Стародавні кельти. Частина перша.

кельти

Ми багато знаємо про греків і римлян, про бурхливі події їх внутрішньої і зовнішньої політики, про релігію і філософію, спосіб життя і культури. Знаємо імена, думки і діяння політиків, вчених, художників. До нас дійшли їх промови, книги, документи. І тому часом давня історія Європи виглядає як історія Середземномор’я, історія античного світу. А навколо — лише варварство і темрява. Але для античних народів варварами були і єгиптяни, фінікійці, і перси, культура яких не поступалася грецькій, хоча і дуже відрізнялася від неї. Писемність, звичайно, важлива ознака цивілізації. Але не єдина.

А не допускаємо ми помилки по відношенню до деяких народів Європи? Ми дивимося на них «античними очима» і бачимо лише варварів, мимоволі надаючи цьому слову до того ж сучасне значення. А там, на краю ойкумени, жили люди, які створювали свої складні соціальні організми, подібно до численних грецьких полісів. Серед них були і мислителі і поети, і політики. Вони воювали, укладали політичні союзи, переселялися. І якби все це було записано, історія Барбарікуму могла б виявитися не менш цікавою і складною, ніж історія античного світу.

Оцінки в галузі культури взагалі — річ небезпечна, особливо якщо ми знаємо про одну з них занадто мало, та й то лише ті епізоди, про які нам розповіли античні джерела. І тільки археологія допомагає іноді привідкрити завісу, дозволяючи, втім, більше здогадуватися, ніж говорити що-небудь конкретне.

Найближчими північними сусідами римської частини античного світу були кельти, численні племена, які заселяли значну частину Європи від Атлантики і Британських островів до Карпат.

Кельти в Центральній і Північній Європі грали приблизно таку ж цивілізаційну роль, як греки в Середземномор’ї. Тільки ця цивілізація була зовсім іншою, культура і особливо мистецтво кельтів, а отже, і їх психологічний склад були зовсім чужі логіці античних народів класичної епохи античного мистецтва з його антропоцентризмом і схильністю до розповідності. Дивлячись на вироби кельтських майстрів, на їх браслети, гривни (нашийні прикраси), застібки плаща із золота або бронзи, на всі ці речі, прикрашені масками з величезними викоченими очима і з хвацько закрученими вусами, на декоративні маски, дивні, дивлячись на тонкі, дивно граціозні спіралі гравіювань мечів і піхов, на ажурні їх наконечники, на всі ці елегантні дикі, але завжди продумані композиції, які в спотворених рухах об’єднують хвилеподібні спіралі, завитки, фантастичні зібрання людей, звірів, квітів, богів, зірок і планет, мертвих і живих, ми, за словами відомого дослідника кельтів Море, входимо в демонічний світ, зрозумілий лише з допомогою психологічних досліджень.

«Це мистецтво,— вважає Море. — яке любило плести парадокси, зіставляти різні маси, для нього було звичайним граючись оперувати світлою Темрявою і заплутаною Ясністю». Це мистецтво, «…схильне до вільної симетрії, яке не зовсім симетричне, мистецтво, любляче натяки на натуралістичні форми при геометричному і абстрактному методі композиції»,— за словами іншого знавця кельтів, Вінсента Мегоу.

Духовний світ кельтів, як він постає перед нами з творами мистецтва, це світ ірреальний, без чітких граней між природним і надприродним, світ, складений з речей без контурів, речей двозначних, що легко і непомітно переходять одна в іншу, з нескінченними варіаціями форм, що переливаються одна в іншу — тварин, людських або неживих. Пауль Якобсталь, один з найбільших знавців кельтського мистецтва, охарактеризував найвищу точку досягнень кельтських художників IV— III століть до нової ери, момент переходу від більш раннього двомірного (вальдельгейсхаймського) стилю до більш пізнього, тривимірному пластичного, як стиль Чеширського Кота — того самого Кота з казок Льюїса Керрола, який йшов, а посмішка його залишалася.

Придивившись до завитків і спіралей, раптом помічаєш, що на тебе дивляться очі якоїсь істоти, чи то людини, чи ні, а чітко бачене обличчя раптом розпадається на очах у безглуздий набір півмісяців, кіл та овалів. Оперування набором геометричних криволінійних деталей, з яких складаються фігурки тварин, характерне для сучасних художників-мультиплікаторів, тому Мегоу назвав це диснеївським стилем. І деякі з облич, що прикрашають вироби пластичного стилю, дійсно нагадують забавні істоти мультфільмів Діснея.

Настільки ж своєрідним постає перед нами складний духовний світ кельтів при читанні ірландських саг, які хоча і не позбавлені пізніших нашарувань, але зберегли свою кельтську основу. В Ірландії та окраїнних куточках Британських островів до наших днів дожили прямі нащадки кельтів, і багато проявів характеру і душевного ладу жителів сучасної Ірландії, Ольстера та Уельсу кореняться в сивій давнині їх колишнього кельтизму. Стиль саг «…чіткий, ясний, воістину лапідарний,— за словами А. А. Смирнова,— володіє безліччю риторичних прикрас, досить виразних при всій умовності… Вражає, нарешті, в цьому епосі дивне поєднання контрастів: первісної жорстокості і душевної витонченості, насолоди фантазією і міцного відчуття конкретності, пишної величавості і задушевної інтимності».

Тільки один приклад. Ось як виглядає герой багатьох сказань красень Кухулін, у якого одне око, як «казан, у якому варять ціле теля», а інший — настільки глибокий, що не дістати списом. «Три шари волосся було на голові його: у самої шкіри — темно-руде, в середині — криваво-червоне, а зверху немов корона майоріло волосся кольору червоного золота. Палало на шиї його яскраве намисто, сплетене із сотні ниток, червоних і вогненно-золотих. Прекрасний темно-пурпурний щит зі срібним бортом ніс він, а на лівому стегні його висів прикрашений меч з золотим руків’ям. В колісниці поруч з ним було прикріплено довгий спис і висів на ремені з заклепками з білої бронзи гострий кинджал.

Дев’ять відрубаних голів тримав Кухулін в одній руці і десять в інший і потрясав ними в повітрі». Кельти були «мисливцями за головами», і культ мертвих голів, які продовжували жити власним життям і навіть розпоряджалися на бенкетах «в іншому світі», був у них широко поширений. Не виключено, що в деяких місцях відбувалися і ритуальні вбивства, і ритуальне людоїдство.

Аналіз кельтських художніх форм дозволяє без зусиль виявити властивості, які спостерігали і античні письменники в характері кельтів, цього, за словами Цезаря, «непостійного народу, спраглого новинок, жадібного на золото і завжди здатного наслідувати всьому, чого він міг би навчитися».

Вони носили строкаті картаті одежі, були забіякуваті та відчайдушно хоробрі. Не випадково майже всі правителі елліністичних держав утримували на службі загони кельтських воїнів-найманців. Вони служили грецьким фараонам Єгипту, Птолемеям. З кельтів-галатів складалася особиста гвардія царя Понту Мітрідата Євпатора. Але крім того їм була надзвичайно властива і здатність до самовіддачі, до надмужності, до «слави і духу». Вони завжди відкидали всякий натуралізм в світогляді і всякий порядок.

Такий народ, безумовно, міг створити чудове мистецтво, міг створити складний світ релігійно-містичних уявлень, але не міг створити римського права і дисциплінованої регулярної армії, хоча, що стосується рівня розвитку продуктивних сил, розвитку техніки, то обидві цивілізації — і римляни, і кельти на початку свого історичного шляху, у V столітті до нової ери, стояли приблизно на одному щаблі розвитку. Але шляхи їх соціального розвитку розійшлися, розійшлися, щоб у І столітті до нової ери зіткнутися на полях Галлії. «Кельтське суспільство,— за словами Мегоу, — подібно їх бойовим колісницям, виявилося застарілим перед обличчям зростаючої могутності Риму не тільки з-за сили римських армій, але й завдяки здатності римлян до політичної організації та повному використанню природних та людських ресурсів, здібності, так очевидно відсутньої навіть у напівурбанізованій Галлії та Південній Німеччині».

Єдиного політичного організму кельти так ніколи і не створили, єдиного кельтського народу ніколи не існувало. Було безліч більш або менш дрібних племінних груп і племен, що заселяли величезну територію від Британії і Атлантики до Карпат і Малої Азії, що жили упереміш з різними групами місцевого населення, більш або менш кельтизованного, але навряд чи всюди поглиненого ними. Цей величезний масив різнорідних племен, що за розмірами трохи поступається державі Олександра Македонського або Римській імперії, ніколи, навіть на короткий час, не був об’єднаний. Він не знав ніякої єдності, крім культурної. В цьому відношенні феномен кельтської культури, універсальної на настільки великих просторах майже у всіх своїх проявах (ми без великих зусиль впізнаємо кельтську кераміку, зброю, прикраси, знайдені вони в Іспанії, Англії, Чехії чи в Україні),— явище виняткове і багато в чому загадкове.

Можна припустити тільки, що велику роль могли зіграти групи бродячих майстрів, що переходили від двору одного вождя до іншого, від одного племені до іншого і котрі налагоджували виробництво не тільки дорогих речей на потребу аристократії, але й речей буденних, досить простих, проте професійно виконаних. — фібул, застібок, зброї, розписної кераміки, сільськогосподарських знарядь і предметів побуту. При цьому соціальний статус цих майстрів міг бути досить високий. У всякому разі, він не був нижче статусу воїнів, так і самих вождів, оскільки в цьому ірраціональному, просякнутому магією суспільстві діяльність майстрів-художників могла носити сакральний характер. За їх плечима стояв авторитет усього сонму богів і духів, авторитет, зміцнений не тільки успіхами кельтської зброї, але і успішною діяльністю друїдів — жерців, цілителів, віщунів, астрологів.

На розвиток саме цієї, релігійно-містичної сфери духовного життя були направлені в значній мірі зусилля кельтського суспільства. Не було б дивним, якби вдалося довести, що суспільство, точніше, суспільства кельтів носили часто теократичний характер. У чомусь кельтська цивілізація по духу нагадує суспільства ацтеків і майя. Крім друїдів по дорогах кельтської Європи могли постійно пересуватися торговці, особливо торговці сіллю, співаки, розповідачі казок-барди, предтеча майбутніх менезінгерів і мандрівних лицарів, а також добре озброєні воїни-найманці.

Саме завдяки такій стійкій традиції аж до нового часу збереглася практика придворного та міського життя, прийоми сільського господарства, ремесла і торгівлі середньовічної Європи, ймовірно, багато в чому висхідних до кельтських часів, як сходять до них улюблені при дворах європейських феодалів куртуазні романи про короля Артура, Мерліна та «Лицарів круглого столу».

Далі буде.

Автор: М. Щукін.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *