Жерці без спецодягу

інки

На честь язичницьких божеств, в тому числі і локального значення, в Тауантінсуйю було побудовано незліченну безліч великих, середніх, маленьких і зовсім крихітних храмів і молелен. Але ось що вражає: храми, в усякому разі кечуанським божествам, були наглухо закриті для основної маси віруючих. Туди допускалися тільки інки, а в місцеві храми ще й місцева знать. Саме ж поклоніння богам – цей ритуал називався на мові кечуа «муча» – відбувалося , по свідченням хроністів, на площах або у спеціально побудованих на випадок негоди приміщеннях, куди вміщалося по кілька тисяч чоловік. У всякому разі, саме такими були ці приміщення в Куско.

Вся ця величезна маса людей була не глядачами «мучи», а її безпосередніми і обов’язковими учасниками. Природно, що сини Сонця грали в цьому колективному спектаклі головну роль, а Сапа інка навіть де в чому заміняв самого Батька Сонце. Тут ми підходимо до дуже складного питання, по якому серед дослідників немає єдиної думки: чи були жерці в Тауантінсуйю особливою кастою, або вони не виділилися в ізольовану соціальну групу?

Легко уявити, що в тисячах храмів і святилищ Тауантінсуйю були спеціальні служителі. Не помітити їх іспанці не могли, так як жерці були для них носіями і виразниками нечистої сили, від якої слід було рятувати заблудлі душі індіанців. Але як раз про жерців хроніки говорять незрозуміло. Лише в одному випадку є повна ясність – верховний жрець Сонця був звільнений від всіх інших занять. Ним міг бути тільки найближчий родич Сапа інки. А як бути з іншими жерцями, яких мало бути безліч? Що вони собою представляли?
Як часто буває, відповідь знайшлася завдяки випадку.

Вивчаючи питання, пов’язані з проблемою релігії і положення жрецтва в Тауантінсуйю, автор цих рядків натрапив у роботі одного сучасного перуанського дослідника на дані про кількість жерців, що обслуговували храми в Куско і провінційному селищі Вілька. Дані викликали подив: Коріканча, головний храм Сонця в Куско, обслуговували 4000 жерців, а храм в Вільке – нібито 40 тисяч.

4000 жерців для Коріканча – цифра абсолютно реальна. Інки не були б синами Сонця, якби їх головний храм у столиці обслуговувався меншою кількістю жерців. Але храм у Вільке? Навіщо і для чого там стільки жерців? Довелося перевірити джерело, звідки дослідник взяв цю цифру (благо посилання у нього було). З’ясувалося, що написав про це найточніший і об’єктивний іспанська хроніст Сьеса де Леон. Але ось що сказано у нього: «І стверджують… що обслуговують ці приміщення більше сорока тисяч індіанців, які виділялися для кожного часу, а всякий принципал знав, що наказував робити губернатор, наділений владою королем Інкою, і тільки для охорони дверей храму було сорок придверних».

Так адже тут мова йде зовсім не про жерців! Сорок тисяч індіанців не були жерцями. Вони тільки обслуговували потреби храму, але не служили в ньому. То була «міта» цих індіанців – обов’язкова робота пурехів – землеробів, що проводилася поза общинних земель на користь «загальнодержавних цілей». Саме такою роботою, дотримуючись суворої черговості, зобов’язані були займатися пурехи.

Правда, черговість існувала і у відправленні культових ритуалів: жерці служили по черзі тижнями, і тільки в ці дні їх містив сам храм. В інший час вони жили «за свій рахунок, бо їм також виділяли землі під посіви, як і всім іншим простим людям», – таке свідоцтво Інки Гарсіласо. Він же вказав, що тільки в Коріканчі жерці були інками, а в провінційних храмах служила провінційна знать і лише головний жрець обов’язково був чистокровним сином Сонця.

Як би то не було, 40 тисяч жерців у храмі Вілька – очевидна безглуздість. Але аналізуючи всі ці факти, ми несподівано по-новому поглянули на начебто випадково сказану Інкою Гарсіласо фразу. Розповідаючи про храм в Куско, де жерцями були тільки інки, хроніст написав: «У жерців був звичайний, а не спеціальний одяг». Що ж відкрилося за цією фразою?

Носити звичайний одяг могли наказати жерцям лише інки, бо саме вони встановлювали для кожного народу в Тауантінсуйю покрій його одягу. Тим часом саме одяг найбільш наочно демонструє наявність класового розшарування в суспільстві, часто гранично ясно визначаючи права та обов’язки того, хто його носить. Далі. Загальновідомо, яке важливе місце займало жрецтво в язичницьких державах – досить згадати долю єгипетського фараона-реформатора Ехнатона (Аменхотепа IV), який вирішив встановити у своїй країні культ нового бога і зустрів шалений опір жерців. Ми пам’ятаємо, що і в Тауантінсуйю релігія відіграє не менш, а де в чому і більш важливу роль, ніж в Давньому Єгипті. Але чому ж тоді інки-жерці вважали за краще носити звичайний, а не спеціальний одяг служителів культу?

Відповідь може бути тільки одна: у царстві інків Тауантінсуйю було престижніше показати себе сином Сонця, ніж його, Сонця, жерцем. Але таке могло статися лише в тому випадку, якщо в Тауантінсуйю ще не завершився процес професіоналізації жрецтва і його виділення в особливу привілейовану групу правлячого класу. Процес цей вже почався – про це свідчить довічна посада верховного жерця інків, – але до кінця його було ще далеко, інакше жерці-інки напевно зуміли б придумати для себе відповідну «форму», щоб не загубитися в натовпі пересічних синів Сонця.

Можна з впевненістю сказати, що такий стан продовжився б не дуже довго. Релігійні погляди ускладнювалися, з’являлися все нові і нові пристановища богів на землі, наприклад «говорить храм», або «говорить оракул» в храмі Пачакамак, який вельми охоче «відповідав» на питання правителя та інших високопоставлених осіб імперії. Природно, що «навчити» оракула говорити могли тільки люди з великим професійним навиком. У таких справах розраховувати на одну самодіяльність не можна. Але до моменту приходу іспанців у Тауантінсуйю процес професіоналізації жрецтва, повторюємо, все ще був далекий від завершення.

Автор: В. Кузьміщев.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *