Варфоломіївська ніч та її наслідки

Варфоломіївська ніч

Чим більш явною була військова перевага королівських військ, тим відчайдушніше гугеноти вели полювання за королем. Їх ідея була така: захопити його несподіваним маневром, змусити виконувати свою волю і відразу виграти війну. Ця ж ідея «одного удару» була здійснена католиками під час Варфоломіївської ночі. Усім відомі події, що передували цій трагедії: черговий релігійний мир 1570 року, безпрецедентний шлюб сестри короля Маргарити Валуа і гугенота Генріха Наваррського, вплив на молодого Карла IX гугенота адмірала Коліньї, який прагнув втягнути Францію у війну з Іспанією, підтримавши нідерландських кальвіністів. І, нарешті, замах на адмірала, організований Генріхом Гізом, який мстився за батька (вважали, що за тираноборцем Польтро стояв адмірал Коліньї). Що ж змусило уряд Карла IX і Катерини Медичі, раніше помірний у справах віри, балансуючий між партіями гугенотів і католиків, зважитися на страшну бойню?

Королівська влада стояла перед вибором. Гугеноти, які зібралися біля ліжка пораненого адмірала, вимагали негайного покарання винних, погрожуючи залишити столицю і відновити війну з королем. В системі їх політичних уявлень не було місця для його сакральної фігури. На які б поступки той не йшов, над ним вічно висітиме звинувачення в тиранії: якщо не видасть Гізів, якщо не почне війну з Іспанією, якщо не порве з папістами. Набагато привабливіше для короля виглядала модель католицька: король зберігав у ній свою роль священного вождя громади вірних, противитися якому – злочин перед Богом.

І королівська влада зважилася одним ударом позбутися цих вічних бунтівників. В результаті – тисячі трупів в Парижі і тисячі в провінції. Чи міг король вчинити по-іншому? Важко сказати. Різанина стала кульмінацією відчаю. Адже проповідники передрікали загибель міста, де вершиться «протиприродне весілля» – католицьку принцесу віддавали гугенотському чудовиську. Ясно, що Париж, цей новий Содом, буде спопелілий, хіба не на те вказують знамення останнього часу? Адмірал-антихрист зі своїми збройними поплічниками зайняв столицю і хитрістю заволодів королем.

Добре ще, що у народу є принци-заступники брат короля Генріх Анжуйський і, звичайно, Генріх Гіз. З їх допомогою треба раз і назавжди покінчити з єретиками, одним ударом врятувати королівство і весь світ від Антихриста, відвести гнів Божий. Важко було утримати парижан від розправи над гугенотами. А королівська влада не могла дозволити собі здатися безсилою. І король віддав перевагу першому подати сигнал…

Непередбачувані наслідки

Варфоломіївська ніч війни не закінчила, але парадоксальним чином призупинила зростання насильства в країні. Французи продовжували вбивати один одного ще чверть століття, але таких звірств і погромів більше не було.

Гугеноти, швидко оговтавшись від шоку, організували опір, створили незалежну конфедерацію. Війни їх стали оборонними. Тираноборство від практики перейшло до теорії. Десять років після Варфоломіївської ночі лунали тираноборські заклики: король перестає бути законним монархом, якщо хоче затвердити варварську тиранію по типу Туреччини або Московії. Знову і знову перераховували ознаки тиранії, які підходили до політики уряду: викорінюються старовинні закони і звичаї, вводяться нові податки, в честі лише іноземці. Згадували і про право народу повстати проти тирана. Хіба не вважали римляни вбивство тирана найдостойнішим з діянь?

А свідомість католицька була вражена страшною «істиною»: «диво» Варфоломіївської ночі виявилося не завершенням, але лише прологом війни. Настільки угодна Богові справа не вдалася. Але чому? Тому, що творилася не чистими руками. Ось Генріх III, який заявив про свою рішучість захистити святу віру. А замість цього він укладає з гугенотами принизливий мир, віддає їм цілі області. Віровідступника Генріха Наваррського він, наприклад, затверджує губернатором Гієни. Інші важливі посади роздає своїм безрідним молодим друзякам, відтіснивши добрих католицьких принців.

Та вже ж не содоміт чи він? Його оточують італійці, що радять за рецептом єретика Макіавеллі вигнати мораль з політики. Король безсовісно збільшує податки і при цьому влаштовує пишні бали, потопає в розкоші, зніжений, як жінка… Від страшної здогадки кров стигла в жилах: раптом всі жертви були марні і небезпека – на троні? Ці думки бродять в народі все частіше.

А Генріх III після Варфоломіївської ночі сильно змінився. Кампанію проти Ла-Рошелі веде пасивно і укладає поспішне перемир’я, дізнавшись, що йому запропонували польський престол. Повернувшись до Франції після смерті брата, не страчує єретиків, боям з бунтівниками воліє переговори. При цьому він – ревний католик, чиє благочестя знаходить нові форми в дусі контрреформації. Він сам організовує релігійні братства, засновує орден Святого духа, здійснює виснажливі паломництва…

Усвідомлюючи небезпеку Католицької ліги, король оголошує себе її головою. Політика його була далекоглядна, багато в чому він передбачив своїх наступників аж до Людовика XIV. Але був Генріх III, мабуть, занадто розумний і тому нерішучий. Особливо вразливою робила позицію короля відсутність спадкоємця. Тому смерть молодшого брата в 1584 році обернулася катастрофою. За законами престолонаслідування претендентом на королівську корону стає Генріх Наваррський – не просто єретик, але чоловік, який вже кілька разів змінював віру… Піддані не довіряють своєму королю. Чи варто дивуватися реакції католицької свідомості?

У 1585 році католицькі дворяни відтворюють Лігу на чолі з Гізами. У Парижі паралельно створюється ліга городян, які прагнули не допустити, «щоб гугеноти влаштували нову Варфоломіївську ніч».

Цікаво, що як тільки вождь гугенотів Генріх Наваррський стає законним претендентом на престол, тираноборці-гугеноти замовкають. Вони цілком резонно вирішили, що тепер їх місце займуть католики. І це сталося.

Ліга, посилена величезним авторитетом Генріха Гіза та іспанськими грошима, стала страшною загрозою королю. Він лавірував, контратакував, але кожен раз відступав все далі. Генріх III намагався послабити своїх суперників, зіштовхнувши Генріха Гіза з Генріхом Наваррським. Але в підсумку «війни трьох Генріхів» ослаблений виявився сам король. Вдача відвертається від нього. Він весь час допускає промахи. У травні 1588 року король заборонив Генріху Гізу з’являтися в столиці і ввів в Париж частини швейцарських найманців. Це не тільки смертельно налякало парижан, а й образило їх, так як порушувало давні міські свободи. На вулиці проти короля вийшли навіть ті, кого він вважав своїми прихильниками. Дванадцятого травня солдати короля виявилися з усіх боків затиснуті барикадами. Парижан зупинило лише прибуття їх кумира – Генріха Гіза. Король втік зі столиці.

Чи хотів Генріх Гіз повалити короля? Така можливість йому надавалася не раз, він нею не скористався. Гіз не міг допустити воцаріння Бурбонів. Бути може, він і розраховував зайняти трон, але тільки після смерті короля.

Примирившись з Гізами, король, як і напередодні Варфоломіївської ночі, наважився завдати попереджуючого удару. Відтепер державний інтерес, королівська велич повинні стати вище амбіцій принців. Варто проявити рішучість, одним ударом прибрати Гізів і Ліга розсіється як дим.

Двадцять другого грудня 1588 року Генріха Гіза попередили, щоб він не ходив на засідання королівської ради в Блуа. «Він не посміє», – розсміявся герцог. Але в коридорі замку його чекали леза гасконських охоронців. Були заарештовані і декілька депутатів Генеральних штатів. Король сам зачитав список злочинів Генріха Гіза, сущого тирана, що заслужив сувору кару. Генріх Гіз був задушений у в’язниці. Тіла вбитих братів спалили, а попіл розвіяли над Луарою…

І що ж? Ліга тільки зміцніла, втративши вождів. Вбитих оголосили святими великомучениками. Вдень і вночі йшли траурні процесії. В січневу холоднечу босі діти співали молитви. Величезна процесія разом задувала запалені свічки з криком: «Так погасить Господь династію Валуа!» «Ірод більше не цар у Франції», твердили проповідники. Жан Буше доводив, що Генріх III встав в один ряд з Нероном і з московським царем Іваном (Грозним).

Заборонялися молитви за здоров’я короля. Сьомого січня теологічний факультет виносить висновок: відтепер піддані вільні від клятви вірності тирану Валуа. Навесні прийшла звістка, що папа відлучив Генріха Валуа від церкви – крім всього іншого, той вбив кардинала. Відтепер законна влада вела справедливу, священну війну з тираном, і ніяких коливань у підданих бути не повинно. Їх і не було. До короля вже прямував Жак Клеман, чернець, вбивця.

А Генріх III між тим діяв з незвичною для нього рішучістю. Він нарешті уклав мир зі своїм спадкоємцем. Війська короля і Генріха Наваррського наносили поразка за поразкою військам Ліги. І ось вже об’єднана армія стоїть під Парижем. Врятувати Париж і весь священний союз могло лише диво. Або Жак Клеман.

Царевбивцю допитати не вдалося – розлючені гасконці прибили його на місці. Труп викинули у вікно, потім тіло злочинця було розірвано кіньми і спалено. Але в Парижі моментально виник культ «рятівника Клемана», його коротка біографія обросла легендами, подейкували навіть про непорочне зачаття.

Насправді про нього відомо небагато. Він приїхав до Парижа не так давно, в 1588 році, і вступив до ордену домініканців. У колегії вчився добре, був схильний до екзальтації. У гарячковій обстановці Парижа, беручи участь в нескінченних процесіях, став чути голоси, які закликали його здійснити подвиг і врятувати країну від тирана. Пізніші скептики писали, що до Клемана, приклавши до вуст трубу, волав інший монах, що сховався за вівтарем. Що ж, і сьогодні знаходяться люди, які впевнені, що Жанна д’Арк не чула ніяких голосів, а була агентом королівської секретної служби.

За словами побратимів, Клеман твердив, що король помре від його руки, за це і отримав від студентів прізвисько «капітан Клеман». Він говорив, що бачить, як його роздирають коні, але не відчуває болю, і скаржився, що якась сила велить йому нанести удар королю. Він сповідався, але начальство колегії сказало, що це від нестачі віри, і веліло старанніше молитися.

У Клемана опинилися документи, без яких його б не допустили до короля. Хтось допоміг ними обзавестися. Але ніж з чорною ручкою він сам купив за два су. Тридцять першого липня він покинув монастир, зачинив келію, залишивши на столі записку, де просив оплатити його борг у п’ять екю, оскільки він іде, щоб не повернутися…

Автор: Павло Уваров

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *