Про трагічну долю царевича Олексія. Частина перша.

Петро зі своєю ідіосинкразією до православного духовенства («О, бородачі, батько мій мав справу тільки з одним, а мені доводиться мати справу з тисячами; багато чому зло – старці і попи»), який бажав, особливо наприкінці життя, перетворити священиків у чиновників, які вихваляють з амвона мудрі нововведення царя і доносять владі про почуте на сповіді, який прагнув перевлаштувати російську церкву на англіканський манер (монарх – глава церкви), згодом постійно звинувачував сина у прихильності до «бороданів», і на суді Олексію було закинуто, що він чатував проти царя саме під впливом цих «бороданів». І взагалі склалося розхоже враження, нібито з дитячих років, а особливо в московський період свого життя, Олексій був оточений мало не виключно попами і ченцями. Чи так це було насправді?

Вірно, чи не найближчою людиною підлітку став його духівник, протопоп Яків Ігнатьєв, енергійний, богословськи начитаний і розумний. Ігнатьєв любив царевича і не любив Петра; він влаштував дитині побачення з матір’ю, через нього Олексій листувався з нею; будучи глибоко віруючою людиною, Ігнатьєв, безсумнівно, засуджував Петра за постриг дружини. Одного разу, після одного з наїздів царя, коли той побив сина і Олексій покаявся на сповіді, що думає про смерть батька, протопоп відповів: «Бог тобі простить; ми і всі бажаємо йому смерті для того, що в народі тягості багато!» Ченці і священики, які з’являлися при дворі царевича, потім розповідали, що царевич, на відміну від батька, любить читати Біблію, акуратно відвідує церкву. У народі, шокованому чутками (а для столичних жителів – і видовищем ) «всешутейшего і всепьянейшего собору» – нарочитому знущанні над вірою, – це, безсумнівно, знаходило відгук, а звістки про це доходили до петербурзького двору.

Але цікавіше інше. До царевича благоволили два вищі ієрарха православної церкви, яких поважав навіть Петро і які найменше були мракобісами або супротивниками освіти. Одним з них був Іов, митрополит Новгородський, – ревний творець богоугодних закладів у Росії. Іншим – місцеблюститель патріаршого престолу Стефан Яворський, який, незважаючи на свою нерішучість і страх перед царем, насмілювався викривати свавілля і зловживання влади, захоплення правителя лютеранством, його гріховне життя і вказував на гоніння нелюбимого сина.

Звичайно, все це робилося в алегоричній формі, але слухачі проповідей митрополита Стефана розуміли, що йдеться про Петра, Катерину і Олексія. Мабуть, церква і на масовому рівні, і в особі її освічених ієрархів – покладала надії на Олексія, на його майбутнє царювання. І не тільки церква. Родовита знать – Голіцини, Довгорукі, Куракіни, Шереметєви, ображені засиллям тимчасових прихлебателів, насамперед ворога Олексія – Меншикова, теж мріяли про освічену державу і якесь обмеження нестримного деспотизму, виявляли явну прихильність до царевичу. Князь Дмитро Михайлович Голіцин, київський губернатор і майбутній ініціатор першої в історії Росії конституції (при Анні Іоанівні), листувався з царевичем і привозив йому книги, до яких обидва були охочі.

Поділяв погляди Д. М. Голіцина і його молодший брат, про якого царевич говорив: «Князь Михайло Михайлович був мені друг же». Улюбленець Петра князь Яків Федорович Долгорукий, один з найздібніших російських генералів князь Василь Володимирович Долгорукий, князь Борис Іванович Кураков, освічений чоловік з європейським лоском, – всі вони прихильно ставилися до Олексія і, думається, чекали багато чого від його царювання. «Ти розумніший батька, – говорив царевичу В. В. Долгорукий. – Батько твій хоча і розумний, та людей не знає, а ти розумних людей знати будеш краще».

Безпосереднє оточення царевича в Москві становили «кавалери» на чолі з його вчителем Никифором В’яземським та іншими В’яземськими, Наришкін, домоправитель Еварлаков, Федір Дубровський, син годувальниці Количев, люди середні, що любили побурчати, але аж ніяк не ретрогради і найменше змовники. Найяскравішою постаттю в безпосередньому оточенні Олексія був Олександр Кікін. Він був посланий в числі перших Петром за кордон для навчання, повернувшись, був близький до царя, але, будучи провіантмейстером на флоті, попався на зловживаннях і крадіжці (випадок пересічний в петровський час, втім не тільки в петровський) і впав у немилість, був віддалений до двору Олексія. Неосвіченим і бажаючим повернути країну до колишнього цього чоловіка ніяк назвати не можна.

Але одне безсумнівно – і ближнє, і далеке оточення Олексія було незадоволене царем. Не прагнучи до відновлення допетрівської Росії, вони були за більш плавний перехід до нового, без болісної і приймаючої жахливі форми ломки, за збереження традицій і наступності. І в цьому на Олексія вони покладали надії.

За характеристикою С. М. Соловйова, який перед Петром схилявся, а тому долю царевича розглядав як неприємну, але неминучу жертву в інтересах держави, Олексій був схожий на діда царя Олексія Михайловича і дядька – царя Федора Олексійовича, тобто був «освіченим, передовим росіянином XVII століття, був представником старого напряму», але «подібно їм він був важкий на підйом, не здатний до напруженої діяльності, до руху без втоми, якими відрізнявся батько його; він був ледачим фізично і тому домосід, який любив дізнаватися цікаві речі з книги, з розмови тільки; від того йому так подобалися російські освічені люди другої половини XVII століття, тому й він їм так подобався». Напевно, багато чого справедливо в цій характеристиці, правда, завжди залишається одвічна наша проблема: невже для затвердження одного напряму потрібно рубати голови прихильникам реформ того ж напрямку, але іншими методами?

Доля людини – її характер. І Олексій блискуче це підтвердив. Він був, безсумнівно, розумний. Це підтверджують і його листи, і розмови про політичні справи, і міркування про Росію і навіть свідчення під тортурами. Сам Петро писав йому: «Бог розуму тебе не позбавив». Непогано освічений, говорив і добре писав по-російськи і по-німецьки, знав французьку, багато читав, любив книги. Був добрий, набожний, м’який і не впертий, здатний на сильне почуття. Він був радше споглядальною, ніж діяльною натурою, і міг би бути досить гуманним і поблажливим государем. Але характер його не був сильним; ставлення батька привчило його до вивертів, ухилянь від прямої розмови; боячись батька, він приховував свою нелюбов до військових наук та математики, а Петро ніяк не міг примиритися з тим, що синові миліше церковні та гуманітарні книги.

Царевич рано почав пити, але від участі в батьківських пиятиках ухилявся, вважаючи за краще робити це в своєму колі. Він згадував, що в Петербурзі, «коли покличуть на обід або при спуску корабля краще мені на каторзі бути». У хмелю іноді він був нестриманий, але після каявся. Гірше було інше – напідпитку він був балакучий, природно, у колі своїх. Далі неясних прожектів і п’яної балаканини справа не йшла, але згодом цим скористалися недоброзичливці і батько в першу чергу. Так потім, на слідстві виплили під п’яну руку сказані слова: «Коли буду государем і тоді буду жити в Москві, а Петербург залишиться простим містом, також і кораблі залишу і тримати їх не буду; а війська, стану тримати тільки для оборони, а війни ні з ким мати не хочу, буду задовольнятися старими володіннями, житиму зиму в Москві, а літо в Ярославлі.».

Нав’язану йому дружину він не любив, але поводився з нею лагідно, важко переживав її смерть і був прив’язаний до дітей. Дала доля йому і справжнє, але нещасливе кохання – до кріпосної В’яземського, Євфросинії. Він прив’язався до неї до безумства, взяв із собою, коли біг до Австрії; і значною, якщо не вирішальною, мірою вмовляння Євфросинії спонукали його повернутися до Росії: адже йому обіцяли, що він може одружитися на ній і тихо жити де-небудь в сільському закутку.

Звичайно, він був слабохарактерний і легко піддавався обіцянкам і вмовлянням. Він не хотів одружуватися, але під напором батька одружився; він не хотів повертатися до Росії і не вірив у прощення батька, але дав себе вмовити і повернувся. Але ось що цікаво і що відзначають ті, хто хоче представити трагедію Олексія як зіткнення між допетрівською ретроградною Руссю і новою Росією: ніяких конкретних звинувачень з приводу характеру або дій царевича, крім загальних слів і абстрактних міркувань, Петро не висунув ні до втечі Олексія, ні в публічних звинуваченнях після його повернення.

Автор: В. Тюрін.