Віщий Олег – князь чи воєвода? Частина четверта.

Віщий Олег

Вражаючий збіг обставин смерті Одда та Олега – відповідність літопису і саги аж до вказівки місця події – «за морем» – не могло не привернути уваги істориків і літературознавців. Одні вважали, що північні билини, знайомі з руськими літописами, запозичили сюжет, який насправді виник на руському ґрунті і є безсумнівним історичним фактом. Інші, навпаки, вважали тут зворотне запозичення і, швидше за все, були праві. Справедливості заради слід сказати, що є й третя точка зору, згідно з якою в обох випадках використаний широко поширений фольклорний сюжет, відомий в легендах і переказах самих різних народів: спроба уникнути передбачення долі і смерть від «мертвої кістки», активну функцію якої тут приймає змія як посланник долі і потойбічного світу.

Втім, і в Скандинавії, і на Русі в той час кінь і кінський череп відігравали велику роль в самих різних магічних обрядах і віруваннях. Кінь був оточений пошаною, був наділений даром віщування, використовувався в різних ворожіннях про майбутнє… Але зараз саме ця сторона справи повинна, мабуть, цікавити нас найменше. Олег міг бути Оддом і загинути від змії; йому, як і Одду, могли вигадати таку кончину. І те, й інше стосується тільки особистого життя Олега, тоді як ми досліджуємо його історичне обличчя. І тут, перед тим, як підсумувати все, що ми про нього дізналися (вибравши зерна достовірних звісток), слід зупинитися на його імені.

Про ім’я нашого героя – Олег – насамперед можна з впевненістю сказати, що воно чуже слов’янським мовам. За традицією воно походить від давньо-скандинавського «Хельгу», спорідненого з німецьким «хейліг», що означає «святий», але навіть по самому змісту діянь Олегу більше підходить запропоноване французьким істориком Грегуаром в 1936 році тлумачення його імені, як «великий» з давньо-болгарського «волгу» (складова частина титулу воєначальника на одному з написів Першого Болгарського царства).

Не буду зараз зупинятися на думці історика, досить, як мені здається, цікавої і продуктивно, розвиненої А. Г. Кузьміним припущення про існування імен-титулів наших перших князів, тобто про те, що деякі князівські імена містять в собі ще й певну титулатуру. Важливо підкреслити, що автор первісної «саги про Олега» (яка через «Сказання …» увійшла в «Повість временних літ») зобразив його як великого засновника Руської держави зі столицею в Києві. Олег епічно великий, він не знає поразок, і навіть смерть від змії в цьому контексті сприймається як неминуча данина долі, від якої людині не втекти, як би високо вона не піднялася. Не висловлена прямо, ця думка підспудно викликає християнські паралелі і дивно перегукується з відомим виразом Бояна в «Слові о полку Ігореві», що «ні хитрих, ні соразду суду Божого не минути».

З цього боку особливий інтерес викликає і «тріумфальний хід» Олега на чолі союзницької армії (звичайно, міфічної!) на Київ з немовлям Ігорем на руках, перед яким на шляху схиляються всі міста. Картина ця дивно схожа на затвердження християнства в якійсь країні князем-місіонером. Мимовільна аналогія, яка виникає від уподібнення немовляти Ігоря – немовляті Ісусу, перед яким «впадуть всі стіни міські, а всі земні царі схилять коліна», лише посилюється від формули, вкладеної автором оповідання в уста Олега, як видно, упокорюються дружинники Аскольда і Діра, і самі невдачливі князя – «а се є син Рюриків», що в точності відтворює сакральну формулу при піднятті хреста або ікони: «а се є Син Божий!»

Парадоксальне зіставлення виявляється парадоксом тільки на перший погляд. Вірніше, таких парадоксів у тексті багато. Дух християнської проповіді проявляється тут у різних дрібницях, які не остаточно зняті подальшими редакторами. Так, в цю концепцію цілком укладається і наречення Олегом Києва «матір’ю міст руських», тобто «метрополією», що мало на увазі в той час не стільки політичний, скільки релігійний центр. Згідно з цією думкою і вигук жителів Константинополя, «що визнали» у язичнику (?) Олегу – святого Димитрія. Інакше кажучи, за загальною картиною військових походів руського князя вгадується зникла з часом первісна ідея встановлення християнства «вогнем і мечем».

Тільки от – де це все відбувалося? І – про кого мова? Можливо, питання слід поставити інакше: чи ідентичний Олег у «Повісті временних літ» Одду, а обидва вони – Олегу, який уклав в 911 році договір про торгівлю і мир з Візантією? Тому що цей останній Олег, найімовірніше, діяв проти Константинополя не сам по собі, а в якості союзника болгарського царя Симеона, який саме в ці роки облягав Константинополь! І тоді буде з’ясовним наявність у договорі ознак царя болгар, перенесених на його союзника. А вони є.

Олега з Симеоном зближує не тільки хронологія, але і титул «великий над князями князь», дещо спотворений перекладом, але він майже точно відтворює титулатуру Симеона, збережену в так званому «Ізборнику Святослава 1073 року» – «великий в князів князь», – тим більше, що на відміну від руських князів (не плутати з князями русів!) «під рукою» Симеона дійсно були і князі, і бояри. Його царювання з 893 по 927 рік було відзначено найвищим розквітом культури Першого Болгарського царства, бурхливою будівельною та літературною діяльністю, остаточним поширенням християнства по всій Болгарії. А разом з тим – безперервними війнами з Візантією, від якої Симеон домагався визнання за собою титулу не тільки «світлості», а й «величності», рівного імператорського титулу «базилевс» – цар.

Є й інші ознаки, що змушують дослідника фігури Олега пильніше вдивлятися в бік Балкан і Дунаю. Так, С. П. Обнорський, який присвятив мові договорів русів з греками спеціальну роботу, категорично заявляє, що договір 911 року «наскрізь просякнутий болгаризмами і грецизмами», в ньому постійно зустрічаються порушення руського синтаксису, а все це змушує припускати, що його переклад з грецького спочатку був зроблений болгарином і на болгарську мову і тільки потім був виправлений власне руським правщиком, що помістив його в «Повість временних літ».

Нарешті, на якийсь зв’язок Олега з Симеоном вказують саме в цій частині «Повісті …» явні сліди запозичень з болгарських хронік і документів. Ці запозичення були помічені і нашими, і болгарськими дослідниками – А. А. Шахматова, В. М. Істрін, М. Д. Пріселковим та іншими.

Так, Б. А. Рибаков, зокрема, зазначив, що більша частина датованих подій, починаючи від першої згадки («прозвання») Русі в 860 році (може бути, «покликання»? – тобто з цього часу Русь стала призиватися болгарами на допомогу у своїх конфліктах з Візантією?), як ми знаємо, пов’язаного з її набігом на Константинополь, і аж до смерті царя Симеона в 927 році, дається не за візантійським літочисленням, а за так званою «олександрійською ерою», що використовувалась в стародавній Болгарії.

Ще більшої уваги заслуговує знаменита «клятва зброєю», описана в договорі і в тексті «Повісті …», згідно з якою «нехрещена русь кладе щити і мечі свої оголені, обручі свої та іншу зброю». Аналізуючи мову договорів і згадувані в договорі реалії, ще І. І. Срезневський помічав, що щитом і мечем клялися всі германські племена, а «обручами» клявся навіть сам Один у скандинавів. У той же час він наводив як паралелі до обряду опис зовнішнього вигляду царя Симеона і його бояр в парадному озброєнні, що повністю відповідають переліку: з гривнею на шиї, обручами на руках і в кованих поясах, що представляли завжди важливу частину обладунку.

Настільки ж важлива згадка в клятві імен Перуна і Велеса – богів, які так і не прижились на руському ґрунті, але завжди залишалися «своїми» для болгар, сербів, хорутан і інших мешканців Балкан і Подунав’я, про що можна судити по безлічі відповідних топонімів в цьому регіоні. І вже прямо на болгар вказує бажання Олега повісити на воротах Царгорода свій щит, бо не хто інший, як прадід царя Симеона, родоначальник болгарської династії хан Крум, в 813 році хотів помістити на тих же воротах свій спис з бунчуком на знак перемоги!

Збігів, як ми бачимо, навіть занадто багато, але я хочу затримати увагу ще на одному малозрозумілому (і добре відомому) епізоді, пов’язаному з укладенням Олегом миру і поверненням русі додому. В оповіданні про початок походу перераховані всі відомі автору «Повісті …» племена, які Олег зібрав в якості «толкоеін», тобто помічників, хоча деякі чомусь вважають, що всі ці племена використовувалися їм як «перекладачі». Коли ж справа доходить до відступного, то греки зобов’язані давати його тільки русі і «словенам». Це – дійсні учасники військових дій, що, втім, можна помітити і раніше, досліджуючи конструкцію фрази про те, що «Олег .., співаючи ж безліч варяг …» і т. д.

Так ми дізнаємось, що «русь» – ті ж варяги, що зберігають свою відособленість і верховенство (?) в цьому підприємстві, оскільки серед послів Олега не знаходимо жодного слов’янського імені, та й місце проживання цих «словен», схоже, зовсім не Київ, куди Олег приходить тільки з «руссю». Значить, «словени» жили в іншому місці?

Ось чому зараз я не наважуюсь дати однозначний висновок про особистість Олега, який постає на сторінках «Повісті …» швидше літературним, ніж історичним персонажем, який увібрав в себе риси декількох прототипів. Реальний він лише в договорі 911 року, але ця «реальність» породжує нові питання і здивування. Можна тільки сказати, що події, які літописці зв’язали з його ім’ям півтора-два століття потому, вказують на територію Нижнього Подунав’я і на час болгарського царя Симеона. Олег виступає ватажком «чорноморської» або «дунайської русі», він претендує на князівську гідність з європейською титулатурою «світлості» і, мабуть, саме він стоїть біля витоку руської князівської династії X століття, заснування якої поклав шлюб Ольги з Ігорем – першої безумовно історичної постаті, про яку переповідало «Сказання про перших руських князів». Тільки от чи був він у Києві?

Автор: Андрій Нікітін.