Медові цивілізації

бджолині соти

Не на кожній географічній карті можна виявити Андаманські острови, навіть якщо знати, що вони розташовані на південь від Бенгальської затоки, і не у всякій енциклопедії згадано живуче на цих островах плем’я пігмеїв онжі. Коли чоловіки, жінки і діти цього племені — спритні, як акробати, — піднімаються на дерева з плодами, їм трапляються і бджолині гнізда. Знайшовши гніздо член племені на стовбурі або поблизу на камені ставить мітку, особистий знак. Після цього гніздо вважається його власністю, і ніхто, під страхом суворого покарання, не має права ним скористатися. Мисливець піднімається на дерево голим, нічим не захищаючись від бджіл, якщо не вважати гілки чагарнику тонжон. Зігнані їм з стільників бджоли збираються в повітрі клубом і, залишивши гніздо мисливцеві, відлітають.

На стінах печери «Кава д Аранья» — Павучої печери, відкритої в 1919 році в Іспанії, — вперше знайдено зображення полювання на бджіл. Круто спадають з прямовисної скелі не то гігантські повітряні корені, не те потужні пагони якихось сланких рослин. За ним, піднімаючись на гору, повзе людина, а нагорі чорніє фігура другої, яка дісталася до самого входу в бджолине гніздо, заховане в ніші скелі. Розлючені бджоли носяться навколо сміливця.

Не так давно — у 1961 році — у Туреччині археологи відкрили руїни міста Катав-Гююк, що існувало понад 7000 років тому. На стінах знайдених будинків збереглися фрески, а серед них і картини з життя бджіл.

Фресці в Павучої печері не менше 15 тисяч років. Але те, що на ній зображено, можна і зараз побачити хоча б у Центральній Азії.

В Тибеті, наприклад, дикі бджоли гніздяться найчастіше в поглибленнях скелі. Найбільш багаті медом гнізда знаходяться, зрозуміло, в місцях, доступних хіба що птахам. Саме ці, самою природою замасковані, неприступні гнізда найбільш привабливі для мисливців. Здобиччю меду промишляють тут, як і скрізь, люди сильні і спритні. По бамбуковим сходам, достатньо надійним і гнучким, вони спускаються іноді метрів на 80 і звисають над прірвою, підтягуються ближче до гнізда, роздмухують вогонь у пучку моху і трави, щоб відганяти бджіл, зрізають потім стільники і накладають їх в доставлену на мотузці зверху дерев’яну посудину.

Гваяки — мешканці дикого лісу в глибині парагвайських Кордильєр, куди вони втекли від зустрічей з колонізаторами Південної Америки. Тут гваяки зберегли незайманою цивілізацію чи не кам’яного віку.

Джунглі, де вони живуть, багаті безжальними (але кусючими) американськими бджолами, гнізда яких постачають племенам мед і, що не менш важливо, віск. Основну масу воску гваяки витрачають на шліфування луків, стріл, списів і обмазку «котлів», у яких плавлять віск, судин, в яких переносять і зберігають мед. Котли ліплять з глини, змішаної з воском, їх не ліплять, але старанно просушують, після чого у них вдається на слабкому вогні плавити стільники, витоплювати мед. Дерев’яні лук, стріли, списи обливаються воском. Намащуються також плетені із рослинних волокон канати, довжиною до двох метрів. З волокон деревного лубу плетуть кошики. У таких залитих воском плетінках переносять і зберігають мед.

Вистежування і пограбування бджолиних гнізд — єдиний промисел гваяків, для яких вони виготовляють знаряддя. Тому-то їх уклад життя один вчений охарактеризував як «медова цивілізація».

Нагадаємо старі руські закони, що стосуються видобувачів меду. Знайшовши бджолине гніздо, мисливець ставив на самому видному місці дерева свою мітку — «прапор», у знак того, що і бджоли і мед «застовблені». Знаки-мітки були різними, мали свої назви, наприклад, «Калита з поясом», «Чотири кордони», «Вила» і т. д. Якщо хто наважувався стесати з дерева чужий прапор і поставити на ньому свій, тобто «раззноменувати» дерево, він повинен був, згідно «Руської правди», сплатити дванадцять гривень штрафу!

Як бачимо, не тільки техніка і звичаї, але навіть і закони у народів, розділених величезними відстанями і цілими історичними епохами, можуть збігатися.

В Африці шукачам меду допомагає родич нашого зеленого дятла — медова зозуля, вона ж індикатор (укажчик). Першим з європейців звернув увагу на її дивовижні звичаї місіонер Хоас дос Сантос, який помітив — це сталося ще в XVI столітті — в мозамбікському селищі, де він жив, птицю, яка влітала у вікно, підлітала до вівтаря і скльовувала воскові свічки.

Домініканець дос Сантос вирішив було, що це нечистий, що прийняв вигляд пернатого. Хто наважиться знищити свічки в храмі? Виявивши повітряну дорогу, по якій бджоли-збирачі повертаються в гніздо, індикатор приймається голосно співати-тріщати. Побачивши людину, укажчик знімається з місця і на невеликій висоті перелітає на інше дерево. Мисливці розповідають, що індикатор, летячи, озирається, ніби перевіряючи, чи йдуть за ним люди. Звичаї і вірування місцевих народів не тільки забороняють заподіювати зло медовій зозулі, але зобов’язують підгодовувати птицю по дорозі воском, а частину стільників залишати недоторканими біля гнізда, знайденого з її допомогою: індикатор, хоча і зветься медовою зозулею, годується воском.

Але коли ж медова зозуля навчилася дружити з людьми? Мабуть, в дуже далекі часи. Поблизу Уйтенхага (Південна Африка) було зареєстровано розграбування бджолиного гнізда бабуїнів у присутності великого індикатора, який сидів на дереві в очікуванні кінця процедури. Бабуїн спочатку походжав під деревом з гніздом, як би придивляючись, вивчаючи обстановку, потім видерся на стовбур і став скидати стільники вниз.

Отже, цілком правдоподібно, що індикатор давно вже уклав союз з бабуїнами (а подекуди і з шимпанзе). А вже потім їх місце зайняла в якості головного добувача меду людина.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *