду, княжого роду я, а це син Рюрика»? Яке відношення мав Рюрик до Києва і киян? Чи не означає це, що, на думку автора «Сказання …», Аскольд і Дір правили від імені Рюрика, а пізніше – Олега та Ігоря?

У всякому разі, розбір цього епізоду по Лаврентіївському списку літопису повністю підриває довіру до версії новгородського літописання, згідно з якою Ігор був вже повнолітнім князем, Олег – воєводою при ньому, а вони обидва завойовували Дніпро і Київ за допомогою армії союзних племен. Насправді ж тут відображена не зовсім зрозуміла тепер для нас авантюра, блискуче завершена Олегом, який завоював собі князювання (нехай навіть тимчасове), на яке він мав якісь невідомі нам права. Бо, що ще могло спонукати киян спокійно поставитись до вбивства попередників Олега і довірити себе чергового авантюристу-варягові?

Відомості, які повідомляє нам про подальшу державну діяльність Олега «Повість …», короткі, але цікаві. Олег засновує міста, не названі по імені, встановлює розміри данини підлеглим і підкореним народам, і тут ми вперше стикаємося з сусідами Русі. Першими противниками Олега стали древляни, яких він «примучив», потім сіверяни, у яких, як і у радимичів, він перехопив данину, що перед тим платилась ними хозарам. З уличами і тиверцями в нього тривала війна.

Далі буде.

Автор: Андрій Нікітін.