Віктор Гюго і його час

Віктор Гюго

Віктор Гюго завжди пишався тим, що був ровесником століття. 1802: наше століття дворічним було. Кожен французький школяр знає перший рядок в «Осінньому листі», з яким перегукується і кінцівка збірки, коли поет говорить про себе: «Я син свого століття». Але чи не був цей син століття швидше його батьком? Прагнення Гюго зіграти свою роль на підмостках історії пояснювалося не тільки живим інтересом до подій і доль сучасної йому післяреволюційної епохи, а й рано сформованим переконанням, що істинний письменник – це символ свого часу, його духовний зміст.

Час представлявся уяві Гюго величезними сколами, а кожне сторіччя – живий відчутною реальністю. «Легендою століть» назвав він своє епічне оповідання про подорож людства по дорогах історії. Для Гюго кожне століття було майже єдиним цілим з лише йому властивим виглядом. Історичні особистості, навпаки, бачилися йому лише втіленням своєї епохи. Вдаючись до свого улюбленого прийому подвійної метафори, він захоплено славив «людини-епоху» ( «l’homme siècle»). У своєму трактаті «Вільям Шекспір» Гюго підтверджує, що кожна епоха концентрується в якій-небудь одній особистості. Коли такі люди сходять зі сцени завершується ціла епоха. Та й в романах Гюго знайдеться чимало героїв, які, нехай скромніше, втілюють в собі ціле століття або уособлюють дивом уцілілі уламки минулих часів.

Безумовно, ця ідея об’єднання людини та її часу безпосередньо пов’язана з оцінкою Гюго своєї власної ролі як письменника. У Книзі життя, вважав він, є якась справжня нитка Аріадни, що йде від Данте до Шекспіра, Паскаля, Вольтера і так аж до самої нової ери, сповіщеної Великою французькою революцією. Ось у чому причина такого незвичайного «самовихваляння» Гюго в трактаті «Вільям Шекспір»: тут його геній протистоїть генію XVI століття, поет Франції – поетові Англії, але головне в тому, що він, найбільший французький письменник післяреволюційної епохи, – співак абсолютно нового світу , він – пророк, мрійник і мислитель, провидець наступу небувалої в історії людства ери.

Якщо оцінювати письменника з цих позицій, стає очевидним, що Гюго бачив якийсь внутрішній логічний зв’язок між своєю літературною творчістю і взагалі присутністю в цьому світі з політичними переворотами і соціальними змінами, що відбуваються в ньому. Поет вважав XIX століття епохою безпрецедентною, зазначеною прагненням до самобутності. Як все геніальне, це твердження перейнято однією ідеєю, ідеєю Революції, яка, за словами Гюго, явилася великим переломом в історії людства, поворотним пунктом в його долі. Відтепер творчість, історичне становлення і громадянський обов’язок, здавалося, завжди будуть йти рука об руку.

Немає нічого дивного в тому, що, розмірковуючи, таким чином, Гюго бачив роль мислителя або художника не стільки в прославлянні народу, скільки в його творенні. Віра в можливість за допомогою мистецтва надати конкретну форму цій поки що розмитій, але володіючий потенційною міццю фігурі простого народу, червоною ниткою пройшла через всю його творчість. Схоже, він з юних років утвердився в думці, що саме в цьому і полягає місія письменника.

У XIX ст. драматург, романіст чи поет (а Гюго виступав у всіх трьох аспектах) повинен був сам творити свою аудиторію, що не могло не мати політичного значення. Як стверджував Гюго в трактаті «Вільям Шекспір», це свого роду «сповідання віри» поета, «натовп перетворюється в публіку, щоб потім стати народом». Головне призначення творчої особистості – перетворити натовп і «створити народ». «Народ» – це, без сумніву, один з найбільш ідеологічно значущих символів століття і один з ключових слів в словнику Гюго.

Заклопотаність глибокими соціальними проблемами сучасного йому суспільства відчувається у всіх творах Гюго, навіть в тих з них, які, здавалося б, далекі від політики. У романі «Бюг-Жаргаль», де мова йде про повстання рабів 1791 року, внаслідок якого утворилася Республіка Гаїті, чутні відгомони Французької революції. Шалений натиск повстанців перегукується зі взяттям Бастилії, і тут політична боротьба виявляється важливіша за долі окремих людей. Творчість Гюго-романіста невіддільна від історії. Саме політичні сили – головні герої його творів. Найдраматичніші епізоди «Знедолених» проходять на тлі барикад і вуличних боїв на початку 1830-х років, овіяних подіями Липневої революції. Та ще більш вражаючим наполегливе нагадування про битву при Ватерлоо, яка була в очах письменника одночасно і «кінцем світу», і поверненням в минуле, і зародженням нового – іншими словами, одним з основних, хоча і проблематичних переломних моментів в долях Європи.

Навіть в «Трудівниках моря», де на першому плані стоїть епічна картина боротьби людини зі стихією, гостро відчувається зв’язок з історичними подіями сучасної автору епохи. Не випадково капітан Летьері спускає свій човен на воду 14 липня. Революціонер в мореплаванні, старий шкіпер отримав прізвисько «людина-революція» ( «l’homme révolution»). Він пишається тим, що вигодуваний «молоком вісімдесят дев’ятого року». У сюжетну тканину роману постійно вплітаються події, що перегукуються з епохою Реставрації (повалення Віллеля, смерть папи Лева XII), нагадуючи, що ця алегорія і її фантастичні персонажі і чудовиська народжені історією.

Історична і політична окраска роману «Дев’яносто третій рік» не потребує коментарів. Назва говорить сама за себе. Але навіть в творах, які безпосередньо не перегукуються з подіями політичного життя XIX ст., відчувається нерозривний внутрішній зв’язок з ними. В основі сюжету «Гана Ісландця» – повстання рудокопів.

Дія «Собору Паризької богоматері», хоча і розгортається в 1482 році, багато в чому сприймається як історична алегорія і пророче передбачення подій Великої французької революції. Обравши для свого роману перехідну епоху, Гюго пов’язував її в своїй свідомості з перехідним характером перших днів правління Луї-Філіпа. Але хоча поява друкованого слова і знаменує в «Соборі Паризької богоматері» кінець феодалізму (Книга повинна замінити Собор), в романі звучить і ностальгія за минулим та його цінностями. Цією історичною подвійністю (прагненням до майбутнього і тугою за минулим) пройнята ключова глава твору під назвою «Ось це вб’є то».

Політична невизначеність відчувається і в «Людині, яка сміється». Тут теж мова йде про минуле (про Англію XVII-XVIII ст.), проте дія постійно перегукується з подіями сучасного автору і його читачеві життя. Тому історія чудовиська, що вічно сміється – жертви королівського абсолютизму, в жилах якого (хоча він сам того не знає) тече кров дворянина, сприймається як символ кінця панування аристократів.

У хвалебний гімн XIX століття вплітаються і відходять в минуле події і образи. У «Знедолених» Гюго назвав його «великим століттям» (вираз досить двозначний, оскільки це словосполучення у Франції традиційно пов’язується з епохою правління Людовика XIV), а зорю нових ідеалів порівняв з «ранковим виходом короля», створивши іронічну картину, що одночасно нагадує і дискредитує деспотичний версальський етикет. Ще до свого вигнання Гюго почав все більше відчувати надихаючий вплив Революції. Вже в 1834 р. в есе про Мірабо, в якому він створив настільки схожий на власний автопортрет, образ людини «приреченої» бути генієм, Гюго оспівав солдат Революції, цих провісників виру ідей, ім’я якому – дев’ятнадцяте століття. У його промові під час обрання до Французької академії (1841) зв’язок Революції з XIX століттям проступає ще ясніше.

Прославивши Наполеона як самим провидінням посланого сина Революції, здатного перетворити історію в якесь епічне полотно, він заявив про відданість своїй епосі («Я люблю свій час») не дивлячись на всі її перевороти і жорстокості.

І все-таки в погляді Гюго на великий вік, вбачали очевидний парадокс: адже він намагався об’єднати дві, як тоді вважалося, несумісні області – політику та літературу. Той чи інший світогляд може послужити причиною певних політичних дій (хороших і поганих), і в цьому сенсі літературу слід вважати однією з форм політичної боротьби. Слово письменника і його думка вже містять в собі дію і можуть стати самостійною силою.

Конкретні політичні дії нерідко йдуть врозріз із загальними теоретичними міркуваннями. Однак в заключній частині книги «Рейн» Гюго приписує велич нової Франції заслугам її «літературного духовенства». Література стає для нього не тільки суспільною силою, але і володаркою духу.

По суті справи, Гюго створив свій власний революційний світогляд. З подій і сподівань Великої французької революції склалися рядки нової історії дерзань людського духу і творчої роботи розуму.

Автор: Віктор Бромберт.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers