Препишна Кордова

У мусульманській Іспанії до встановлення у 929 році в Кордові Омейядського халіфату за правління Абдаррахмана ІІІ культура і наука були мало розвинені у рамках “провінційної” арабсько-мусульманської культури, досить обмеженої і вельми залежної від східних ісламських країн. Розквіт культури за халіфату має зовсім інше коріння. Своїм розвитком вона неабияк завдячує політичній вазі Кордови як центру сильної і авторитетної влади, що більш-менш свідомо хоче зрівнятися славою з аббасидським Багдадським халіфатом часів його процвітання і намагається відтворити в аль-Андалузії умови для подібного злету. Андалузці не прагнули створити цілком нову цивілізацію, а прагнули в усіх галузях наслідувати і перевершити Багдад.

Треба остерігатися хронологічних помилок, які трапляються дуже часто, коли кордовському халіфату безоглядно приписують всі досягнення культури й всі пам’ятки, які свідчать про розквіт цієї андалузької цивілізації. Так, наприклад, саме еміратові, а не Омейядському халіфатові ми завдячуємо найдавнішими й вельми оригінальними частинами славнозвісної кордовської мечеті. Але вже після халіфату, за тайфа (князівств, якими правили князьки) досягає свого повного розквіту вишукана андалузька поезія. Набагато пізніше, за епохи халіфату збудовані й деякі найвідоміші пам’ятки мусульманського андалузького мистецтва, такі як Хіральда у Севільї, колишній мінарет альмохадської мечеті цього міста, або велетенський палац Аламбра, споруджений на початку XIII століття султанами Гренади.

Втім, можна зауважити, що найвидатніші зразки арабо-андалузької культури несуть печать порівняно короткого (близько століття) періоду халіфату.

КВІТУЧА МЕТРОПОЛІЯ

У десятому столітті Кордова стала однією з найбільших політичних і культурних метрополій тогочасного мусульманського світу, що дорівнювала Багдаду чи Каїру. Східний географ Ібн Хавкал, який відвідав її у другій половині того століття, вважає, що розмірами вона була не менша від половини Багдада, і запевняє, що місту цьому “не було рівного не тільки в усьому Магрибі, а й у Верхній Месопотамії, Сирії чи Єгипті за кількістю людей, площею, чисельністю базарів, чистотою вулиць, архітектурою мечетей, багатством купалень і караван-сараїв”.

За часів, коли у великих західноєвропейських містах було лише по кілька тисяч мешканців, у Кордові їх налічувалося не менше, як сто тисяч, і заселяли вони площу в кілька сотень гектарів (Барселона у X столітті займала менше як десять гектарів).

Перший халіф Абдаррахман ІІІ, який правив до 961 року, поруч зі столицею аль-Андалузії, за кілька кілометрів від Кордови, вниз за течією Гвадалквівіру, на його гористому березі збудував велике місто — резиденцію халіфів Медіну аль-Захра. На відміну від кордовської метрополії, завдяки хронікам, а також археологічним розкопкам ми чудово знаємо точну площу цього “Версаля” андалузьких халіфів, який майже цілком був покинутий після занепаду халіфату і руїни якого є одним із важливих свідчень матеріальної величі й могутності халіфського правління.

Мури цього міста оточені майже сотнею гектарів, де могли жити кілька десятків тисяч мешканців. Над містом на кількох рівнях зносилися палаци і сади, — археологи їх розкопали і частково відновили. Іспанські археологи та архітектори особливо завзято взялися відновлювати “салон ріко”, пишно прикрашену будівлю, яка починалася галереєю на широкій еспланаді, де посередині містилася велетенська водойма; із хронік нам відомо, що будівлю цю використовували для офіційних прийомів.

АПОФЕОЗ МЕЧЕТІ

За наступника Абдаррахмана ІІІ, його сина аль-Хакама ІІ, який правив із 961 по 976 рік розквітає такий самий пишний стиль при проведенні великих робіт для розширення Кордовської мечеті. Найблагородніша її частина — міхраб (ніша в далекій стіні, яка вказує вірним напрямок до Мекки, до якої вони мають звертатися під час молитви), була чудово оздоблена арками нового типу — дуже закрутистими, ширшими за півколо, химерно переплетеними справжнім мереживом із мармурових чи просто кам’яних скульптур, багато орнаментованих у червоному і білому кольорах.

Така поліхромія нагадувала чергування тих самих барв у склепіннях, викладених каменем і цеглою, що надавало естетичної оригінальності давнішим частинам мечеті, зведеним за емірату. Але подібність між двома фазами будівництва цим і обмежувалася. Вишуканій стриманості арок VIII — IX століть протистоять надмірно оздоблені арки, споруджені за аль-Хакама ІІ — яскраве свідчення багатства халіфату періоду розквіту, а також винахідливості й віртуозності майстрів.

Але найчарівнішим у цій частині Великої Кордовської мечеті, зведеній за халіфату, є, без сумніву, чудові бані перед міхрабом і над центральним нефом, що вів до нього. Зведено їх за цілком новою для андалузького мистецтва технікою, на перетині кам’яних арок (або “нюрверів”). Ці “стрільчасті бані” пізніше стануть вельми популярними в “іспаномаврському” мистецтві ХІІ — XIV століть. Деякі мистецтвознавці навіть схилялися до думки, що ці оригінальні форми андалузького мистецтва пізніше вплинули на розвиток готичного мистецтва у християнській Європі.

У Кордові архітектори й орнаменталісти зажадали ще доповнити ці вже самі з себе декоративні форми ефектом поліхромності, про який ми вже згадували, для чого вдалися до іншої рідко вживаної у середньовічних ісламських країнах техніки: мозаїки. Довелося запросити майстрів із далеких країв, мобілізувавши не тільки фінансові ресурси халіфату і власних видатних ремісників, а й дипломатичні канали: звернутися із проханням до імператора Константинополя, який прислав до Кордови майстра-мозаїста, щоб той почав роботу й навчив місцевих ремісників нової техніки; з майстром прибув і вантаж кольорових скелець, потрібних для мозаїки.

ЗЛИТТЯ СТИЛІВ ТА ОРИГІНАЛЬНІСТЬ

Ніде так, як на прикладі Великої кордовської мечеті, не підтверджується думка про те, що Кордовський халіфат був особливим місцем “перетину культур”. Для докладнішого обґрунтування цієї думки слід по черзі розглянути всі архітектурні елементи. Античні колони й капітелі, використовувані в андалузькій архітектурі, були рештками римських будівель в Іспанії, але відчутний був вплив здалеку, особливо з території сучасного Тунісу, де було багато античних міст.

Оригінальна форма ширших за півколо арок, що характеризує іспано-мусульманське мистецтво, ставить делікатне питання про їхнє походження. Подібні ми знаходимо на Середньому Сході за омейядської епохи і не можна відкидати ймовірність того, що їх зумисне перенесла з Сирії емірська династія. Хоча частіше припускають, ніби їх запозичили у візіготського мистецтва, тобто з місцевої культури, що передувала мусульманському завоюванню.

Ще одна особливість частин мечеті, зведених за емірату — накладення двох рівнів арок, які дозволяють вельми помітно збільшити висоту склепінь. Менш вишукано і менш майстерно цей прийом вже був застосований у великій омейядській мечеті в Дамаску, яка могла служити за взірець для перших будівничих Кордови. Але більше схиляються до думки, що такий прийом міг бути підказаний будовою римських акведуків, кількаповерхові аркади яких справді дуже нагадують аркади кордовських молільних споруд. Застосування склепінь, де чергувалися білі камені з червоною цеглою, могло бути запозичене з місцевих способів будівництва, які сягають корінням пізньої Римської імперії, але це може бути й імітація східних будівель часів Омейядів, запозичених у Візантії, таких, наприклад, як славнозвісна єрусалимська Мечеть на Скелі.

АВТОРИТЕТНЕ І ПЛІДНЕ ПРАВЛІННЯ

Втім, не треба плекати марних ілюзій щодо багатокультурного характеру Кордовського халіфату. Блискуча цивілізація, що розвивається у мусульманській Іспанії, починаючи з цієї епохи, частково є наслідком безпосереднього контакту культур і традицій трьох монотеїстичних релігій, які співіснували тоді на Іберійському півострові. Але взаємопроникнення культур — наслідок спілкування між ісламом, християнством та іудаїзмом — відбувається далеко не в рамках егалітарного синкретизму. Поза всяким сумнівом, цей процес заохочувався офіційно. Андалузька цивілізація утворилася насамперед під східним впливом аббасидської та візантійської культур. Омейядська держава передовсім була щиро мусульманською і арабською державою.

Звісно, не можна заперечувати місцевих іспанських впливів на становлення андалузької цивілізації. Арабо-берберські завойовники VIII століття не могли цілком стерти доісламське минуле півострова, багато елементів якого, надто матеріальних, у різних співвідношеннях злилися з елементами культури, принесеної арабами та берберами. Втім, ці елементи було використані у зовсім новому контексті, й вони прислужилися створенню оригінальних структур із багатьма елементами, запозиченими у східних культур.

Здається, ніби в деяких галузях мистецтва халіфат спромігся, зосереджуючи матеріальні і людські сили, зібрані у Кордові, створити щось своє майже на порожньому місці. Так, не викликає сумніву унікальність скриньок — різьблених витворів андалузького мистецтва, предметів розкоші X століття. Можливо, й тут частково позначився вплив Візантії, де мистецтво різьблення по слонівці досягло великої досконалості.

Але в Андалузії ми маємо зовсім інше осмислення прекрасного, і, безперечно, з офіційної ініціативи всі ці речі вирізьблено в палатинських майстернях. Умови для реалізації таких витворів, які належать до найпрекрасніших в історії світового мистецтва, створив саме халіфат, і це чудово підтверджується тим, що різьбити скриньки зі слонівки перестали невдовзі після занепаду халіфату.

Автор: П’єр Пшар.