Як святкували Різдво великі дослідники. (Продовження).

полярник

В інше Різдво тягнеться крізь дику, непривітну пустелю Азії дослідний караван доктора Трінклєра. Запаси води давно вичерпалися. Найти її вже не має надії. Дорога важка, сухий мороз пронизує людей і коней. Дорога йде вверх. Навкруги все аж блищить від морозу. Керівник експедиції Трінклєр заохочує до останнього зусилля. Серце його тремтить на думку про те, що неминуче чекає їх. Ніби призначено, щоб караван загинув від холоду й спраги. Різдво! Там, вдома — родина готується до Святвечора. Якраз тепер починають дзвонити на всеношню. Від землі б’є чаром любові і втіхи. А тут — у далекій азійській пустелі тягнуться залишками сил відчайдушні вчені, серед спраги та жаху невідомого…

Вони йдуть далі. Автоматично ставляють ногу за ногою, а біль жене їх, як батіг. І в мить приходить порятунок. Несподівано находять у пустелі солодку воду. І люди й коні припадають до неї, набираються сил. Пустеля дала їм в різдвяному дарунку тільки чисту, свіжу воду. Але для цих людей вона була найкращим дарунком з усіх, які вони коли небудь дістали в це свято!

Також і австрійський відкривач, Джіль Паєр, який пробув 1872-74 р. зі своїм кораблем „Тегетгоф” у країні вічного льоду, прецікаво описує Різдво 1872 р., яке пережила його, складена з 23 людей експедиція серед полярної ночі. „Прийшло Різдво, — пише він — ті дні, коли в далекій батьківщині засвічують ялинку й коли, як завжди приходять спогади про молоді літа, родину й далеких знайомих. Холодну тишу розбивав тільки звук льоду, що тріскав від морозу. Свята вечеря зібрала нас усіх за столом, кожний мешканець корабля дістав цілу пляшку правдивого вина та чарку горілки, такої слабкої, що її могла пити й дитина. Риба, печеня з ведмедя й горіхи доповнювали бенкет. Усі були веселі, навіть найсумніші розрухалися. А все ненаситним псам дали стільки їди, що вони відразу пішли спати. Роздано цілу скриню дарунків, яку ми забрали наперед, а ті, що дістали пляшку рому або коробку сигар, тішилися незвичайно.

Так само святкували ми й Новий Рік. Того дня лід витискав наш корабель вгору і всі ми були цілий день на даху. Ввечері стало тихо й ми нетерпляче чекали Нового Року. Ми хотіли зустріти його пляшкою шампанського, якого у нас було дві. Я дав одну з них заморозити. Коли ж ми опісля заглянули до неї, вона була розсаджена, а шампан замерз у кам’яну брилу. До півночі були ми на кораблі, опісля обійшли кругом нього, а величезні льодяні скелі, що звисали з його боків, миготіли у світлі наших смолоскипів. Наші кожухи покрила вмить наморозь, що яріла у світлі. Червоний відблиск яскраво лягав на звали льоду, що кілька годин тому тріщав і рухався як живий.

Ми подбали й про наших собак. Їх вводили по одній до кают. Світло ламп разило ці бідні тварини, ніби ясне сонце й вони кам’яніли від нього, але врешті вся їх увага зверталася на останки нашої вечері”.

Відчайдушний дослідник аж у 1874 р. добрався до землі, яку назвав іменем свого цісаря (так на географічній мапі з’явилась земля Франца Йосифа) й на якій встромив австрійський прапор.

полярники

Невтомний дослідник д-р Вільгельм Фільхнер, який більшу частину свого життя провів на наукових подорожах, пригодах і небезпеках у недоступних околицях землі, написав безліч цікавих описів подорожей, перебув підчас останньої своєї великої експедиції дві зими — 1926 і 1927 р. — у гірській країні Тибету. Зокрема Різдво з 1926 р. міцно залишилося в його пам’яті. Осіню 1926 р., після того, як експедицію пограбували й розбили розбійники, хворим та безпомічним Фільхнер дістався до монастиря Крумбум, де його прийняли дуже непривітно і навіть не впустили у „святі” мури. Кілька місяців пролежав він у хатині поза монастирем, з переламаною рукою й ногою, далеко від всякої цивілізації й фахової лікарської опіки, серед голоду й холоду, до того ж хворий на пропасницю. Щойно за кілька днів перед Різдвом прийшла допомога: американці, які теж мандрували тими місцями, знайшли його й Святвечір безутомний дослідник перебув серед „своїх”, хоча й далеко від батьківщини та рідних.

Наступного року знаходимо цього відчайдуха, що тим часом зовсім одужав, усе ще у Тибеті. Гонитва за науковою правдою зробила з нього просто людину посвяти. В його щоденнику нічого не має про Свят-вечір. Він, як звичайно, навантажує своїх в’ючних тварин й зі світанком вибирається в гори. Увесь день й допізна вночі міряє та міряє. Втомлений засипає у Святу ніч кам’яним сном. На другий день приходить до нього один із приятелів та бажає йому „Веселих свят”. Фільхнер дякує й знову навантажує коней. Новий день кличе його до нової праці, нових досліджень, нових успіхів! Не має часу на відпочинок —, і так підчас хвороби прогаяв багато дорогого, на віки пропащого часу! І в Різдво 1927 р. мандрує він безупинно по недоступним вершечкам, понад пропастями й стрімкими обривами, геть до пізньої ночі і ввесь час досліджує й міряє. В це Різдво, що проминуло на праці, ледве чи мав славний мандрівник-трудоголік час пригадати давніші свята та родину.

Норвежець Хрістіян Лєден оповідає про цікаве Різдво, проведене серед ескімосів найдальшої півночі. В те свято почувається він таким самотнім, що у Святвечір вибирається в гості до одної далекої ескімоської сім’ї. Йде 25 км. Довкруги біло й тихо, непроглядна рівнина, холодна, непривітна, дика. Ввечері прибуває до своїх знайомих, будує собі біля їх хатини снігову буду й збирає їх біля себе. Кілька свічечок, застромлених у сніг, ясно освічує своєрідну, ніби з казки, картину: білий сидить між цікавими дикими дітьми далекої Півночі й оповідає їм про Різдво, про вертеп у Віфлеємі, про Бога-дитину, про зірку, що вела мудреців, ангелів і пастирів — і про те, як з високого неба усім-усім людям проголошено велику втіху…

ескімоси

Сини Півночі розуміють його. Слово „мир” має у них святе значення. Вони вдивляються в білого чоловіка й думають про те, що білі так часто не зважають на цей заповіт та вічно ворогують між собою й ставлять проти себе цілі народи з машинами, що розривають їх, ніби вовки баранів. Один із них, найстарший, каже про це білому, а решта додає, що їм шкода цих людей півдня, людей вічної боротьби й вони дуже тішилися б, коли б білі остаточно закинули геть бойову сокиру. „І це все — вони просять його — перекажіть білим, коли повернетесь в свою рідну країну”.

Багато є ще таких, що самотою десь у далекому світі, проводили Різдво. Свен Гедін оповідає, що його шведсько-німецько-китайська експедиція теж перебула такі свята й на Святвечір уся його дружина зібралася в його шатрі, дістали дарунки — а велика, ясна лампа нагадувала кожному далеку ялинку. А керманич берлінського звіринця, д-р Люцій Гек, згадує, що підчас ловів на тигрів, покинув у Святу ніч шатер та пішов у спокійний, дрімливий праліс, щоб бути зі своїми думками на самоті, серед природи.

У всіх тих сталевих людей, де б вони не були в далекому від рідного краю світі, щемить у ту Ніч щось у грудях і їх раптом огортає туга й жадоба бути серед людей, радіти різдвяною колядою й гріти серце біля свічечок на ялинці…

Автор: Анатоль К.

P. S. Старинные летописи рассказывают: Вот так интересно праздновали Рождество великие исследователи, кто-то в полярных снегах, кто-то в девственных тропических джунглях. Но все-таки согласитесь – куда комфортнее праздновать такой великий праздник в каком-то комфортном отеле, если уж вы решили попутешествовать в эту пору. Вот только не стоит забывать об весьма важной услуге – «бронирование отелей» (в том числе на сайте http://www.onetwohotels.ru), а то вы имеете шанс уподобиться великим исследователем, и придется вам встречать Рождество в какой-то дикой сельве в веселой компании с тамошними обитателями.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *