Обличчя історії. Продовження.

Рудакі

ВІДКРИТТЯ РУДАКІ

Серйозний внесок в історію культури Сходу – відновлений Герасимовим портрет великого Рудакі, основоположника поезії мовою фарсі. Якщо вірити переказам, мільйон триста тисяч рядків написав цей поет, який жив на рубежі IX і X століть. Час зберіг близько тисячі його двовіршів, але й сьогодні захоплює дух, і навіть боязкість з’являється при думці, що ці творіння могутнього майстра пережили такі століття, коли не раз змінювалося обличчя світу, а вони жили таємничим життям, вони йшли крізь гуркіт падаючих і зникаючих держав, крізь долі народів і дійшли до нас і звучать у наш час.

Біографія Рудакі сповнена загадок. Блискучий поет при дворі Саманідів у Бухарі, багатий, оточений захопленими шанувальниками, – і раптом опала, жорстоке покарання, вигнання…

Так створений світ, такий його кругообіг, – То в безодню скине нас, то в небо
піднесе.

У яку ж «безодню» закинула доля поета в кінці його життя? Де жив він після Бухари? Де похований? Суперечка про це велася сторіччя. У її вирішенні, у пошуках останків «Адама поетів» з властивою йому пристрастю взяв участь Герасимов. Антрополог звернувся до поезії Рудакі, перечитував, аналізував віршовані образи – шукав у його творах реальні біографічні риси. Вчений прийшов до переконання: Рудакі насильно осліпили, він одночасно втратив всі зуби, значить, його скелет повинен нести сліди прижиттєвих змін, особливо пов’язаних зі сліпотою.

Місце пошуків запропонував письменник Садриддин Айни. У 1956 році у гірського кишлаку Панджруд (у перекладі з таджицької «п’ять річок») експедиція розкопала невеликий майданчик, що нагадував залишки мазару – невеликої споруди з сирцевої саманної цегли. Місце це шанувалося багато століть, людські чутки пов’язували його з похованням Рудакі. Дійсно, на майданчику виявилося стародавнє поховання. Дослідження скелета похованого тут чоловіка показало, що дожив він до 73-75 років, але набагато раніше втратив, причому одночасно, всі зуби. Чоловік переніс жорстокі побої – йому зламали три ребра, поперековий хребець. Антрополог впевнено довів факт засліплення (очі припекли розпеченим стрижнем заліза), наступні компенсаторні зміни, що прослідували на скелеті і черепі. Сукупність ознак свідчила на користь того, що тут похований великий Рудакі.

Історикам невідомо, що викликало таку жорстоку кару. Потрібно взяти до уваги філософське вільнодумство поета, оспівуваний ним культ розуму, утвердження гуманізму, пронизливого весь творчий доробок Рудаки. Навряд чи вони припали до серця духовним владикам Бухари. Як припустили дослідники, чималу роль в падінні і покаранні Рудакі зіграло його співчуття єретичному, так званому карматсчому руху, який проповідував майнову рівність. Засліплений, спотворений, поет повернувся до рідного кишлаку, настав для нього час «палиці і суми».

Чи відомий образ поета? На жаль, час не зберіг жодних його зображень. На допомогу прийшло мистецтво Герасимова, який з науковою достовірністю відтворив риси обличчя великого поета X століття.

«Обличчя еліпсоїдне, – описував вчений його антропологічні ознаки, – широке, добре профільоване. Пишний, красивий рот. Обличчя, шия і торс з чітко обмальованими мускулами, що свідчать про велику фізичну силу і тренованість організму. Цей чоловік не був високим, але настільки пропорційно складеним, що справляв враження чоловіка високого. Особливу рухливість кисті слід розглядати як професійну зміну руки музиканта». Натхненний «устод» – народний поет, співак, музикант – таким запам’ятовується Абуабдулло Джафар Мухаммед, або Рудакі, таким знають його у всьому світі.

СПРАВЖНІСТЬ ШИЛЛЕРА

Фрідріх Шиллер. Бунтівний бунтар і захоплений романтик, геніальний драматург і великий гуманіст, він дорогий всьому людству. Конвент революційної Франції присвоїв йому, «другу свободи», звання «почесного громадянина Французької республіки». «Шляхетним адвокатом людства» назвав його В. Г. Бєлінський. Життя поета обірвалося в 1805 році, в розквіті творчих сил, коли було йому 46 років.

Шиллер

Доля останків Шиллера виявилася сумною. Його поховали в загальному склепі на кладовищі Веймара. І коли через 21 рік спробували відшукати поховання, виявилося, що поховання в склепі зруйновані. Тим не менше, серед семи десятків черепів по ряду ознак був впізнаний череп Шиллера. Минуло півстоліття. І раптом в 1883 році відомий анатом Велькер після ретельних досліджень заявив, що сталася помилка.

Учені знову провели розкопки на місці вже зовсім зруйнованого склепу і знайшли там ще один череп, за розмірами близький до посмертної теракотової маски Шиллера. Найгострішу дискусію вели кілька поколінь анатомів, а питання все залишалося спірним. Академія наук Німеччини запропонувала Герасимову зайнятися «загадкою Шиллера».

«Пізнім вересневим вечором 1961 року разом з групою німецьких вчених я прийшов на старе кладовище, – розповідав Михайло Михайлович. – Увійшовши в порівняно велику кам’яну будівлю, ми спустилися гвинтовими сходами в підземелля. Склепінчаста стеля підпирали чотири колони. При світлі канделябра на саркофагах червоного дерева блиснули два великих імені: Шиллер і Гете ». Герасимов ретельно обстежив обидва черепа, приписуваних Шиллеру. Перші графічні реконструкції він зробив тут же, на очах у авторитетної комісії. Одне з відновлених облич – короткий ніс, різко виступаючий пухкий (жіночий) рот – явно не мало відношення до Шиллера. Зате друга реконструкція схвилювала шиллерознавців: вони побачили тонкий, натхненний, настільки знайомий вигляд. Це дійсно він! Так розв’язалася довга суперечка.

ВЕНЕРА ДОЛЬНИХ ВЕСТОНІЦ

Миловиде жіноче обличчя, цілком сучасна зачіска – ні натяку на традиційну в нашому уявленні первісну дикість. Тим часом ця жінка, за точних даними радіокарбонного аналізу, прийшла до нас з 27-го тисячоліття до нашої ери. На виставці – портрет «кроманьонки» представниці сучасного типу людини з усіма антропологічними ознаками Homo sapiens: у неї високий звід черепа, чітко виражений підборіддя.

жінка

Поховання, що послужило основою для реконструкції, виявив чеський археолог Болеслав Клим при розкопках стоянки верхнього палеоліту в Дольних Вестоніце, в Моравії. Обряд поховання наочно характеризував первісні вірування, пов’язані з похоронним культом, уявленнями про що переходить в інший світ душі померлого. Скелет скорчився: повернення мертвих боялися, тому труп пов’язували, надаючи йому таку позу. Покійного густо обсипали охрою – червоний колір символізував життя, магічну заміну крові. Тіло жінки виявилося вкритим двома лопатками великого мамонта – щоб їй не «піднятися».

На стоянці вивчені житла мисливців на мамонтів. Саме полювання на них становило основу життя людей. Гігантських тварин підганяли до обриву, звідки вони падали, розбивались і ставали здобиччю племені. Величезна кількість кісток мамонтів зустрінуте в шарі поселення.

При розкопках стоянки Дольних Вестоніце поряд з численними кам’яними знаряддями знайдена найдавніша у світі кераміка (теракота – глина, що зазнала спеціальному випалу) – фігурки тварин і людей. Виразні жіночі скульптури, вирізані з мергелю і мамонтових іклів, так звані палеолітичні Венери. Первісне людське стадо змінила материнська родова громада, і зображення жінки стало уособленням землі. Статуетка символізувала хранительку роду – мати-прародительку. Цікаво, що підставою для фасону зачіски жінки з Дольних Вестоніце, відтвореної Герасимовим, послужила одна зі знайдених тут керамічних жіночих голівок: скульптор розглянув у ній зав’язане характерним вузлом волосся.

Антропологічний інтерес реконструйованого портрета значний. Герасимов, який розділяв поширену в науці точку зору про несхожість рас верхнього палеоліту і сучасних людей, все ж вважав за можливе розглядати жінку з Дольних Вестоніце, яка жила в найдальші часи у глетчерів прильодовикової Європи, вже як представницю європеоїдного расового стовбура.

Портрет палеолітичної жінки став останньою роботою вченого… «Я шукаю обличчя», – говорив про справу свого життя Герасимов. І він шукав, знаходив, відтворював у скульптурі понад 200 осіб – цілу галерею людської історії. У творчому доробку вченого – фундаментальні монографії, статті, документальні кінофільми. У них – програма для його учнів і послідовників, що працюють у створеній ним лабораторії пластичної реконструкції при Інституті етнографії, в наукових установах Петербурга, Єревана, Алма-Ати, Вільнюса. Метод Герасимова увійшов в арсенал сучасної науки, сприйнятий за кордоном – в Німеччині, Польщі, Румунії та інших країнах. Роботи М. М. Герасимова, сплав науки і мистецтва, як і раніше викликають великий інтерес у всьому світі.

Автор: А. Векслер.

P. S. Старовинні літописи розповідають: Мабуть через багато-багато років сучасних людей, всіляких політиків та акторів (скажімо таких як Майкл Скофілд про якого можна почитати тут news.smbc.ru/others/2013/02/12/52234.html ) теж будуть реконструювати колеги пана Герасимова.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *