Шляхи аріїв – від Дніпра до Інду. Частина друга.

батьківщина арієв

Прабатьківщина індоаріїв

Звідки ж індійці прийшли в Азію? Ясно, що звідкись з півночі, з місць, де вони сусідили з предками іранців. Якщо відмовитися від природного спонукання розташувати їх прабатьківщину на схід від праіранської (раз Індія схід Ірану), то впадають в очі два факти, що дозволяють запропонувати, так би мовити, рокіровку.

Факт перший — зв’язок з фіно-уграми. У міфології обох гілок аріїв, індійської та іранської, чимало запозичень з культури давніх фінно-угрів, спільних предків фінів, естонців, марі, комі, хантів, мансі, угорців та інших. Це уявлення про білі ночі, Полярну зірку в зеніті, Льодовитий океан, про блаженних жителів Заполяр’я, про чудесного оленеподобного звіра Шарабха («шорп» по-угорськи — лось), про шаманські камлання і чудові польоти в інші світи.

Звідти ж, мабуть, і культ наркотичного напою — соми. Сама назва «сома» додавалася до кількох наркотичних рослин (в різних місцях доводилося пристосовуватися до місцевої флори), але американець Уоссон показав, що спочатку, судячи з давніх описів, — рослина без листя, з червоною головою, що світиться вночі, — мався на увазі мухомор, а саме соком мухомора приводили себе в екстаз тайгові шамани, щоб в галюцинаціях літати в інші світи. Загальна фінська назва гриба «пангх» у угрів закріпилася саме за мухомором. Вона була запозичена аріями і пізніше перейшла у індоаріїв на коноплю («бханг») — сировину для гашишу, а в іранців — на блекоту («бангха»). Всі ці рослини містять речовини, що викликають галюцинації.

Саме слово «сома», мені здається, теж прийшло з лісової смуги. У фіно-угорській прамові є слово «сойму» — посудина, судно. В прамові угрів воно вимовлялося вже «сома» і означало культовий посуд, а також ступу. Ймовірно, зі ступи, в якій товкли рослини, слово перейшло і на її вміст, як назва сучасної страви «чанахи» — від назви горщика.

Зі свого боку і фінно-угри багато отримали від аріїв: ідею про коня як священну тварину, багато термінів скотарства, назви металів, зброї та інше. Навіть самі західні нащадки населення, фіни і естонці, називають корову «васа», а теля «васікка» — від арійських «ватса» і (з арійським зменшувальним суфіксом) «ватсака». Мордовське «азор» (пан) і комі «озир» (багатий) походять від арійського «асура» — Бог, Господь. Це не запозичення з іранської, в іранській — «ахура».

Значить, не тільки в складі загального арійського пранароду, але і вже відокремившись від праіранців, індійці ще жили по сусідству з фіно-уграми. Де ж жили тоді фінно-угри? За версією, що збігається з висновками лінгвістів (Е. Сетяля, П. Равила, Д. Ласло) і археологів (В. Айлио, К. Мейнандер), все в тій же лісовій смузі між Білоруссю і Східним Уралом, найбільш ймовірно — до в оксько-волзьких лісах. Археологічно цьому найбільше відповідає культура ямково-гребінцевої кераміки II тисячоліття до нової ери, що тягнулася тоді на південь аж до українського лісостепу (до верхів’їв Дінця). Арії як народ пастушачий могли сусідити з цим населенням тільки з півдня, з боку степу (там, де пізніше виявилися скіфи). Тобто повинні були населяти Україну і долину Дону. І справді, в мові саамів «арьяла» (тобто «арійський», означає «південний»).

Факт другий — спадщина індоаріїв в Причорномор’ї. Скіфи та сармати, які жили тут у І тисячолітті до нової ери, були іраномовні. Але в залишках їх мови деякі вчені знаходять і домішки індоарійських слів. Так, професор О. Н. Трубачов, який присвятив ряд статей цій проблемі, вважає, що імена скіфських царів Палак і Таксака ближче до індійських слів, ніж до іранських. Він наводить ще ряд індійських тлумачень місцевих назв, але деякі інші вчені ставляться до його доводів скептично. Правда, ніхто не може відкинути посилання на те, що стародавні греки називали жителів Кубані синдів «індійським народом». «Сіндх» древньоіндійською — «ріка», а «хінду» — іранська вимова цього слова. Від іранців і греки, а за ними всі європейці стали називати велику річку за Іраном Індії, країну — Індією, а народ — індами, пізніше — індійцями. Сінди — ті ж інди. Однак це могло б виявитися і випадковим збігом.

Важливіше інше, у культурі скіфів, крім іранських елементів, виявляється чимало індоарійських. Так, на скіфському рельєфі з Криму зображені чоловік і жінка біля вівтаря. Над чоловічою фігурою — коло, над жіночою — прямокутник. У староіндійській релігії кругле вогнище втілює земний вогонь (гархапатья), прямокутний — божественний вогонь (ахаванія). Д. С. Раєвський в книзі про ідеологію скіфів (1977) пов’язує це зображення зі скіфською легендою про отримання влади царем від жіночого божества.

На срібній вазі зі скіфського кургану Чортомлик, що зберігається в Ермітажі, зображені сцени, в яких Д. А. Мачинський упізнав послідовні етапи індійського обряду ашвамедхи — царського жертвопринесення коня. Коня в кінці обряду душать, а потім повинні пишно й урочисто поховати. При похоронах приносять в жертву 360 коней (за кількістю днів у році аріїв). Їх групують (20 по 18), прив’язуючи до жертовних стовпів. Це докладно описано в брахманах (тлумаченнях вед).

Саме таку картину Л. А. Лелеков помітив у кургані VI століття до нової ери на Середній Кубані. Могили людини там взагалі не виявилося, а 360 коней лежать у коновязей групами по 20-18. Коні побиті без поранень, ймовірно, задушені. Геродот повідомляє, що скіфи душать жертовних тварин, а це, зауважує Лелеков, характерно саме для індійської обрядовості — в іранському світі жертву вбивали ударом по голові. До того ж в Ірані головною жертовною твариною був бик, а не кінь.

Отже, індоарійська спадщина!

Поховані в катакомбах. Хто населяв Північне Причорномор’я до скіфів, тобто в бронзовому віці (II тисячоліття до нової ери), що за народ був тоді південним сусідом прафіно-угрів, ми знаємо давно. Тобто ми знали його досі археологічно: його поховання, кераміку, зброю, прикраси, але ми не знали ні його імені, ні мови. Тепер ми, здається, можемо і це визначити: тут-то і були перші індійці.

Археологічну культуру населення називають катакомбною, тому що небіжчики поховані тут під курганами не в простих ямах, а відходять від ям бічними підземними камерами — катакомбами. До речі, саме в таких могилах ховали пізніше скіфських царів у знаменитих курганах Солоха, Чортомлик та інших; цей спосіб поховання скіфи теж успадкували від своїх попередників.

Територія, зайнята катакомбниками, простягалася від Кубані та Нижньої Волги до Дніпра, а звідти вузьким язиком до Нижнього Дунаю. Це був дуже рухомий пастушачий народ — сліди селищ слабкі, в курганних могильниках не встигало накопичуватися багато небіжчиків. У кількох могилах виявлені масивні дерев’яні вози із суцільними колесами. І в стаді катакомбників свиня, тварина малорухлива, повністю відсутня.

Я не раз спускався у катакомби, викидав звідти чорну землю, розчищав ножем і пензлем білі кістки, ще частіше — червоні кістки (вони посипані вохрою) з зеленими плямами від окислених бронзових кілець, і довго не здогадувався, що це, можливо, і є арії. Заманливо і дивно мати можливість зазирнути їм в обличчя.

Але ми можемо побачити і самі обличчя під масками: в свій час М. М. Герасимов, винахідник методів точного відновлення обличчя по черепу, попрацював і над черепами з катакомбних могил. Він нічого не знав про те, що це «кандидати в індійці». І все ж кожен, хто погляне на ці портрети, виконані Герасимовим, не зможе позбутися враження, що перед ним родичі стародавніх римлян і германців. Втім, один із них схожий на сучасних північнокавказців…

Сучасний підхід такий: генетичні зв’язки треба встановлювати по рідкісних, специфічних елементах; добре б виявити в прийшлій культурі рудименти вихідної, знайти далекі прототипи тих компонентів, які не мають місцевих коренів, простежити логіку розвитку, якщо вдасться, виявити проміжні ланки або сліди просування. Звичайно, це куди важче, ніж звірення «за лекалом». Але цікавіше. І головне — перспективніше.

Сліди на шляхах. Коли я кажу про катакомбні культури, я, власне, користуюся традиційним і дещо застарілим виразом. Років двадцять тому сам же я прийшов до уявлення про катакомбні культури: це не одна культура, а група споріднених, схожих з металевими виробами, по облаштуванню могил, але різних по кераміці, ритуальних предметів і т. п. Це положення було визнано у науці.

Але за останні десятиліття подібні культури бронзового віку відкриті і в Середній Азії. Вони тягнуться смугою від Північного Прикаспію через Приаралля до Таджикистану та Афганістану, а там рукою подати до Індії. Їх довго розглядали окремо від причорноморських катакомбних культур — почасти тому, що в деяких могильниках неглибокі катакомби виявилися зруйновані: звід просів, і камери були прийняті археологами за ями зі спуском збоку. Крім того, важко було схопити спорідненість цих азіатських катакомбних культур з причорноморськими з-за територіальної роз’єднаності. Між тим їх пов’язує з причорноморськими не тільки обряд поховання. Дуже своєрідні курильниці з перегородкою всередині є і тут і там, та й сам фізичний вигляд похованих той же. Якби ці культури географічно стикувалися з причорноморськими, їх, безсумнівно, з самого початку включили б у ту ж єдину катакомбну культуру.

У східних пам’ятках з цього ланцюга є вже і прямі індоарійські риси: у Тулхарському могильнику на дні могил викладені з каміння свастики (відомий індійський символ — і слово-то індійське!), а також є вогнища: у чоловіків — прямокутні, ахаванія, у жінок — круглі, гархапатья (це ж не боги). Це впізнав А. М. Мандельштам, який розкопав їх. Він чомусь не відзначив, що в могилах виявлено і третій вид індоарійського вогнища — напівкруглий (дакшіна). Всі три священних вогні є!

Є хороший пробний камінь для будь-якої гіпотези (а їх було багато) про первісну культуру індоаріїв: така культура повинна мати відповідності зокрема в Передній Азії — там, де знайдені документи з їх іменами. Як ми пам’ятаємо, андронівська гіпотеза не витримує цього випробування. «Проблеми аріїв на Близькому Сході,— пише археолог Р. Н. Курочкін,— присвячені, як відомо, сотні робіт. Проте до сих пір нікому не вдалося, хоча б приблизно, показати на археологічній карті Передньої Азії пам’ятники, залишені аріями». Дослідник має на увазі індоаріїв. Не показав ці пам’ятники і він, хоча підійшов дуже близько до вирішення загадки.

Катакомбні могили бронзового віку є в Передній Азії. Вони особливо густо розташовані саме там, де повинні були знаходитися колись індійці, — в Палестині і Фінікії, біля витоків Євфрату і в Південно-Східному Прикаспії. Правда, в Палестині і Фінікії їх важко відсортувати від місцевих, традиція катакомбного поховання — споконвічна по всьому Середземномор’ю і колись саме звідси проникла в Північне Причорномор’я. Але все ж є серед таких поховань і могили прибульців — самим виглядом катакомби, інвентарем, наявністю коней, а типові степові деталі кінської вузди (псалії) знаходять в ряді пам’ятників Фінікії.

Аргументація наступності

Тепер залишається перевірити, чи є пряма спадкоємність між катакомбниками чорноморських степів та індоаріями Індостану. Таку спадкоємність можна спробувати встановити за трьома видами фактів. По-перше, по специфічній схожості в тому або іншому відношенні, що проходить крізь ланцюг культур від Причорномор’я до Індії, зафіксованому в пам’ятках індійської словесності і, може бути, навіть дожившому до сучасності. По-друге, можуть виявитися ознаки подібності, що простежуються по ланцюгу культур, хоча б їх і не вдалося зафіксувати в Індії: адже могли і зникнути в новому середовищі. По-третє, нашим причорноморським явищам можуть виявитися прямі відповідності в культурі Індії, зокрема в текстах Рігведи, інших вед, брахманах.

До доказів першого роду (наскрізним) можна віднести два: поховання коня і спільні поховання жінок з чоловіками. Про ашвамедху (жертвопринесення коня) у індоаріїв і скіфів я вже згадував. Поховання коня є і в катакомбних могилах бронзового віку. Але у них кінь розчленований не на три частини, як у ашвамедхе, а на два. Знайдені поховання передньої половини коня — одне в Приазов’ї (третій Веселовський курган), інше — в Палестині (Газу). Це дуже рідкісні і тому примітні знахідки. Пам’ятаю, коли я робив доповідь про свої висновки і вони, несподівано для мене, зустріли відразу майже загальне визнання, один з небагатьох скептиків, І. Н. Хлопін, сказав, що він знає ще одну аналогію половині коня — у барона Мюнхгаузена. Але й тільки!

Спільні поховання жінок з чоловіками в катакомбах давно вже трактуються як свідчення древніх звичаїв патріархату: дружина повинна була супроводжувати чоловіка в могилу. А як же з історичними аріями? У них-то вдова залишалася жити після смерті чоловіка! Так, але в похоронних гімнах, вже перероблених згідно з новим порядком — залишенням вдови в живих — збереглися рудименти старого порядку: вдова все-таки лягала поруч з чоловіком в могилу, і її звідти виводили, відбираючи, випрошуючи у покійного.

У Атхарваведе йдеться: «Ця жінка, вибравши світ свого чоловіка і продовжуючи виконувати свій давній борг, лягає з тобою, який упокоївся, о смертний. Ти доручив їй тут своє потомство і майно. Встань, о жінка, до світу живих. Ти лежиш тут поряд з тим, який помер». Подібні формулювання є в найдавнішому пам’ятнику — Рігведі. Але там забули внести зміни в кінцівку. Перед засипанням могили жрець велить піти живим і констатує: «Це живі відокремилися (зараз) від мертвих». Від мертвих. Стало бути, перш небіжчик залишався лежати не один. Що і підтверджується розкопками — від Причорномор’я до Пакистану.

У другому ряду доказів — з неповним ланцюгом зв’язків — катакомби і курильниці. Катакомби закінчуються на пам’ятках Афганістану. У Пакистані і Індії їх не знайдено (поки). У історичних індоаріїв віддавна запанувало похоронне багаття. Однак у Рігведі спалення ще сприймалося як щось недобре: «Не пали, не спепеляй його, о Агні!». І йдеться про похорон «без спалення»: «Розкрийся, земля, не заподіявши йому зла, прийми його привітно і мирно… Стань міцною над ним, земля; …нехай буде цей будинок багатий і та буде йому надійним дахом по всі дні!.. Прийде день, коли мене покладуть в землю, як вкладають перо в стрілу» (а перо засовують в паз древка збоку). Арій молився про позбавлення від смерті так: «Я не хочу, о Варуна, йти в земляний будинок…» Жрець, встановлюючи камінь, говорив: «Цю перешкоду я встановлюю для живих» (і ми згадуємо кам’яну пробку в гирлі катакомби), а потім проголосив: «Так закриють смерть (цю) горою» (так адже це курган, і пізніше джерело прямо говорить про насипанні пагорби на могилі).

Катакомбна курильниця — переносний алтарик: кругла чаша на чотирьох зрощених ніжках або чотирикутному піддоні; всередині чаші — напівкругла перегородка. У Середній Азії чотирикутні судини з перегородкою теж є в катакомбах, а головне — і там, і в Індії такі судини збереглися до наших днів. З них годують і поять птахів, приймаючи, що це душі мертвих.

Таким чином, хоча ці докази не проходять по всій низці культур наскрізь, з різних ланок в’яжеться ланцюг, а відсутні ланки наочно реконструюються. Третій ряд доказів (безпосередні зіставлення), мабуть, самий рясний.

Тіла у катакомбних похованнях нерідко густо посипані червоною фарбою, особливо голова, кисті рук і стопи ніг. У давніх аріїв Індії червоний колір — колір смерті. Бог смерті Яма одягнений в червоне, червоним обряжали засудженого до смертної кари. Червоний — колір і відродження: досі при весіллі і перед пологами фарбують у червоний колір кисті рук, стопи ніг і проділ на голові — і людям і статуям богів.

У деяких катакомбних могилах червоним порошком виведені візерунки на дні. Звичай узорно посипати долівку кольоровими порошками зберігся в Індії досі й досяг рівня високого мистецтва.

Далі буде.

Автор: Л. Клейн.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers