У злагоді з минулим. Продовження.
«Не відаючи ще, що таке життя, як можна знати, що таке смерть?» — запитував Конфуцій. Хоча його прихильники приділяли велику увагу похоронним ритуалам та жалобному етикетові, вони не надто переймалися думкою про те, що діється після смерті, й про те, що може статися з душею. Вони, щоправда, вірили в життя мертвих у пам’яті живих і розробляли правила поведінки, спроможні забезпечити такого роду безсмертя. Наприклад, у VI столітті до нашої ери Шасун Бао визначив «три речі, які ніколи не псуються»: «поводься доброчесно», «здобувай заслуги» та «пиши тексти, що залишаться нащадкам».
Зі свого боку, даосисти були такі закохані в життя, що наполегливо намагалися продовжити його. Лао-цзи вважав, що можна досягти довголіття й уберегтися від дії часу, зберігаючи життєсприйняття, притаманне дитині. Даосизм як релігія пропонував кілька відповідних рецептів — від вправ для дихання до споживання еліксирів, виготовлених на основі кіноварі. Малося на меті до кореня змінити людський рід і наділити його безсмертям.
Буддизм виробив вчення сансара, сперте на ідею перевтілення. Ревні послідовники цього вчення вірили: проживши з належною доброчинністю одне життя, вони знову народяться на вищому щаблі існування, і так повторюватиметься від життя до життя, аж поки буде досягнено стану такої досконалості, коли — вже поза межами часу — перестане обертатися колесо перевтілення. Отже буддійський підхід зводився до ідеалу самознищення «без життя чи смерті», як висловився монах Фа-лінь на початку епохи Тан.
Буддизм також вніс у китайську філософію ідею кінця світу, що має настати лише після довгих і точно визначених циклів творення та руйнування. І сама концепція і навіть схема позначення різних станів і неперервного розвитку були засвоєні й розвинуті неоконфуціанцями періоду династії Сун, X—ХІІІ століття нашої ери. Типовим для китайців є переконання, що кінець світу хоч би яким трагічним він видавався, має сприйматись як закономірність, а не як кара.
«Все тече, як вода, ніщо не зупиняється ні вдень, ні вночі»,— проникливо зазначав Конфуцій. Невпинний рух води асоціювався в його уяві з плином часу, і він мучився гірким усвідомленням, що життя ставить перед людиною завдання, про які відомо наперед, що їх ніколи не виконати. Це перші поетичні роздуми в китайській культурі про ефемерність, скороминущість.
Як протистояти цій швидкоплинності? Конфуціанці вірять: людям слід користатися з перелітного часу, розвивати сильні риси характеру й приносити користь суспільству. Така активність і соціальна самосвідомість суперечать даоському ідеалу, зведеному до споглядання та злиття з природою. Мудрець-даосист шукає позачасовості навіть у самому плинові часу. У нього єдине бажання — розкошувати затишком мирного і скромного життя. Минущий час не бентежить його, будь-яку тривогу можна зняти, вдосконалюючи свій розум.
Чжуан-цзи належить добре знане оповідання, де автор пише, що йому наснилося, ніби він став метеликом, який пурхає сюди-туди і не знає, що він Чжуан-цзи. Прокинувшись, він не міг збагнути, чи він Чжуан-цзи, якому сниться, що він метелик, чи він метелик, якому сниться, що він Чжуан-цзи. Мораль оповідання така: можливо, саме життя — це довгий сон, від якого нас розбудить смерть.
Проте, не так філософам, як письменникам і поетам вдалося найтонше віддати жах перед скороминущістю часу. Висловлюючи палке бажання служити батьківщині, у своїй автобіографічній «Лісао» («Скорбота знехтуваного»), написаній наприкінці IV століття до нашої ери, один із фундаторів національної поезії Цюй Юань каже про втрату ілюзій і скаржиться на плин часу: «Старість наздоганяє мене. Перш ніж я зміг здобути визнання».
Наприкінці доби Хань у II столітті нашої ери погляди поетів урізноманітнилися. Одні віддали перевагу епікуреїзмові («Звеселімося сьогодні. Навіщо чекати до завтра?»). Інші звеличували славу та честь: «Людське тіло… вмирає, як і все живе. Заслужити ім’я — ось у чім справжній скарб». А ще дехто шукав рятунку в забутті сп’яніння: «Омана — ковтати лікарське зілля для безсмертя; краще пити добре вино й ходити у шовках».
Хоч яка вона неоднозначна, прикметною для китайської поетичної манери видається позиція найвідомішого з поетів Сунської імперії Су Донгпо (1037—1101). У «Згадці про червону скелю» він славить героїчний вік Трьох Царств і водночас висловлює жаль, що вони зникли, як і багато інших химер. Чи він оптиміст, а чи песиміст? Я б сказав, і той, і другий. У нього конфуціанська зацікавленість земними справами, й одночасно він виказує метафізичну відстороненість, щоб не сказати байдужість, до всього, запозиченого від даосизму.
Автор: Хуан Бінмінь.