Слідство про Святополка Окаянного. Частина п’ята.

Святополк Окаянний

Нова змова визрівала у Вишгороді погожими літніми днями 1015 року, в гарячковому поспіху, що диктувався розвитком подій. Учасниками, крім Святополка, стали вишгородські бояри на чолі з Путшею. Найближчі сподвижники Путши – «Путшина чадь» – навіть відомі за іменами (з розповіді про замах на князя Бориса): це Тапец, Елович, Ляшко. Прізвисько «Талец» вказує, ймовірно, на походження від «таля» – заручника, якими найчастіше обмінювалась Русь з печенігами. Схоже, що це була не випадкова фігура в таборі Святополка. А в оповіданні про вбивство князя Гліба з’являється ще «окаянний Горясер» (важко сказати, що це: власне ім’я чи прозивне позначення якогось породження пекла); під його проводом були «послані від Святополка злі його слуги, немилостиві кровопивці, люті зело, люті звірі, що душу вилучають».

Так що у Вишгороді, судячи з усього, почали формуватися таємна служба і каральні органи Святополка – неодмінна складова всякої сили, що претендує на владу. Можливо, саме за допомогою Путши і його друзів Святополк невсипно стежив за справами в столиці і князівському селі Берестові, де лежав хворий Володимир, – аби в потрібну хвилину опинитися в центрі подій і не просто очікувати, а діяльно готувати свій «час».

Де застало Святополка 15 липня – день смерті Володимира? «Сказання про Бориса і Гліба» і літопис відповідають на це питання по-різному. За літописом, Святополк був у столиці, по «Сказанню» (як видно з контексту) – в Берестові. Чи велика різниця? Дуже велика. По «Сказанню» виходить, що Святополк «поту смерть Володимира», а значить, був він господарем становища, розпоряджався і, виходить, до того часу був вже повністю прощений Володимиром. А звідси недалеко вже до припущення, що «Святополк – регент при Володимирі», тощо. У це важко повірити, однак цілком доречним і навіть необхідним можна визнати, що вмираючий князь викликав до себе для християнського прощення опального племінника. Але чому в Києві в цей час не було жодного з власних синів Володимира?

Ну, допустимо, з Ярославом Володимир перебував у той час у стані війни. Борис був у Печенізькому поході. Але Мстислав, Святослав, Гліб, Судислав? Чому не послали за ними? Чи не виходить звідси, що великий князь Володимир не відчував ще потреби в сімейному з’їзді? Інакше кажучи, сподівався впоратися з хворобою. Чи не тому він не зробив ніяких розпоряджень про престолонаслідування? Адже жодна з діючих осіб подальшої трагедії не апелювала ні до усно висловленої волі, ні до письмового заповіту Володимира. (Західний хроніст Тітмар Мерзебурзький пише про два Володимирових сина-спадкоємця, але в руських джерелах про це ні слова.)

Точніше всіх, мені здається, знав, як була справа, Нестор, який писав в «Читання про Бориса і Гліба», що Святополк, почувши про те, що трапилося в Берестові, сів на коня і «скоро доіде Киева град». Значить, Святополк очікував звісток у своїй «штаб-квартирі» у Вишгороді і дізнався про смерть князя всупереч старанням Володимирових бояр, які не бажали, щоб саме Святополк дізнався про цей важливий факт раніше інших братів. Але Святополк мав свої канали інформації і не забарився з’явитися в Києві.

В такому варіанті ситуація прочитується досить просто. Опинившись по милості фортуни єдиним з претендентів на престол в потрібний час у потрібному місці, вишгородський засланець без проблем міг збагнути, що і в якій послідовності потрібно було йому вчинити заради досягнення поставленої мети. Дізнавшись – очевидно, через своїх доброзичливців і платних агентів, – що старий князь ніяких розпоряджень про спадкування не віддав, він зрозумів, що це прирікає його на конкуренцію якщо не з усіма рідними синами Володимира, то, принаймні, з більшою їх частиною. Найгрізніших і небезпечних суперників було троє: Ярослав, Мстислав і Борис.

Ярослав далеко. Підіслати до новгородського князя найманих вбивць – справа практично нездійсненна. Значить, суперечку з ним належить вирішувати військовою силою, а її ще треба було придбати. Мстислав теж далеко – в Тмуторокані. Зі Святополком їх розділяють печенізькі степи. Бар’єр надійний. Він, Святополк, подбає зробити його ще надійніше. Тепер Борис. У нього під початком князівська дружина і ополчення. Спираючись на таку потужну силу, а з нею і на співчуття киян він може захопити владу в будь-який момент. Це зараз головна небезпека. І Святополк мчить до Вишгорода до Путши і його чаді: «Розкажіть мені істинно, віддані ви мені?» Почувши бажану відповідь, він (по «Сказанню») проте, не відразу вирішується віддати фатальний наказ про знищення «всіх спадкоємців», щоб самому «вжити всю владу». Якийсь час він ще емоційно дозріває.

Але є й інша версія: план дій в загальних рисах був розроблений Святополком ще до настання «години Ікс». І важко навіть сказати, наскільки задовго до неї. Нестор в «Читанні про Бориса і Гліба» пише, що Володимир викликав сина Бориса до Києва, «увідав» про підступні задуми Святополка. Не виключено, що умисел проти Бориса (і інших Володимировичів) інкримінували Святополку вже при його арешті тоді.

Я допускаю також, що напад печенігів на Русь в 1015 році (або поширення чуток про нього) було спровоковано Святополком і було складовою частиною його плану підготовки державного перевороту. Немає нічого неймовірного в тому, що хтось із його агентів зумів дістатися до степових кошів, передати ханам уклін від зятя правителя Польщі і, нагадавши про стару дружбу, схилити їх хоча б до невеликої військової демонстрації біля київських кордонів. А може бути, і до далекого багатолюдному походу. На що в такому випадку розраховував Святополк? Можливо, і на те, що вести військо проти печенігів доручать йому. А опинившись на чолі об’єднаної русько-печеніжської раті, він зумів би продиктувати свої умови і немічному Володимиру, і тим більше недосвідченому Борису. Якщо ж з військом йшов Борис (що й сталося), то Святополк міг скористатися цією обставиною для відновлення свого впливу на князя і зав’язування відносин з киянами…

Так чи інакше, але «золоті півники» Святополка не випускали Бориса з уваги – судячи з того, що він не тільки чудово знав, як йшла справа в поході, але і відав точне місцезнаходження молодого князя. Або у Святополка були свої люди у війську, або він своєчасно отримував необхідну інформацію з київського «військового відомства». А це підтверджує зайвий раз, що Борис в очах Святополка був найближчою і дуже серйозною перешкодою його прагненням на трон…

Вбивство Бориса було підготовлено і проведено квапливо, що говорить про відсутність необхідних навичок у організаторів і виконавців. Насамперед якщо вірити руським джерелам, наміри Святополка вдатися до політичного вбивства не вдалося зберегти в таємниці від його противників у Києві (які, звичайно, не спускали очей з підприємливого здобувача престолу). А серед них були, очевидно, професіонали з колишньої служби безпеки, що не побажали зв’язати свою долю з непередбачуваним нащадком Ярополка. Борис начебто отримав попередження про підготовку замаху, але чомусь не зробив нічого, щоб убезпечити себе.

Єдине, чим відзначилися агенти Святополка, – це ретельністю і терплячістю. Вони уважно стежили за всім що відбувалося в таборі Бориса, дочекалися відходу від нього війська і тоді наважилися напасти на князя і його «отроків».

Здійснили це Путша, Талец, Елович, Ляшко і помічники. Вночі вони оточили намет Бориса. І, мабуть, повністю впевнені в успіху, вели себе дуже необережно, створюючи багато шуму і не піклуючись якимось маскуванням. Та ще поєднали «веління служби» з розбоєм (обезголовили улюбленого Борисова «отрока» Георгія, щоб зняти з його шиї золоту гривню). Добивання князя, який отямився від численних ран двома варягами – за новим наказом Святополка – сильно нагадує обставини загибелі Ярополка і змушує припускати в цьому новому злочинному акті демонстративний жест помсти.

В діях Святополка після вбивства Бориса можна вбачати і холоднокровну логіку месника з блакитною кров’ю, котрий вирішив до кінця пройти накреслений самому собі страшний шлях до влади, і гарячкові метання чоловіка, отруєного безумством злочину. Мені здається, що в новому київському князі те й інше дивним чином поєднувалося. Автор «Сказання про Бориса і Гліба» бачить роздуми Святополка про те, що послідує, якщо він зупиниться в своїх злочинах. Брати вбитого віддадуть сторицею. Якщо і не стратять, то «виженуть мене, і втрачу престолу батька мого, і жалість про землю мою пожере мене, і паплюження огудників здолають мене, і князювання моє отримає інший, і у дворах моїх не знайти буде живої душі». Тут і людське, і князеве – все разом. І страх перед відплатою, і неадекватність оцінки і висновків з власних дій. Увійшов в серце його сатана і почав підбурювати на ще більш тяжкі злочини, пояснює автор «Сказання»…

Але дійсно, навіщо було Святополку обтяжувати свою совість новими вбивствами? Борис – той улюблений син Володимира і явний претендент на київський стіл, принаймні, в очах оточуючих; тому був небезпечний навіть без війська. Але навряд чи можна сказати те ж саме про Гліба або Святослава. Або правий Нестор, який писав, що Гліб знаходився до останніх днів при батькові і лише потім втік від Святополка «в полуночні країни»? Якщо так, то «полювання» Святополка за муромським князем отримує якесь пояснення. Тоді небажання Гліба залишитися в Києві під опікою старшого брата, його таємне зникнення, прагнення сховатися в недосяжні межі не полишало у київського князя сумнівів, що Гліб – його майбутній ворог. Може бути, перебуваючи поруч зі Святополком, юний князь мимоволі розкрив його секретні плани і тепер ставав незручним свідком? Або в Берестові, схиляючись в головах хворого батька, міг чути розпорядження князя, що не встигли отримати статусу офіційного волевиявлення глави держави?

І доля Гліба була вирішена. Спочатку брехливим вісником Святополка (батько помирає, кличе тебе), а потім звіроподібними молодцями Горясером і кухарем легковірного юнака Торчином, які зрадили свого пана і взяли на себе роль ката. Ймовірно, він був заздалегідь завербований людьми Святополка. А це означає, що акція проти Гліба, як і проти Бориса, була і імпровізованою, і підготовленою.

Ну а Святослав, князь древлянський? Він чим накликав на себе гнів невтомного у своїй мстивій люті Ярополчича? Чому він змушений був кинути все і скоренько втікати від щупальців Святополка в Угорщину, до родичів дружини? На жаль, про це нічого не відомо. Але те, що втеча не вдалася, що Святослав був наздогнаний київськими «асасінами» і теж вбитий, показує створена Святополком обстановка терору проти явних і потенційних суперників і недоброзичливців. Ті не просто жили під загрозою розправи. По їхніх слідах вже йшли сищики нової таємної служби і кати каральних груп. Гіпертрофована жадоба помсти, невгамовна жага влади в ім’я відновлення на троні законної династії і задоволення особистого ласолюбства, прихований страх перед відплатою гнали Святополка до моральної прірви. Висока печаль про батька, відчуття боргу перед його пам’яттю, непохитна рішучість відновити справедливість, зіткнувшись з неминучістю кровопролиття, поступово перетворювали його натуру, присипляли совість, розмивали критерії добра і зла. Але ясність розуму і енергія поки не покидали його. Тричі поплямивши руки кров’ю, він спалив за собою мости і вже не міг розраховувати на примирення з рештою братами. Тепер його аргументом могла бути тільки сила. І вона у нього була.

Подарунками та обіцянками, до яких він вдався в перші ж дні свого правління, Святополк поступово схилив на свій бік значну частину киян. «Святополк седе в Київ по Отці, і с’зва киене (киян) і нача даяти саме їм, читаємо в Новгородському літописі. – Вони ж примаху, і не бе серце їх з ним, яко брати їх бяху з Борисом. Тобто кияни коливалися, вважаючи, що якщо прийде з полками Борис (за словами Нестора, в його війську було близько восьми тисяч осіб), «іменіе» це може вийти їм боком. Та й родинні зв’язки з учасниками походу давили на «серце». Але якщо й при цьому примаху, то самоусунення Бориса від боротьби за велике князювання і відхід від нього розчарованих у ньому воїнів зняли всі моральні й інші питання.

Цей вирішальний успіх не був «заслугою» Святополка. Це був подарунок, який просто звалився йому в руки. Але все інше він зробив сам. Розправившись з дійсними і уявними ворогами, він позбавив свого головного суперника Ярослава – потенційних союзників убезпечив себе від війни на декількох фронтах. (Я допускаю, що початкові його наміри відносно Гліба і Святослава могли бути цілком доброзичливими. Можливо, що новий київський володар бачив їх своїми поплічниками в боротьбі з дружинами Великого Новгорода. Чи не відмова обох князів і визначила їх долю?)

Тепер Святополк цілком сконцентрувався на підготовці до війни з Ярославом.

Далі буде.

Автор: В. Плугін.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>