Трохи про історію устрою світу

Афінська школа

Антична епоха знала свого Коперника — Аристарха Самоський і свого Джордано Бруно — Епікура. Правда, якщо в XVI столітті астроном передував філософу, то в III столітті до нашої ери сталося навпаки. Не сталося в той час і з’єднання наукової гіпотези з філософським вченням, які були б створені один для одного. Чому ж книга Коперника надихнула Бруно і Галілея, стала основою для робіт Кеплера і Ньютона, а геліоцентрична гіпотеза Аристарха була фактично забута? Збереглися лише згадки у Плутарха і Архімеда.

Коперник, правда, знав про неї. У первісному варіанті своєї книги поруч з ім’ям піфагорійця Філолая, який вважав Землю рухомою, він згадав і Аристарха. Ідеї античних мислителів були для великого польського астронома надзвичайно важливі. «Я почав роздумувати про рухомості Землі,— писав він у присвяті до своєї праці, і хоча ця думка мені здавалася абсурдною, але я все-таки продовжував розмірковувати, так як знав, що й інші до мене дозволили собі вільно вигадувати будь-які кругові рухи, щоб представити небесні явища».

Філософським творам давнини, що трактують про нескінченність Всесвіту, у якому Земля не центр, а всього лише один з незліченних світів, пощастило більше. Бруно згадує Демокріта та Епікура, цитує поему послідовника Епікура, римського поета І століття до нашої ери Лукреція «Про природу речей». Але якщо в XVI столітті Бруно довелося запекло боротися проти доказів Аристотеля про центральне положення Землі у Всесвіті, то в античний час авторитет Аристотеля був не такий вже й великий. Епікурейське ж вчення, що включало ідею про множинність світів, мало широке поширення.

Чому ж епікурейці не підтримали геліоцентричну гіпотезу Аристарха, яка, здавалося б, могла стати опорою їхнього світогляду? Для того щоб відповісти на це питання, потрібно сказати кілька слів про античну космологію і філософію.

Світи античних філософів

У розвитку космологічних поглядів античності можна бачити три лінії. Перша, що йде з глибокої давнини, спиралася на міфологію орфіків і включала в себе уявлення про сферичну будову світу. Орфіки, прихильники містичного вчення, пов’язаного з культом Діоніса, вважали, що світ подібний яйцю. Небо вони вважали чимось на зразок шкаралупи, що оточує Землю. Це фантастичне уявлення, як не дивно, зіграло важливу роль в історії астрономії. З ним пов’язуються думки про орбіти світил, що охоплюють Землю, про кулястість Землі і про тверду небесну сферу як основу для побудови сферичної астрономії.

Перша оформлена система світу з кулястою Землею з’явилася, мабуть, у піфагорійців, які за поглядами були близькі до орфіків. Про піфагорійську космологію відомо мало. До нас дійшли досить суперечливі відомості про вчення одного з пізніших піфагорійців Філолая Тарентського. В центрі світу піфагорійці поміщали Гестію — священний вогонь, Вогнище Всесвіту. Сонце вважалося дзеркалом, що відбиває світло Гестії. Крім того, вводилося недоступне спостереженню фантастичне небесне тіло Антихтон (Антиземля). Згідно з деякими античними джерелами, Філолай думав, що Земля обертається навколо Гестії по круговій орбіті. Є й інше, більш правдоподібне тлумачення його системи: Гестія містилася всередині Землі, і мова йшла не про рух Землі по орбіті, а про її обертання навколо осі. При цьому, щоб світло Вогнища Всесвіту могло досягти небесної сфери, Землю уявляли розрізаною по екватору на дві півкулі, між якими є просвіт. Ось ця відокремлена від нашої, протилежна півкуля і є таємничий Антихтон.

Як би те не було, повідомлення про погляди Філолая надихали Коперника так само, як і згадки про систему Аристарха Самоського.

Вплив піфагорійців можна бачити в поглядах Парменіда (VI — V е. до н. е.) і Емпедокла (близько 490 — близько 430 рр. до н. е.), які вважали Землю кулястою. Багато рис їх космології сприйняв Платон (428 або 427 — 348 або 347 рр. до н. е.). Щоправда, він відмовився від уявлень про Гестію, Сонце-дзеркало, Антихтон, а заодно і від ідеї про обертання Землі навколо осі. З філософською школою Платона пов’язана діяльність багатьох видатних математиків. Його система стала основою для першого геометричного осмислення рухів світил великим геометром, астрономом і географом Евдоксом Кнідським (коло. 408 — близько 355 рр. до н. е.). Евдокс запропонував систему гомоцентричних, тобто концентричних сфер, що пояснювала небесні рухи складанням ряду рівномірних обертань. Саме ця схема і лягла у фундамент космології Аристотеля (384 — 322 рр. до н. е.).

В Академії Платона народилася ідея епіциклічного руху. Послідовник Платона Гераклід Понтійський припустив, що «нижні» планети — Меркурій і Венера обертаються навколо Сонця, а воно — навколо Землі. Крім того, він визнавав обертання Землі навколо осі. Ці погляди були важливим кроком на шляху створення геліоцентричної системи. Ідеї Геракліда були сприйняті, його системи дотримувався Архімед (287-212 рр. до н. е.), про неї як про загальновизнану писав у I столітті до нашої ери римський архітектор Вітрувій. Всі мислителі цієї групи вважали наш світ єдиним, а сферу зірок — його межею, за якою немає ні простору, ні часу.

Друга лінія грецької космології пов’язана з мілетською школою філософії. Анаксімандр (близько 610 — після 547 рр. до н. е.) вважав Землю плоскою. Її оточували вогняні кільця, одягнені в сорочки з темного повітря,— як би матеріалізовані орбіти світил. У сорочках були «трубкоподібні отвори», крізь них проглядав вогонь, який і був тим, що ми сприймаємо як Сонце, Місяць і зірки. У Анаксімандра є згадка про «космосах», яку часто тлумачили як його прихильність до ідеї множинності світів. Але останнім часом виникло припущення, що тут скоріше мова йде про зміни світу в часі і під «космосами» Анаксімандр розумів минулі і майбутні стани нашого світу.

Учень Анаксімандра Анаксимен (VI ст. до н. е.) відійшов від уявлень про охоплюючі Землю орбіти світил, зате висловив думку про єдність речовини Всесвіту. Сонце він вважав не згустком вогню, а масою розпеченої землі. Останній продовжувач традицій мілетської школи Анаксагор з Клазомеї (близько 500-428 pp. до н. е..), вважав світ, що розвивається, єдиним і єдино можливим. Земля, за його уявленнями, плоска і спирається на повітря, що накопичилося під нею. Землю оточує потужний вихор, що захопив своїм рухом зірки, Місяць і Сонце, які Анаксагор вважав частинами Землі, що відірвалися від її країв на ранніх стадіях еволюції світу.

Уявлення про множинність світів з’являється у атомістів. Демокріт з Абдери, молодший сучасник Анаксагора, проголосив, що у світі є тільки атоми і безмежний простір, в якому вони вічно рухаються. Продовжувач традицій атомістики Демокріта Епікур (341-270 рр. до н. е.) писав: «незліченні Світи і деякі схожі з нашими, а деякі не схожі. Справді, так як незліченні атоми, вони… не витрачаються повністю ні на один світ, ні на обмежене число їх, схожих з нашим чи не схожих». Процес народження світу Демокріт та Епікур уявляли собі як появу вихору скупчення атомів. В центрі вихору виникла Земля; під дією відцентрових сил вона стала плоскою; з зовнішніх частин сформувалися світила і небо.

Хоча в питаннях будови матерії атомісти були повною протилежністю Анаксагору, який говорив про нескінченну подільність речовини, їх системи світу в головних рисах виявилися подібними. У нескінченних просторах Всесвіту атомістів плавали незліченні замкнуті світи у вигляді рухомих небесних оболонок, що оточували плоскі диски — «землі».

В епоху Аристарха мала поширення система Евдокса, яка добре вписувалася у філософські уявлення Платона і Аристотеля. Була в ходу і гіпотеза Геракліда Понтійського, за якої частина планет оберталася навколо Сонця. З ними співіснували «якісні» картини світоустрою: Анаксагорова, переосмислена з позицій атомістики, якої трималися епікурейці, і варіант піфагорійської, прийнятий стоїками. До цієї різноманітності систем світу Аристарх додав ще одну.

Продовження про вчення Аристарха читайте в наступній статті.

Автор: Б. Г.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *