Посмертна доля Івана Грозного

Іван Грозный

Правда про час і особистість царя Івана поступово пробиває собі шлях. Шлях цей звивистий, не вщухає гостра полеміка і навколо опричнини, і навколо всієї складної і цікавої епохи. Як завжди, у наукових суперечках і об’єктивне, і суб’єктивне підгрунтя. Історик, як би не намагався бути абсолютно об’єктивним, як би не прагнув оцінювати історичні події з позицій не свого часу, не своєї моралі, а виходячи з критеріїв самого минулого, не в змозі повністю відмовитися від власного соціального досвіду. Тому-то й кажуть, що кожне покоління заново пише історію. Більш того, в один час у різних істориків можуть бути різні (хоча часом і дуже близькі) історії. І в кожній з них буде більша або менша частина об’єктивної істини.

Однак адже серйозний історик він зробив такі висновки не на емоціях і навіть не на ланцюгу логічних умовиводів, а на фактах. Але чим далі від наших днів, тим складніше встановити самі факти. Лише уривчасті збережені найважливіші джерела, і то свідомо не все. «Історик часто змушений ловити обмовки, складати загальну картину, як мозаїку, з різнорідних елементів. Природно, що інтерпретація відомого виявляється різною у різних дослідників. Автор недаремно затіяв тут обговорення загальних питань, при великій різноголосиці думок в науці ніхто не має права привласнювати собі роль хранителя істини в останній інстанції. Не претендує на таку роль і автор цієї статті, я лише ділюся з читачем своїми роздумами і спостереженнями.

Жорстокість царя Івана ніхто і ніколи не намагався заперечувати. В крайньому випадку, говорили про деякі «ворожі перебільшення», про те, що сама жорстокість була виправдана, та й час був жорстоким. І справді: Варфоломіївська ніч, коли в одному тільки Парижі вирізали дві тисячі осіб, хронологічно збігається з опричниною.

Жорстокість століття – саме зручне виправдання тиранів і катів. На тлі чужої гидоти своя начебто миліше. Але терор Грозного посиланнями на епоху не виправдати. Бо і сучасники жахалися від його масштабів, а їм-то краще, ніж нам, були відомі критерії часу. Не будемо звертатися до політичних противників, але ось автор початку XVII століття, ретельно збирає все хороше, що можна сказати про Івана IV, він і «чоловік чюднаго разуженія», і «за свою батьківщину стоятелен» і взагалі «многая благая сотвори». І тим не менше: «На раби своя, від бога данна йому, жестосерд велми і на пролиття крові і на вбивство зухвалість і невблаганний; безліч народу від малого і до великого при царстві своєму погуби, і багато гради своя захопили вони… і інша многая соді над раби своїми ». У XVI – XVII століттях поширився жанр «коротких літописців», в яких коротко відзначалися лише найважливіші події. І немає жодного літописця, де не було б записів про те, що цар Іван Васильович «громив Великий Новгород».

Приводом для цієї акції був помилковий донос про те, що новгородці хочуть перейти під владу польського короля, а самого царя Івана «вивести» і на його місце посадити удільного князя Володимира Андрійовича. Відсутність логіки не бентежила: навіщо переходити в підданство короля, якщо на престолі буде угодний новгородцям Володимир Андрійович? Навіщо садити на престол Володимира, якщо государем новгородців буде польський король? Донос був достатнім приводом, щоб військо опричників на чолі з Іваном IV виступило в похід на руське місто. Опричники лютували і по дорозі, але головне було попереду. «А якою вулицею ти їхав, батюшка, всіх сік, і колов, і на кол садив», говорить в «Пісні про гнів Грозного на сина» царевич Іван Іванович.

І справді, більше місяця опричники вбивали й грабували. Жертвою царського гніву стали не тільки дорослі чоловіки, а й їхні дружини і діти. Людей обливали горючою сумішшю («якоюсь складовою мукою вогненною») і підпалювали, скидали під лід Волхова, прив’язували до швидких саней. «Той … день вдячний, якого дні вкинуто у воду п’ятсот чи шістсот чоловік», повідомляє літописець, в інші ж дні, за його словами, число жертв доходило до півтори тисячі, а тривав погром більше п’яти тижнів. З 6 січня по 13 лютого 1570 року. Зрозуміло, не виключені перебільшення в цифрах, хоча важко погодитися з висловленою нещодавно думкою, що жертв було «всього близько півтори тисячі. Це число дає звіт лише одного із загонів Малюти Скуратова:

«У Новгородській посилці (посилка доручення) Малюта обробив 1430 осіб». Погром перекинувся на Новгородські землі. Те, що тут відбувалося, описав один з учасників цієї кривавої експедиції, Генріх Штаден. Виходець з Вестфалії, він хлопцем потрапив до Росії і незабаром був прийнятий в опричнину. Повернувшись же до Німеччини, склав утопічний і жорстокий «План звернення Московії в імперську провінцію» і додав до нього автобіографію і опис країни. Автор був спостережливий, та до того ж настільки позбавлений моралі, що навіть не намагався зобразити себе краще, ніж є. Штаден розповідає, як створив загін і «почав свої власні походи». За допомогою тортур опричник і його люди дізнавалися, де «можна було б забрати грошей і добра».

Описує Штаден напад на один маєток: «Нагорі мене зустріла княгиня, яка хотіла кинутися мені в ноги. Але, злякавшись мого грізного вигляду, вона кинулася назад у палати. Я ж всадив їй сокиру в спину, і вона впала на поріг. А я переступив через труп і познайомився з їх дівочою».

Новгородський погром, – можливо, самий зловісний, але все ж лише епізод в тій вакханалії звірячих, садистськи витончених страт, які тривали добрих півтора-два десятка років. У стратах цар Іван був на рідкість винахідливий, вони його, схоже, бавили. Те людей зашивали у ведмежі шкури і зацьковували спеціально вимуштруваними собаками (був навіть термін – «обшити ведмедя»). Те опальних ченців прив’язали до бочок з порохом і підірвали: ви-де ангели, так і летіть на небо…

Історик, виносячи судження про політику Івана Грозного і про особистість самого царя, не може, зрозуміло, обмежитися емоціями, як би шляхетні вони не були. Але і нехтувати почуттями не варто. Ми вже бачили, що жорстокість царя Івана була страшною, дивовижною навіть для його часу. На які б цілі не була спрямована, виправданню вона не підлягає. Ми підходимо тут до питання, що має, на мій погляд, для історичної науки значення куди більше, ніж оцінка царя Івана: чи повинен історик при вивченні минулого придушувати своє моральне почуття або воно входить як складова частина в його висновки? Часто кажуть, що історик – не суддя минулого, він повинен лише зрозуміти його. Але зрозуміти не можна «без гніву і пристрасті», історія – про людей.

Ймовірно, наша людська гідність і моральне почуття були б ображені, дізнайся ми, що через чотири століття історик намагатиметься лише «зрозуміти» гітлерівців, не засуджуючи їх злочини. Так чи вправі ми відмовляти в справедливості тим, хто жив і страждав за чотири століття до нас?

Викинувши з історії моральну оцінку, ми опинимося в кінцевому рахунку прихильниками давно засудженої, але все ще живої тези: «Мета виправдовує засоби». Але як у квантовій фізиці вимір часто змінює властивості об’єкта, так і в житті мета змінюється під впливом засобів.

І все ж навряд чи відповідь, заснована тільки на моралі, нас задовольнить. Необхідно розглянути і результати політики Івана Грозного. Широко поширене переконання, що опричнина була боротьбою з боярством. Однак бояри зовсім не були противниками централізації. Так Іван Грозний на ділі і не боровся з боярами, хоча не раз демагогічно проклинав їх. Склад жертв терору ретельно вивчив С. Б. Веселовський. Зрозуміло, серед постраждалих було чимало бояр: вони стояли ближче до царя, а тому легше накликали на себе його гнів. «Хто був близький до великого князя, той обпалювався, а хто залишався далеко, замерзав», пише Штаден. І все ж, на думку С. Б. Веселовського, серед опальних «… на одного боярина або дворянина доводилося три-чотири рядових служивих землевласника, а на одного представника класу привілейованих служивих землевласників припадав десяток осіб з нижчих верств населення».

Вчений додавав, що «… пора залишити старий забобон, ніби опали і страти царя Івана були спрямовані в особі бояр і княжат проти великих феодалів». Склад опричних керівників також не підтверджує висновку про антибоярську спрямованість опричнини. Свого часу я займався його вивченням. Приступаючи до роботи, я був повністю у владі традиційних уявлень про опричнину як про установу, створену для боротьби проти боярства. Однак дослідження привело до несподіваних висновків: серед нових слуг царя Івана було чимало нащадків аристократичних родів. Та й у колисці опричнини стояло Старомосковське боярство: недарма молодший сучасник писав, що вона була створена за «порадою» двох «злих людей» – знатних бояр А. Д. Басманова-Плещеєва і В. М. Захар’їна-Юр’єва. Правда, мало хто з тих, хто створював опричнину, дожив до її скасування; серед страчених було чимало опричників.

Але і в числі нових опричних керівників, які прийшли на зміну старим, виявилося безліч аристократів: князі Трубецькі, Хованський, Одоєвський. Антибоярською – з часів С. Ф. Платонова – вважали земельну політику опричнини. Вважали, що Іван IV виселяв бояр з повітів, де у них були глибокі коріння, а там давав маєтки своїм опричникам. Однак, з’ясував А. А. Зімін, виселення з повітів, взятих в опричнину, не були настільки всеосяжними, як передбачалося царським указом, – вони торкнулися в основному родичів опальних. Опричнина анітрохи не потіснила ні боярське, ні княже землеволодіння, не змінила структуру феодальної власності в Росії.

Так, можливо, мають рацію ті історики – В. О. Ключевський, С. Б. Веселовський, – які вважали опричнину випадковим явищем, примхою напівбожевільного деспота? Навряд чи. Справді, чи випадково, що за часів, коли йде становлення єдиних держав, як на замовлення на престолах виявляються тирани? Людовик XI у Франції, Генріх VIII в Англії, Філіп II в Іспанії… Незалежно від намірів царя Івана (сумніваюся, щоб він свідомо ставив перед собою великі історичні завдання) опричнина призвела до ліквідації багатьох пережитків удільної роздробленості в країні. Був страчений останній удільний князь – старицький князь Володимир Андрійович (його син, правда, отримав було частину батьківського спадку, але незабаром помер). Страта митрополита Пилипа, який сміливо виступив проти опричного терору, завдала удару по відносній самостійності церкви. Нарешті, варварський, нічим не виправданий погром Новгорода сильно підірвав значення цього давнього суперника Москви, в політичному ладі якого зберігалися сліди колишньої незалежності.

Тут я чітко чую протестуючі голоси багатьох читачів. Опричнина зміцнила централізацію? – Кажуть одні. – Та як же ви можете виправдовувати одного з найкривавіших злочинців, катів у історії!

- Ви самі визнали, що опричнина сприяла прогресу, – обурюються інші. – Значить, не дивлячись на деякі витрати, цар Іван мав рацію. А ви просто переносите в середні віки сучасні норми моралі.

Ці заперечення не я винайшов. Перше чув від одного з колег: він вважав, що раз я визнаю антиудільну спрямованість опричнини, то, значить, вважаю її явищем позитивним. Друге заперечення я отримав від студента – він запитав: «А хіба можна було домогтися централізації країни, застосовуючи інші методи?»

Обидва ці заперечення виходять, як мені здається, з помилкових передумов, можливо, до кінця і не усвідомлених. Перш за все, мовчазно визнається, що мета все-таки виправдовує засоби. По-друге, історію бачать закономірною не тільки в головному, істотному, а й у всіх її деталях – відбувається лише те, що повинно було статися і, головне, так, як повинно. Провидіння, яке середньовічний літописець вважав вершителем всіх доль, непомітно відроджується в образі законів історичного розвитку.

Але тільки за результатами історичного діяча або історичне явище не можна судити. Адже результат часто буває запрограмований всім ходом розвитку країни, народу. Думаю, гарячі шанувальники Петра I, дійсно чудового державного діяча, не ризикнуть припустити, що невдалі пологи цариці Наталії Кирилівни ліквідували б саму можливість серйозних реформ.

Тенденції централізації, ліквідації удільного сепаратизму були об’єктивними; до міцної єдиної держави, як до Риму, вели всі шляхи. Отже, обов’язок історика помізкувати, чи найбільш вдалий шлях до мети був обраний, з найменшими або з найбільшими жертвами був пройдений. Ризикну на порівняння: від пункту А до пункту Б можна дійти за приємною, але звивистою лісовою стежкою; за прямим, але пропахлим бензином шумним шосе; і ще пряміше, але через болото. Всі три шляхи приведуть до однієї мети. Але хіба вони рівноцінні?

Далі буде.

Автор: В. Кобрин.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers