Іван Грозний і опричнина

опричнина

Альтернатива опричному шляху існувала. З кінця сорокових років до 1560 року йшла активна реформаторська діяльність сформованого навколо молодого Івана IV урядового гуртка, який увійшов в історію під назвою «Вибрана рада». За кілька років до опричнини цар Іван різко порвав з її керівниками – священиком Сильвестром і Олексієм Федоровичем Адашевим. Сильвестра заслали на Соловки, Адащев помер в ув’язненні. Але за десяток попередніх років «Вибрана рада» провела стільки корінних реформ, скільки, мабуть, до того не бачило жодне десятиліття російської історії: поява перших наказів – центральних органів галузевого управління, перетворення системи місцевої адміністрації, створення нового судебника, точна регламентація служби дворян і бояр, уніфікація церковних обрядів… Всього не перерахуєш. Напрямок реформ був ясним і чітким – централізація, консолідація всього панівного класу феодалів. Однак цей шлях не обіцяв негайних результатів: структурні реформи дають плоди не відразу, а тому часом обманюють нетерпляче очікування.

Уявлення про силу царської влади в XVI столітті оманливе. Суворість, жорстокість часто плутають з силою. Влади Івана IV і його найближчих попередників вистачало; щоб зрубати голову будь-якому підданому. Але в їх руках не було головного – урядового апарату, розгалуженого, що має своїх відданих агентів на місцях. Тому багато реформ залишалися на папері, уряд виявлявся не в силах провести в життя власні укази. Опричнина була спробою компенсувати слабкість влади її суворістю.

Сумні результати царювання Івана Грозного – як безпосередні, так і віддалені. Масовий терор, непосильне зростання податкового тягаря через невиправдано тривалу Лівонську війну (а скінчилася вона фактично поразкою через двадцять п’ять років після початку), що посилилися епідемією чуми і набігами кримського хана, які розорили країну. У сімдесятих роках XVI століття почалася небачена господарська криза. Запустіли багато сіл і містечок, рілля заростала спочатку «кустарем», потім «лісом-гаєм» і нарешті «лісом в колоду, в кол і в жердину». Про настрої в країні свідчить розповідь одного приватного літописця, заснована, мабуть, на чутках, але психологічно достовірна.

В кінці царювання Іван IV якось вирішив підпоїти своїх наближених, щоб дізнатися їх таємні думки, і послав на бенкет своїх людей «їхні промови слушати і писати таємно». П’яні придворні не вибовкали жодної важливої таємниці: вони почали «пісні вспеваті і собаки звати, і всякі срамния слова промовляти». Прочитавши «список речей» не тільки цар, але і наближені (їм Іван із задоволенням показав цей кумедний документ) дуже дивувалися. Але ж марно: селекції опричного і після опричного часу привели до того, що в живих і при владі залишилися люди лише двох сортів: ті, кому байдуже все, крім застілля, собак і «сороміцьких слів», і ті, хто і в п’яному вигляді вміє тримати язик за зубами.

Інакше ставився до положення в країні народ. Тоді ж цар послав «слухати в торг у всяких людей всяких речей і писати таємно». Прочитавши «список речей мирських», цар «здивувався мирському хвилюванню». Це «мирське хвилювання» вилилося в повстання москвичів через два тижні після смерті Грозного. Це лише одна з блискавиць майбутніх грізних подій, що вилилися в першу в історії Росії селянську війну.

У опричнини були і більш віддалені наслідки. Терористична диктатура, встановлена нею в країні, обстановка страху дозволили вже при Грозному зробити перші кроки до встановлення в Росії кріпосного права. При його спадкоємцях воно утвердилося. Можна сперечатися, чи було кріпацтво неминучим для Росії. Згадаймо, що в багатьох країнах світу і Європи, що пройшли через феодальну формацію, не було кріпосного права або воно існувало лише на перших порах, та й охоплювало лише окремі групи селян. Але не забуваймо й те, що в країнах Східної і Центральної Європи (на схід від Ельби) кріпацтво в XV-XVI століттях все ж встановилося повсюдно. Однак в будь-якому випадку воно не було фактором прогресу: кріпосне право консервувало феодальний лад і гальмувало процес складання в його надрах капіталістичного устрою.

До того ж, ймовірно, своїми особливо варварськими, рабовласницькими формами російське кріпацтво (за Пушкіним, «панство дике») зобов’язано і опричнині. Не тільки їй, але і їй. Бо закріпачення селянства, тісно пов’язане з закріпаченням всього суспільства. Холопство російського дворянства перед царською владою залишиться незрозумілим без врахування особливо деспотичного характеру російського самодержавства. Опричнина була одним з факторів, що додали російському самодержавству його огидну форму. Повторюю: не тільки вона, а й вона.

Отже, на оптимістичний лад, як це не здасться парадоксальним, налаштовують нас роздуми над оцінкою діяльності царя Івана: геній і лиходійство, і справді, несумісні, не дано тирану і катові бути двигуном прогресу.

Автор: В. Кобрин.