Спогади про Золотий вік Кордовського халіфату

Кордовський халіфат

У 93 році Хіджри (711 рік за християнським літочисленням) неосяжною арабо-ісламською імперією із Дамаска в Сирії правив шостий халіф династії Омейядів аль-Валід І. А з Кайруана (в сучасному Тунісі) політику експансії на Захід провадив його намісник Муса Ібн Нузаяр, спираючись на свого вільновідпущеника бербера Таріка, що очолював військо з 7 тисяч берберів із Північної Африки. Навесні того року Тарік висадився на скелю, яку відтоді пов’язали з його ім’ям: її назва “Джебель аль-Тарік” означає “Гора Таріка”, що в європейські мови увійшла як Гібралтар. Висадка Таріка стала першим кроком по шляху завдовжки у два століття, кроком, що завершився створенням під проводом одного з нащадків Омейядів Кордовського халіфату. Другим кроком стало завоювання земель далі за Гібралтаром. Берберське військо Таріка, одержавши поповнення з Північної Африки, невдовзі завдало поразки вестготам на чолі з Родріго, якого в той же час на півночі півострова скубли баски.

Запроваджений вестготами устрій був непопулярним, він не мав підтримки і майже не чинив ворогам опору. Після падіння столиці вестготів Толедо на півночі невдовзі настала черга для Кордови на півдні. Це сталося у жовтні 711 року.

У липні 712 року на Піренейському півострові з’явився і сам Муса. Не бажаючи поступитися славою завойовника своєму вільновідпущеникові, він своєю чергою висадився в Іспанії на чолі 18 тисяч вояків, переважно арабів. Суперництво між обома воєначальниками не перешкоджало координації їхніх зусиль, тож від 714 року вони взяли під свій контроль більшу частину Піренейського півострова, додавши до корони Омейядів коштовну перлину, багатющу провінцію, названу арабами аль-Андалузія. Схоже, що ця арабська назва походить від назви “Вандалісія”, якою вандали охрестили давню римську провінцію Бетіку на півдні Іспанії. У своєму первісному значенні слово аль-Андалузія — це назва мусульманської Іспанії епохи Середньовіччя.

Так само, як і Рим, Кордовський халіфат було збудовано не за один день. Велич його столиці в епоху її розквіту з’явилась не раптово, мов із лампи Аладіна, то був дозрілий плід довгої і складної історії емірату Омейядів.

ВИГНАНЕЦЬ ЗАСНОВУЄ ЕМІРАТ

У 750 році аббасидівська революція на сході дійшла й до Дамаска. Переможці вирішили винищити всіх правителів із династії Омейядів. Із цих останніх лише Абдаррахман, онук халіфа Хішама, дивом врятувався від загибелі й після довгої низки пригод дістався Марокко, де знайшов притулок і допомогу одного з берберських племен, звідки походила його мати. Зваживши всі обставини, він слушної хвилини подався до Іспанії, де заручився підтримкою вірних Омейядам людей. Хитрий політик, він мав рахуватися з рішучою та енергійною опозицією, але зрештою він виграв і в травні 756 року вступив до палацу в Кордові як переможець. Після п’ятничної молитви у Великій мечеті міста його було проголошено еміром Андалузії. Тоді йому виповнилося лише 25 років. Під іменем Абдаррахмана І, першого з п’яти емірів із таким самим ім’ям, що належали до іспанської династії Омейядів, він правив країною цілих 30 років.

Однак проголошення емірату стало лише початком довгої боротьби за владу, складність якої пояснюється строкатістю тогочасного андалузького суспільства. Андалузія була країною, де араби та бербери становили меншість, що за різних часів та різних умов пустила коріння серед іспано-римського населення. Багато хто з місцевих жителів перейшов у мусульманство і цілковито арабізувався — то були так звані неомусульмани, або ж мувалладуни. Та при цьому більшість тубільців-християн стали мозарабами (цей термін взято з іспанської вимови арабського слова, що означає “арабізуватися”). Мозараби користувалися як своєю, так і арабською мовами, запозичували чимало арабських звичаїв. Крім того, в еміраті була чимала громада іберійських євреїв.

Мозарабів та євреїв цілком влаштовував новий режим, що позбавив їх войовничої тиранії вестготів. Найбільшої мороки завдавали Абдаррахманові араби зі своїм міжплемінним суперництвом, підозрами та підступами, що неодмінно виливалися у збройні сутички чи спроби заколоту. Бербери, зі свого боку, не погоджувалися, щоб араби з іншими традиціями та культурою поводилися з ними як із мусульманами гіршого сорту. Як і можна було сподіватися, ледь не всюди вибухали заколоти та повстання.

Розуміючи, що спиратися лише на якусь одну верству населення було б справою надто непевною, і не довіряючи нікому, навіть родичам із династії Омейядів, емір створив свою власну, особисту армію з високо дисциплінованих професіоналів. Вона складалася з найманців — берберів та європейських рабів із-за Піренейських гір. То був єдиний спосіб протистояти внутрішній колотнечі та зовнішній небезпеці, що йшла від християн із півночі.

Вихований у Сирії, Абдаррахман І запровадив у мусульманській Іспанії систему урядування халіфів Дамаска з центром у палаці халіфа, який делегував свою владу надійним і компетентним намісникам у провінціях.

Помер Абдаррахман у 788 році. Його можна вважати видатним державним діячем, чиєю головною заслугою були мир і безпека халіфату. Він увійшов до історії як засновник династії, що стояла при владі вдвічі довше, ніж династія його дамаських предків, і перевершила своїм блиском всі держави середньовічної Європи.

БУРХЛИВА ІСТОРІЯ

Всі наступні правителі Андалузії більш чи менш успішно зміцнювали свою політичну владу та військову могутність перед лицем нескінченної низки небезпек. Справді, Піренейський півострів — це простора, але водночас і помежована територія, де система комунікацій та шляхів сполучень не сприяє утвердженню центральної влади. Намісники в найвіддаленіших від Кордови провінціях поводилися як можновладці, що дбали не про інтереси свого володаря, а про свої власні інтереси і часом навіть чинили заколоти. Це стосується, насамперед, регіонів, які відокремлювали мусульманські провінції півдня Іспанії від християнських королівств на півночі.

Втім, із перебігом часу змінювався і менталітет у неомусульман та мозарабів, у їхньому середовищі також вибухали повстання і кувалися змови. У самій Кордові зростало невдоволення мусульманських політичних та релігійних кіл. Водночас емірат мав боронитися проти постійної загрози вторгнення християн на півночі.

За правління аль-Хакама І (796—822) у халіфаті не бракувало прикрощів: заколот неомусульман у місті Толедо, жорстоко придушений у 797 році; народне повстання 818 року у передмісті Кордови, потай заохочуване декотрими мусульманськими лідерами, що також зазнало поразки; довга низка походів до Сарагоси, Толедо й Меріда, бо ж треба було привести до тями непокірних намісників; нарешті, втрата Барселони, остаточно відвойованої християнами.

Крім того, перед халіфатом стояли ще дві особливо складні проблеми. По-перше, миролюбних мозарабів обурили дії деяких християн-фанатиків, які навіть під загрозою лютої кари виступали проти вчення пророка Мухаммеда. Цей рух, що збігся в часі з кінцем мирного ліберального правління Абдаррахмана ІІ (822—852), призвів до нестерпного становища, коли до виру провокацій та репресій засмоктало як еміра, так і багатьох його підданців-християн. По-друге, 880 року за правління Мухаммеда І (852-886) емірат зазнав струсу від заколоту під проводом неомусульманина, пізніше — віровідступника Ібн Хафсуна: спираючись на південь Іспанії з центром у Бобастро, він прагнув стати володарем всієї Андалузії. Це повстання, маючи широку підтримку неарабської частини населення, тривало майже півстоліття.

Однак, завдяки твердій політиці свого батька аль-Хакама І, мудрий Абдаррахман ІІ мав цілих 30 років відносно мирного й плідного правління, позначеного важливими реформами адміністративної системи та крутим злетом культури й цивілізації. Любов еміра до музики та мистецтв була не менша, ніж його прагнення створити могутній флот для захисту узбережжя Андалузії від спустошливих нападів вікінгів.

ВИНЯТКОВИЙ ВОЛОДАР

Найчорніші часи в історії емірату припали, безумовно, на правління Абдаллаха (888-912), що залишив у спадок своєму внукові Абдаррахманові ІІІ (912—961) порожню скарбницю та зруйновану державу. Однак ця свинцева спадщина перетворилася на золоту завдяки мистецтву алхімії правителя, якому на час сходження на трон ледь виповнилося 20 років. Щедро, не по літах, обдарований терпінням, мудрістю та силою волі, молодий володар спромігся поєднати енергію та ентузіазм молодості з великою розважливістю та почуттям відповідальності політика. Напівєвропеєць і напівараб (його мати, а також бабуся з боку батька за походженням були християнками), Абдаррахман ІІІ був правовірним, але не фанатичним мусульманином. Протягом всього свого правління він намагався виказувати якомога більшу толерантність до євреїв та мозарабів.

Прийшовши до влади, Абдаррахман III виявив твердість до всіх, хто виступав проти нього. Кого ласкою, кого силою, але всіх намісників змусив скласти клятву на вірність. У 913 році Абдаррахман ІІІ підкорив своїй владі могутнє місто Севілью, наступного року розпочалися безконечні сутички з бунтівником Ібн Хафсуном з Бобастро, господарем всієї південної Іспанії. Після смерті Ібн Хафсуна у 917 році знамено повстання підхопили його сини і тримали аж до своєї поразки у 928 році. Умиротворення Андалузії завершилося тільки 932 року, коли скорилися Алгарв, східна Іспанія, Толедо, Сарагоса та інші вогнища опору.

АПОГЕЙ ХАЛІФАТУ

Найважливішою подією в історії Іспанії Омейядів було проголошення Кордовського халіфату 929 року. До титулу халіфа Абдаррахман ІІІ, крім традиційного звання “вождь правовірних”, додав звання аль-Назір — “оборонець віри”. У такий спосіб відроджуючи Сірійський халіфат Омейядів, втрачений 750 року, Абдаррахман насамперед прагнув перешкодити експансії шиїтів Фатімідів, які проголосили себе халіфами у Північній Африці і тепер загрожували Андалузії.

На час смерті аль-Назіра у 961 році Андалузія була квітучою державою з міцними кордонами та сильною владою, з динамічною економікою та активною торгівлею в усьому Середземномор’ї. Й столиця Кордова мала вдесятеро більше населення за Париж, своїм престижем та блиском вона переважала всі європейські столиці, ба навіть Багдад. Вона визнавала собі за рівню хіба що Константинополь, столицю візантійської імперії, з яким, зрештою, мала рівноправні дипломатичні стосунки. До халіфового двору зліталися посли із Франції, Німеччини, Італії та з інших країн Європи. Халіф приймав послів і з тих провінцій Північної Африки, що йому підлягали, а також від деяких християнських князівств Іспанії, які стали його васалами.

Його наступник аль-Хахам ІІ (961 — 976) зумів зберегти спадщину миру й добробуту, залишену батьком. З його пристрасті до культури й книг, що породила прагнення розвивати як релігійну, так і світську науки (в тому числі астрономію й математику), та давати бідним людям основи знань, народилася одна з найбільших і найвідоміших бібліотек ісламу. У будівлі Великої мечеті Кордови, яка ще й до наших днів лишилася найвищим втіленням блиску Омейядів та перлиною архітектурної спадщини людства, аль-Хакам виразив і глибоку свою побожність, і свій вишуканий смак. Смерть аль-Хакама стала й кінцем імперії Омейядів. Правління його сина Хішама ІІ (976—1013) завершилося занепадом халіфату у 1031 році.

Автор: Дерек Лейтем.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *