Золоті ворота Києва

Золоті ворота Києва

У самому центрі Києва, в Золотоворітському сквері, на невеликому пагорбі ще зовсім недавно можна було бачити добре знайомі всім киянам руїни Золотих воріт — пам’ятки сивої давнини. Нині Золоті ворота стоять у всій своїй первозданній красі. Про те, що сталося з цим відомим пам’ятником давньоруської архітектури XI століття, наша розповідь.

Відкриємо «Повість временних літ» під 1037 роком: «Заложи Ярославъ город великий, у него же града суть Златая врата; заложи же і церкву святої Софія, митрополью, і посемь церква на Золотихъ воротехъ святої Богородиці благовіщення, посемь святого Георгія монастир і святої Ірини». Так літопис, воздаючи хвалу будівельній діяльності великого київського князя Ярослава Мудрого, перераховує головні споруди, споруджені за його велінням у Києві. Розширену територію верхнього Києва обнесли величезним валом, названим літописцем «містом великим», довжиною у три з половиною кілометри і висотою разом із заборолами-брустверами близько шістнадцяти метрів. Побудували троє воріт: східні — Лядські, західні — Львівські (де зараз Львівська площа) і головні, південні — Золоті, на перетині сучасних вулиць Ярославів вал та Золотоворітська. Домінантою у новій частині міста став Софійський собор — руська митрополія, пишно прибраний мозаїками, фресками, рясно прикрашений творами прикладного мистецтва.

Навіть з лаконічного літописного запису видно, що Золоті ворота в Києві незвичайна споруда того часу. Та це й зрозуміло: адже вони були урочистим в’їздом у Київ — «мати міст руських», столицею великої Давньоруської держави, яка було добре відома і почута» у тогочасному світі.

Золоті ворота являли собою, як можна укласти з літописного запису, велику ворітну вежу з проїздом, що прорізала вал, і надбрамним храмом Благовіщення зверху, за словами літописця, названим так, «щоб добрі вісті йшли в град». Купол церкви, а може бути, і створи були оббиті листами позолоченої міді, звідки і пішла назва — Золоті. Хоча не позбавлена підстав думка, що вони отримали свою назву по головним воротам Константинополя — столиці Візантійської імперії.

Золоті ворота цінні для нас як пам’ятник давньоруської історії та оборонного зодчества XI століття, в якому вдало поєднувалися найбільш поширені на Русі культова і оборонна архітектура. Але крім цього для киян Золоті ворота були гордістю, символом неприступності і величі їхнього міста.

Під 1146 роком у літописі згадується «дикий половець» Севенч Бонякович, який хвалився «посечи Золоті вороти», як і його батько — відомий половецький хан Боняк, в 1069 році зробив несподіваний набіг на Київ і ледь не увірвався в місто через Золоті ворота. Але цим хвалькуватим обіцянкам не судилося збутися, вороги не увійшли у Київ через Золоті ворота, а Севенч Бонякович безславно загинув в одній із битв.

Навіть монголо-татари з їх величезним військом і стінобитними машинами не наважилися атакувати головну твердиню міста, а зволіли знести більш вразливі — Лядські ворота.

облога Києва монголами

Після монголо-татарської навали на Київ у 1240 році звістки про Золоті ворота зовсім зникають зі сторінок літописів. І тільки мандрівники XVI—XVII століть починають знову згадувати їх у своїх подорожніх записках і щоденниках. Про них писав Еріх Ляссота — посол німецького імператора до запорізьких козаків, Павло Алепський та інші. Важливі замальовки воріт зробив А. ван Вестерфельд — придворний художник польсько-литовського гетьмана Януша Радзивілла, який побував у Києві в 1651 році. На двох збережених в копіях XVIII століття його малюнках Золоті ворота зображені вже в руїнах, але ще з добре помітними залишками надбрамного храму.

Золоті ворота Києва

Після возз’єднання України з Росією в 1654 році Золоті ворота увійшли в оборонну систему верхнього міста і знову стали головним в’їздом до Києва. До середині XVIII століття Золоті ворота настільки застаріли, що необхідно було терміново робити щось, щоб зберегти їх. Однак інженер-підполковник Д. Дебоскета, який проводив обстеження цієї споруди, прийшов до висновку, що ворота найкраще засипати землею, а нові побудувати поруч. Його пропозиція була схвалена Сенатом, і в 1755 році Золоті ворота опинилися під землею.

Вони пробули там 80 років. У 1832 році їх розкопав археолог-любитель Кіндрат Лохвицький. Знову побачили світ. Золоті ворота опинилися в набагато гіршому стані, ніж ми бачимо на малюнку 1651 року, обрушилися арки проїзду і залишки надбрамного храму.

Відразу ж по відкритті Золотих воріт виникло питання про їх збереження, і в 1838 році за участю архітектора Беретті В. біля східної стіни зведено контрфорси — підпірні стінки, верхні частини руїн покрили бляхою, а пізніше — залізом, стіни подекуди обклали цеглою і з’єднали залізними затяжками. Так до кінця XIX століття Золоті ворота поступово набули того вигляду, який нам був так добре відомий.

Руїни в Золотоворітському сквері з кожним роком набували все більше і більше число шанувальників і до кінця XIX століття стали улюбленою реліквією киян. Вони були овіяні славою, ці руїни, вони були романтичні і залучали художників; заповзятливі фотографи і ділки видавали листівки, гравюри та альбоми. Але не всім подобалися ці руїни. Так, відомий археолог і любитель старовини А. А. Спіцин на одному із засідань Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва заявив: «У теперішньому вигляді залишки воріт є позбавленими будь-якого сенсу, нагромадженням стін, погано і брудно утриманим і не становлять жодного інтересу ні для киянина, ні для туриста. Було б необхідно привести їх в більш пристойний, наочний і осмислений вигляд».

Золоті ворота Києва

Помічено було, що Золоті ворота, які перебували під відкритим небом, поступово руйнуються. Це викликало цілу бурю дискусій і критичних зауважень серед любителів старовини — археологів, архітекторів, істориків.

Відомий дослідник київських печер A. Д. Ертель писав у 1912 році: «Особисто я вважав би обов’язок Київського товариства охорони пам’яток старовини по відношенню до Золотих воріт та українського народу виконаним лише тоді, коли за його ініціативою… був би, користуючись описами, збереженими малюнками та керуючись поки залишеними слідами архітектурних деталей всієї споруди, відновлений древній вигляд споруди». І все ж у той час даних для наукової реконструкції явно бракувало: кілька скупих повідомлень літопису, подорожні нотатки мандрівників, два малюнка 1651 року, перші обміри К. Лохвицького та Ф. Солнцева, фотографії руїн XIX століття — ось, по суті, і все, що можна було залучити для роботи.

Але відомості про Золоті ворота поступово поповнювалися завдяки невтомній роботі дослідників. Їх вивчали архітектор П. П. Покришкін (1915 рік), професор Київського університету B. А. Ляскаронський (1927 рік), архітектор професор В. В. Моргілевський (1930 рік), археолог В. А. Богучевич та архітектор Е. Д. Корж (1948 рік) та інші. Почалися спроби реконструювати первісний вигляд пам’ятки. Перша реконструкція належала Р. Кричевському. Свої варіанти запропонували Е. Д. Корж та Ю. С. Асєєв. І все-таки недолік археологічного та архітектурного дослідження Золотих воріт відчувався дуже сильно.

Поки велися дослідження і суперечки про їх вигляд в давнину, Золоті ворота, незважаючи на численні поточні ремонти, поступово і неухильно руйнувалися. Досить значні пошкодження воріт за останні сто з гаком років особливо помітні, якщо поглянути на фотографії, зроблені в XIX столітті. Головна причина руйнувань криється в атмосферних опадах і температурних коливаннях. Взимку, під час відлиги, стіни набиралися вологою, потім при зниженні температури вода в тріщинах замерзала і, розширюючись, дробила та відкочувала розчин і облицювання стін. Як зупинити цей невблаганний процес руйнувань? Невже сучасна реставраційна наука тут безсила? Як не здасться неймовірним, але це майже так.

У XVII столітті вміли вирішувати подібні завдання досить просто. Давно відомо, що якщо давні «мертві» руїни надбудувати стінами і ввести в об’єм нової будівлі, то вони перестають руйнуватися і добре зберігаються у подальшому. Наприклад, у Києві в сорокових роках XVII століття митрополит Петро Могила відновив на стародавніх руїнах церкву Спаса на Берестові. Те ж саме було і в Чернігові: П’ятницька церква і Борисоглібський собор, зруйновані фашистськими бомбами під час війни, піднялися потім за проектами архітекторів П. Д. Барановського і М. В. Холостенко.

Ось чому, коли думали і вирішували долю Золотих воріт, прийшли до висновку про необхідність їх відтворити. Мислилося зробити це так, щоб залишки древніх стін не несли ніяких навантажень і могли бути доступні для огляду з усіх боків не гірше, ніж раніше. Проте було чимало і заперечень.

Велися суперечки про те, як реконструювати будівлю, оскільки стародавній зовнішній вигляд невідомий, а замальовок руїн XVII століття був недостатній. Лякало і прийняте у реставраторів слово з не зовсім хорошим відтінком — «новоділ». І все – таки нам уявлялося, що на підставі наявних матеріалів можна створити цілком наукову реконструкцію пам’ятника, і якщо такий «новоділ» врятує руїни XI століття, то наша спільна мета — захистити пам’ятку від руйнування — буде досягнута.

У 1970 році Українське товариство охорони пам’яток історії та культури прийняло рішення про необхідність консервації та відновлення Золотих воріт. В авторський колектив для розробки проекту увійшли архітектори Е. І. Лопушинська (інститут «Укрпроектреставрація» Держбуду УРСР), Н. В. Холостенко (інститут «Київ-проект») і автор статті археолог С. А. Висоцький (Інститут археології).

Зібравши всі дані про Золоті ворота, ми представили їх собі ось якими: зовнішній вигляд — велика прямокутна башта висотою близько 14 метрів і шириною по бічного фасаду близько 18 метрів, що стояла в межах валу. Верх вежі вінчав одноглавий чотиристовпний храм Благовіщення. З боку поля до головної вежі примикала бойова площадка висотою 11 метрів, що призначалася для захисту воріт. Всередині вежі знаходився проїзд, що мав з боку поля отвір заввишки 8,4 метра. Ворітна вежа була вбудована у вал так, що давала можливість вільно пересуватися військам вздовж вала.

Золоті ворота Києва

Матеріали дослідження київських Золотих воріт дали можливість у чомусь документально відтворити нижню частину споруди. Що ж стосується надбрамного храму, то це стилістична реконструкція, хоча його розміри в плані достовірні.

Відомо, що на Русі був розповсюджений звичай споруджувати монументальні споруди по зразкам, прийнятим за еталон краси, з яких знімалася «міра». Таким зразком в XII столітті був, наприклад, Успенський собор Печерського монастиря в Києві. На наше переконання, Золоті ворота в Києві послужили зразком для однойменної споруди у Володимирі на Клязьмі, спорудженої з білого каменю з урахуванням нових тенденцій у фортифікації XII століття. Такий висновок у майбутньому можна буде перевірити і археологічно.

У квітні 1981 року в Золотоворітському сквері біля стародавніх руїн закипіла робота, яка зараз завершена. Древні стіни воріт не несуть ніяких навантажень, і в той же час пам’ятник можна оглядати з усіх боків, як і раніше. У цьому полягає головна особливість запропонованого проекту. Як це досягається? Всі конструкції, що несуть навантаження, сховані в два пустотілих відрізки валів, що примикали до воріт. На ці силові конструкції спирається майданчик з надбрамних храмом і верхні частини арок.

Коли ви зайдете на проїзд відбудованих Золотих воріт, то праворуч і ліворуч, як і раніше, побачите знайомі древні стіни на висоту до дев’яти метрів, а вище пілястри стін поступово переходять у звід, при цьому чітко видно, де закінчується стіна XI століття і починаються добудови. Оглянути стіни з іншого боку можна, зайшовши в приміщення, обладнані всередині валу.

У внутрішніх приміщеннях Золотих воріт розміщується музейна експозиція «Золоті ворота в системі оборонних укріплень стародавнього Києва», що включає матеріали досліджень і археологічні знахідки.

Відновлені до святкування 1500-річного ювілею міста у травні 1982 року Золоті ворота стали філією одного з музеїв Києва, і один з найдорожчих і високоповажних пам’яток давньоруської історії знайшов своє нове життя.

Автор: С. Висоцький.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *