Сіль, Франція та історія

Франш-Конте

У сільській глибинці Франції посеред широкої рівнини в обіймах гірських контрфорсів височить чималий масив кам’яних будівель, розташованих півколом за високими мурами. Їхні високі череп’яні дахи, неокласичні пілони, портали та фронтони відчутно контрастують із будинками в навколишніх селищах. Монументальність цих будівель видається нереальною та недоречною для цих місць. Хто їх спорудив і навіщо? Чого вони стоять серед степу? Коли довідуєшся, що в них міститься якийсь Центр роздумів про майбутнє, загадка не зникає, аж поки не дізнаєшся, що вони самі — частка футурологічних вправ архітектора XVIII століття, який незадовго до Французької революції частково втілив у цих будівлях свою архітектурну концепцію сучасного індустріального суспільства.

Згадані будівлі — це колишня королівська солеварня в Арк-е-Сенані неподалік Безансона в районі Франш-Конте. За чудову оправу їй служать ліси Шо на заході та гірські плато Юри, що тягнуться на схід аж до Швейцарії. Сіль — це продукт першої потреби, особливо великої до винаходу холодників, адже сіль тоді була конче потрібною для збереження легкопсувних продуктів харчування. “Людина може обійтися без золота, але без солі не обійдеться”, — писав Юлій Цезар про цю дорогоцінну речовину, яку в епоху середньовіччя називали “білим золотом”. У королівській Франції сіль була одним із головних джерел надходжень до скарбниць монархії, яка володіла монопольним правом на торгівлю сіллю. Соляний податок, так званий габель, збирався посередниками, генеральними фермерами, які за цей привілей щороку сплачували королеві скількись там грошей. Надто непопулярний соляний податок габель став символом зловживань з боку королівського абсолютизму.

Сіль видобувалася в Юрі ще з часів залізного віку. Місто Салене, розташоване в долині за 20 км від Арк-е-Сенана, за епохи середньовіччя квітнуло завдяки ропі, солоній воді, що витікала з-під його підмурків. Протягом століть сіль добували тут із цієї ропи, що випаровувалась у здоровенних чанах, підігрітих дровами з навколишніх підгірних лісів (ось чому слово “юра” стало символом дерева та лісу). Однак у другій половині XVIII ст. солеваріння в Саленсі зазнало кризи — концентрація солі в ропі зменшилася, для забезпечення солеварні паливом треба було добувати дедалі більше дров у вже поріділих навколишніх лісах. У 1771 році вирішено збудувати нову солеварню, проект якої король Людовік XV доручив розробити 38-річному архітекторові та декораторові Клоду-Ніколя Леду. У Парижі Леду зажив слави вправного будівничого приватних кам’яниць для вищого світу, цим він займався до самої революції. Він написав статтю про архітектуру до “Енциклопедії” Дідро та Даламбера, побудував “Павільйон лувесьєнців” для королівської фаворитки мадам Дю Баррі, і на її прохання 1771 року король призначив його генеральним інспектором солеварень Франш-Конте. Завдяки цій посаді він невдовзі одержав замовлення, що тішило амбіції архітектора епохи Просвітництва, а саме — створити цілий індустріальний ансамбль.

Леду відвідав і вивчив цей край, а 1773 року знайшов і місцевість для нової солеварні — на галявині великого королівського лісу в Шо, поміж двох сіл, що пізніше злилися, Арк та Сенан. Близькість лісу означала майже невичерпний запас деревини. Солона вода надходила з Саленса по підземному 20-кілометровому трубопроводу з видовбаних стовбурів дерев. По ньому щодня за маршрутом, позначеним контрольними пунктами, для яких довелося зрубати 15 тисяч сосен, протікало 135 тисяч літрів ропи. Леду був у захваті від цього містечка, “розташованого між двома річечками, поблизу лісу площею 40 тисяч арпанів (півдесятин. Прим. перекладача), посеред континенту, сполученого з Середземним морем каналом Доль, а з Північним – Рейном та портом Антверпеном”.

На кресленнях Леду, пізніше схвалених королем, будівлі соляного заводу розгорталися навколо центрального подвір’я півколами, чия чистота вражає ще й досі. У центрі діаметральної вісі стоїть будинок директора, обабіч нього — майстерні для випаровування солі. Щоб димарі не псували гармонії ансамблю, дим із майстерень виходив крізь отвори у стелі. Будинки, що розходилися півколами, були призначені для проживання робітників та ремісників (бондарів, ковалів, теслярів тощо) та їхніх родин, загалом десь із 200 душ. Була тут навіть в’язниця, оскільки директор королівської солеварні XVIII століття мав абсолютну владу. Жоден з робітників Арк-е-Сенана не міг піти непоміченим із дому чи з роботи — з будинку директора було все видно. Простір між півколами використовувався для складання сили дров, потрібних для випаровування 100 тисяч тонн ропи протягом року.

Франш-Конте

Будівельні роботи розпочалися в 1775 році, а вже через 4 роки завод випустив перші брили солі. Однак невдовзі виявилося, що продуктивність заводу недостатня – замість сподіваних 60 тисяч центнерів солі на рік тут вироблялося не більше як 45 тисяч центнерів. На це було чимало причин: ропа, що надходила з Саленса, містила дедалі менше солі, значна частина її витікала дорогою через тріщини та несправність сполучення підземного трубопроводу. Леду передбачив дивовижну дерев’яну споруду завдовжки 500 метрів, або “градирню”, де можна було підвищити вміст солі в ропі, давши їй випаровуватись у природний спосіб, що дозволило б заощадити паливо, однак клімат Юри аж ніяк не сприяв цьому процесові.

У 1806 році солеварню було продано приватній компанії, яка експлуатувала її до кінця сторіччя. Поступово дерев’яний трубопровід було замінено чавунними трубами, а вугілля прийшло на зміну дровам. Проте занепад солеварні тривав аж до 1895 року, коли її було закрито. У 1930 році її будинки придбала місцева влада, після реставрації французький уряд заніс солеварню до реєстру історичних пам’яток. У 1972 році в оновлених приміщеннях розмістився “Міжнародний центр роздумів про майбутнє” Фонду Клода-Ніколя Леду. 1982 року її внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Франш-Конте

Праця над створенням королівської мануфактури стала для Леду захопленням всього життя. Під час революції, коли його кинули до в’язниці і він дивом врятувався від гільйотини, архітектор марив ідеальним містом і креслив плани. Це місто під назвою Шо виросло навколо збудованої у Франш-Конте солеварні на кілька років раніше.

Використовуючи куб, циліндр, піраміду та кулю, геометричні фігури, до яких він мав особливий потяг, Леду заповзявся створити архітектуру, що відповідала б потребам нового, безкласового суспільства. Він виклав свої думки в цікавій праці “Архітектура з погляду зв’язків між мистецтвом, звичаями та законністю”, написаній під час революції. У передмові є такі слова: “Народе! Спільното, така шанована з огляду на важливість кожного індивіда — твого складника! Ти не будеш забутий у творенні мистецтва. На належній відстані від міст на твою честь виростуть монументи, що перевершать палаци світових можновладців”.

Франш-Конте

Леду прагнув того, щоб кожна будівля в Шо була “позначена функцією, для якої її створено”. Будинки ремісників мали прибрати символічних форм, що нагадували б про фах мешканців: форми обруча — для бондарів, купи дров — для лісоруба. Леду мріяв про “промовисту” архітектуру на кшталт предметної енциклопедії для всіх громадян суспільства та їхніх різноманітних функцій. Деякі будівлі, зокрема Храм умиротворення, Притулок щастя Храм пам’яті, є архітектурними виразами моральних цінностей і сприяють вихованню громадян нового суспільства.

Ідеальне місто Леду лишилося утопією. Однак після довгого забуття його плани викликали цікавість сучасних архітекторів та урбаністів. Безперечно, за браком точнішого визначення, для відвідувачів Арк-е-Сенана стиль будинків, які мали стати осердям нового міста, видається “революційною архітектурою”, хоч насправді їх було зведено ще за короля Людовіка XVI.

Отож, кам’яні будівлі посеред обширу рівнини у Франш-Конте є пам’ятками незавершеного проекту, меморіалом забутої справи, дороговказами на шляху, що його індустріальне суспільство, зрештою, так і не обрало.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *