У Гомеровій школі

Іліада

Дві величні епічні поеми Давньої Греції — Гомерові “Іліаду” та “Одіссею” — часом ще називають “Біблією грецького світу”. Це невичерпне джерело легенд та міфів доносить до нашого часу цілу систему цінностей суспільства аристократів-воїнів. Попри свої літературні якості, поеми Гомера стали чимось на кшталт підручника етики чи трактату про ідеал. Класичні в тому розумінні, в якому пізніше стали класикою твори Данте в Італії чи Шекспіра в Англії, вони були хрестоматійними для кожного культурного грека.

Розповідають, що сам Олександр Македонський брав їх із собою в далекі походи. Схоже на те, що з загадкового Гомерового образу вирізьблюється постать просвітника, “випромінювача культури”, яку можна знайти в багатьох цивілізаціях. Незалежно від того, чи Гомерові твори були плодом натхнення однієї людини, а чи, може, кількох поетів (це питання нас тут не обходить), вони стали витвором педагогічного мистецтва і, сполучаючи в собі водночас елементи техніки та етики, справили значний вплив на поетів та філософів пізнішої епохи. Чи ж не сам Платон наділив автора поем славним титулом “просвітника Греції”?

“Іліаду” та “Одіссею”, які, на загальну думку, датуються серединою та кінцем VIII століття до нашої ери, населяють боги та герої, що правили за взірець для наступних поколінь та за приклад для виховання в paideia (педагогіці), яка щойно зароджувалася. Ці епічні поеми — не якесь спонтанне породження народного генія, як це вважалося в XIX столітті, а складний твір, що став основним знаряддям підготовки індивіда та його інтеграції в соціальний контекст.

Подібно до Валмікі, ймовірного автора “Рамаяни”, ассирійських, киргизьких і тібетських поетів, Шехеразади з “Тисячі і однієї ночі”, Гомер вкладає в героїку моральний запал. Тож належить погодитися з Жоржем Дюмезілем, що індо-європейські героїчні епоси — це “глибокі й зрілі твори, ретельно продумані талановитими, винахідливими і вченими фахівцями” за підтримки класу воїнів, заполонених аристократичними ідеалами.

ШЛЯХ ДО СЛАВИ

Як справедливо наголошує німецький історик Вернер Єгер, “історія грецької культури загалом збігається з літературною історією; справді, література в тому значенні, як її розуміли первісні творці, була виявом процесу самоутворення грецького ідеалу”. Тож не дивно, що слово paideia з’явилося лише в V столітті до нашої ери, в той час як термін aretee (чеснота) часто трапляється в епосі як означення суміші гордощів, ґречності та звитяги. За Гомером, aretee становить не лише індивідуальну чесноту, а й досконалість понадлюдських речей і, зрештою, є визначальною якістю шляхетної людини. Корінь слова aretee той самий, що й у слові aristos (найкращий), від якого походить слово аристократ у значенні “той, хто належить до благородних”.

Вживаний спершу для вихваляння сили та вправності воїна чи атлета, а пізніше — переважно для уславлення мужності на полі бою, термін aretee поступово набув ширшого етичного значення. До поняття мужності додаються поняття обов’язку aidos та його протилежності nemesis. Відтоді починаєш краще розуміти справжній сюжет “Іліади”, який полягає у трагедії Ахіллесової ображеної гідності та його гніву. У нескінченній боротьбі за зверхність над ровесниками (“завжди бути найкращим і найвищим за всіх” — ось зміст поради Пелея своєму синові) вперше виробляється змагальний ідеал, що розглядає життя як змагання атлетів, ідеал, що став одною з визначальних рис грецького характеру.

Однак поступово до благородства дій додається благородство духу, славнозвісна kalokagathia, яку через кілька століть визначать Аристотель та Платон. “Треба показати себе водночас добрим красномовцем та мужнім воїном”, — вчить мудрець Фенікс, радник і наставник Ахіллеса, типового героя Греції, в якому втілений найвищий ідеал розвиненого людства, цього досконалого взірця для наступних поколінь. Благородство духу як вияв цієї моральної та інтелектуальної вищості йшло у парі з певним “самолюбством”, що було не егоїзмом, а радше прагненням до Краси в тому сенсі, якого їй надав Аристотель. Готові до самопожертви на полі бою та до загибелі заради найвищої нагороди — невмирущої слави, такі ідеальні герої, як Аякс та Ахіллес, підкорюють свою фізичну природу вимогам найвищого ідеалу. А отже, вони стали засновниками цілого напрямку класичної педагогіки, який увінчають свого часу Платон та Аристотель.

ТЕЛЕМАХ І МЕНТОР

У ранній грецькій філософії різниці між етичним та естетичним не було. Так, наприклад, греки завжди вважали, що поет — у найглибшому й найширшому значенні слова — є “вчитель народу”, метр і певною мірою “архітектор суспільства”. Гомерові поеми рішуче наголошують на своєму педагогічному покликанні бодай тому, що освячують тісний і привілейований зв’язок між вчителем та учнем. У дев’ятій книзі “Іліади” подається яскрава картина виховання молодого аристократа, яка вкриває вічною славою вчителя в особі старого наставника Фенікса, вірного васала Пелея, Ахіллесового батька. У Гомеровому епосі Фенікс приходить на зміну мудрому кентаврові Хірону, якого інша літературна традиція зображує як вчителя не лише Ахіллеса, а й Асклепія (Ескулапа), Актеона, Ясона та Нестора. Можливо, Гомер навмисно замінив напівлюдину-напівтварину кентавра на благородну Феніксову особу, бо ж тільки ця людина може вгамувати Ахіллесів гнів.

Фенікс, що звертається до Ахіллеса з довжелезним закликом (сто віршованих рядків) угамувати свій гнів є справжнім взірцем вчителя в спілкуванні з учнем. Як і в будь-якій дидактичній промові, у Феніксовому зверненні наводиться повчальний приклад гнівливого Мелеагра. Супутник у битвах та у палацовому житті, вчитель, друг і заледве не батько Фенікс стає духовним провідником героя. А проте якими марними видаються всі моральні ресурси освіти, коли вона наражається на жахливу й навіжену могутність богині шаленства Ати.

Гомер протиставляє непіддатливому Ахіллесові особу м’якого й покірного вдачею Телемаха, якому судилося після тривалого навчання стати прославленим героєм. У першій книзі “Одіссеї” йому дає уроки сама Афіна в образі Менти. У другій книзі, перебравшись у личину давнього Одіссеєвого друга мудреця Ментора, богиня супроводжує Телемаха в його мандрах до Пілосу та Спарти, доброзичливо наглядаючи за ним. Нині ім’я Ментора стало символом глибоких вчителевих почуттів до учня.

Подібно до “Іліади”, показуючи своєму молодому героєві, так само, як і всій читацькій аудиторії, славні приклади для наслідування, “Одіссея”, а особливо її книги, де говориться переважно про Телемаха, також має певні виховні цілі. Орест стає взірцем для Телемаха, як Мелеагр для Ахіллеса, стає тією парадигмою, імітація якої дозволить йому виконати своє героїчне призначення. Не будучи самою лише літературною стилістичною формою, епос тут перетворюється на знаряддя виховання.

Автор: Береніс Жофруа.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *