Кушанська імперія – імперія-привид

Кушанська імперія

Перші століття нової ери не випадково називають іноді імперським періодом в історії стародавнього світу. Чотири імперії поділили тоді між собою майже всі культурні країни Старого Світу. На заході панував Рим, на Далекому Сході найсильнішою державою була Ханська імперія на території Китаю. Іран з прилеглими країнами входив до складу Парфії. А від Індійського океану до Аральського моря простягалася держава Кушан.

Про Рим і Китай що-небудь знають всі або майже всі, хто ще не повністю забув шкільний підручник (та й на нашому історичному сайті є чимало матеріалів по цим темам). Про парфянський або, принаймні, древній Іран чули або читали багато. Набагато менше відомі кушани, народ, що на кілька століть зумів об’єднати в межах однієї держави сучасні Середню Азію, Східний Іран, Пакистан, Афганістан і більшу частину Індії. Втім, і фахівці знають про них у багато разів менше того, чим їм би цього хотілося і чим заслуговують того самі кушани.

Передісторія

Історичні події в деякому відношенні схожі на снігову лавину — одна тягне за собою інші. Але лавини завжди мають свій початок. Нитка ж історії тягнеться безперервно. Важко обрати якусь певну точку відліку для початку кушанської історії, тим більше для її передісторії.

Історію кушан як народу умовно можна починати в кінці I — початку II тисячоліття до н. е., коли племена, що мешкали на більшій частині поясу євразійських степів, напівпустель і пустель, що перейшли до кочового скотарства як до свого основного заняття. Мабуть, десь серед них були і предки кушан, але де саме, ми не знаємо.

Передісторію Кушанської держави, так само умовно, можна почати зі значно пізнішого часу, з IV століття до н. е., коли Олександр з жменькою македонських і грецьких воїнів здійснював свій фантастичний похід в глибини Азії. Колишній порядок, що існував тут століттями і покоївся на силі ахеменидського Ірану, менш ніж за десять років звалився безповоротно під натиском македонської фаланги.

З уламків держави Ахеменідів, з окремих частин імперії Олександра, що не пережила свого творця, виник новий світ, він простирався від Єгипту до Індії, поступово народжувалися нові держави, в яких греки, що прийшли з Олександром або переселилися на нові землі відразу після його перемог, зайняли панівне становище. Схід цього світу займала Греко-Бактрія, розташована на територіях нинішнього Південного Таджикистану, Південного Узбекистану і Північного Афганістану.

За тисячі кілометрів від Еллади, на землі, що нерідко іменується серцем Сходу, більше двох тисяч років тому існувала держава, у містах якої, а ще більше в палацах, говорили, писали і одягалися по-грецьки. Держава, в якій освічені люди читали в оригіналі Гомера, Піндара та Есхіла, молодь вправлялася в гімназіях і наслідувала модам далекого Заходу, люди поклонялися грецьким богам.

Кушанская империя

Греки в Бактрії, хоча і займали панівне становище, проте завжди були в меншості. У містах разом з грецькою звучала і місцева мова, в селах, незважаючи на всі політичні бурі і потрясіння, жили здавна заведеним, в корені відмінним від еллінського життям. Місцеві боги шанувалися поряд з еллінськими. Старі традиції в мистецтві і культурі існували поряд з елліністичними. Поступово відбувалося їх зближення, починалося проникнення, але до злиття було далеко. Зберігалися і протиріччя між завойовниками і завойованими.

На початку II століття до н. е. правителі Греко-Бактрії, котрі володіли, за словами давнього автора, значними силами «внаслідок родючості країни», завоювали частину Північної Індії, сильно розширивши підвладну їм територію. Проте в результаті, мабуть, ресурси всієї держави та її грецьких господарів виявилися перенапружені. Пішли палацові перевороти, смути і хвилювання місцевого населення. Потім почалися зовнішньополітичні невдачі, відпадання окремих областей; територія держави скоротилася, сама вона розпалася на дрібні володіння. І тоді на сцену виступила нова сила.

На північ від культурних областей Середньої Азії з їх розвиненим землеробським та міським життям здавна розташовувався неспокійний кочовий світ, який в Ірані і Середній Азії нерідко іменували старим і грізним словом «Туран». Олександр теж зіткнувся з кочівниками, але не зміг і навіть не намагався всерйоз підпорядкувати їх своїй владі. Його спадкоємці — тим більше. Вони лише постійно відчували загрозу з півночі, спершу глуху і віддалену, потім все більш безпосередню.

У Північному Причорномор’ї скіфи протягом століть вважали вигідним для себе сусідство з грецькими полісами. У Середній Азії, мабуть, все було по-іншому. Правда, часом встановлювалося щось на зразок затишшя, але справжнього миру, заснованого на взаємній зацікавленості, на взаємних вигодах, не було. Розв’язка настала в другій половині II століття до н. е.

Напевно, занадто просто і вже тому недостатньо вірно пояснювати наступні події виключно ворожнечею, яку живили кочівники Середньої Азії і ще більш віддалених місць до грецьких завойовників. Зрештою, греки завоювали хліборобів, а не кочівників, і понад те, стародавні кочівники не володіли розвиненою національною і тим більше інтернаціональною самосвідомістю сучасних народів. У III-II століттях до н. е. на всьому великому поясі євразійських степів відбувалися якісь дуже важливі і не цілком поки зрозумілі для нас події. Кочівники перейшли в наступ на землеробські народи і один на одного, кинулися на захід і південь. Одні племена тіснили інші, змушували їх переселятися в інші місця і країни. Десь серед цих племен були і кушани. Хотілося б знати, де саме?

Початок

Греко-Бактрія впала під ударами кочівників у другій половині II століття до н. е. Давньогрецький географ Страбон писав про цю подію наступне. На схід від Каспію жили дай, массагети і саки, «…інших же називають загальним ім’ям скіфи, але у кожного племені є своє особливе ім’я. Всі вони в загальній масі кочівники. З цих кочовиків особливо здобули популярність ті, які відняли у греків Бактрію, саме асин, ласкани, тохарці і сакаравли». Про цю ж подію оповідали і далекосхідні джерела, називаючи завойовниками Бактрії племена юечжей, які прийшли з Центральної Азії.

Отже, ні грецькі, ні східні джерела не називали кушан серед завойовників. А тим часом кушани виразно входили в їх число. Більш того, можливо, грали провідну роль. Але звідки в точності прийшли кушани в Бактрію – невідомо. Одні думають, що з Сирдар’ї, інші — що зі Східного Туркестану або з інших районів Великого степу, треті — що взагалі нізвідки, так як здавна жили в самій Бактрії. Досі не визначено також, під яким з перерахованих племінних найменувань кушани спочатку фігурували. Може бути, кушанами називалося тоді не все плем’я, а тільки його правлячий рід.

Як би там не було, завоювавши країну, кочівники не те розділилися на п’ять володінь, не то підпорядкували собі п’ять володінь, що існували на місці колишньої Греко-Бактрії.

Далеко не всі кочові завоювання були спустошливими. Кочівники, які зайняли Бактрію в основному оселилися в напівпустельних районах, далеко від оазисів, ймовірно, для того, щоб не підривати основи господарської країни — іригаційного землеробства. Але вони відразу ж витягли для себе розумні вигоди з завоювання — стали користуватися виробами місцевих гончарів і ремісників. Так тривало близько ста років. А потім одне з володінь, кушанське, підпорядкувало собі інші.

Засновник кушанської могутності Кудзула Кадфіз жив більше 80 років. За багато десятиліть його правління кушанська держава перетворилася з маленького князівства у велику державу. Державу, що займала, крім Бактрії, великі території в нинішніх Афганістані і Північній Індії. Син і наступник царя Віма Кадфіз продовжив завоювання і підкорив значну частину Індії. В результаті цих завоювань з грецьким пануванням на Середньому Сході було остаточно покінчено.

Епоха еллінізму в Середній Азії та Індії з її блискучою, але чужою завойованому населенню культурою, з її відчуттям прямої спадкоємності від часів Олександра і орієнтацією на далекий Захід закінчилася. Починалася нова епоха, і на місці колишніх культур — і еллінської і місцевих – народжувалася нова культура нової світової держави, що жадібно вбирала в себе спадщину колишніх.

Зліт

Найзнаменитішим кушанським царем був Канішка, «Цар царів — великий спаситель». Саме при ньому і його найближчих спадкоємцях кушанська держава стала світовою державою, можливо, при ньому ж була приєднана більша частина Середньої Азії, велися війни в Східному Туркестані, тривали завоювання Індії, і туди, в сучасний Пешавар, була перенесена столиця.

Однак власне кушанські історичні джерела, якщо і були, то до нас не дійшли. Іншомовних ж — дуже мало. В результаті, політична історія кушанської держави — майже суцільна біла пляма.

Виявлено досить багато написів на статуях, рельєфах і скульптурах, написів, датованих абсолютно певними роками певної ери — ери Канішки. Добре, здається. Та ось з якого року вели обчислення “ери Канішки” самі кушани – невідомо.

Дві спеціальні міжнародні конференції були присвячені встановленню “дати Канішки”. Але одностайність так і не була досягнута. І навряд чи вона взагалі зараз можлива, а тим більше бажана. Наукові розбіжності не вирішуються більшістю голосів, а коли вирішуються, то нічого хорошого для науки з цього не виходить.

В результаті час царювання Канішки та інших кушанських царів – предмет нескінченних суперечок серед фахівців. В кінці позаминулого століття вчені розходилися у визначенні «дати Канішки» більш ніж на п’ять століть. З тих пір намітився певний прогрес – зараз відмінності у визначенні цієї дати складають всього-на-всього три століття.

Царювання Канішки відносять до I і II, і навіть до III століття н. е. Той, хто бажає зрозуміти, що це означає практично, нехай подумає, яке уявлення ми мали б про російську історію, якщо б гадали, коли жив Петро I: у XVIII столітті, то на сто років раніше або пізніше. Але з кушанами справа йде саме так.

Навіть послідовність царювання їх правителів, навіть їх загальна кількість — предмет суперечок. Тільки імена їх відомі за написами на монетах: Васишка, Хувишки, ще один або два Канішки, два або три Васудеви… Навіть про точні межі Кушанської імперії можна лише здогадуватися по ряду непрямих даних.

І тим більше нам майже нічого не відомо про її внутрішній устрій, про причини її порівняльної стійкості і досить тривалого благополуччя — імперії, створеної завойовниками-кочівниками, але на відміну від більшості подібних імперій не розваленої незабаром після свого створення.

Одне безперечно — в перші століття н. е. кушанська держава переживала час підйому. Відбудовувались старі і будувалися нові міста, в яких розквітали ремесла, у сільській місцевості споруджувалися нові іригаційні споруди, удосконалювалися землеробські знаряддя.

Рим, Парфія, Кушанська імперія і Хань, що поділили майже весь цивілізований Старий Світ, як зазвичай в минулому, не могли мирно ужитися один з одним. І як завжди, найлютішим ворогом був сусід. А сусід сусіда вже тому був якщо не другом, то союзником. Рим воював з Парфією, дружив з кушанами і з пошаною приймав їх послів. Парфія воювала з Римом і кушанами, але дружила з Хань, кушани воювали з Парфією і Хань, але дружили з Римом. У перших століттях н. е. світ, як ніколи до цього, виявився обплутаним складною мережею політичних зв’язків. Але торгівлі, особливо далекої, це не заважало, скоріше навіть навпаки.

Римські монети знаходять в Індії і в Середній Азії, а кушанські — в Ефіопії і Франції, в Прикам’ї і Скандинавії. Великий шовковий шлях, що простягся з Далекого Сходу до Середземномор’я, проходив через землі кушан. Кушани багатіли на транзиті і посередницькій торгівлі.

Більше проблем у кушан мало бути всередині імперії. Адже вона об’єднувала різні народи з різними культурами. Але ні про які хвилювання і смути нам нічого не відомо. Може бути, єдність досягалася не тільки силою завойовників, а й вигодами, які витягли з єдності завойовані, — вигодами від торгівлі, сталого спокою, припинення внутрішніх воєн. І ще єдності сприяла терпимість. Легко уявити цих «войовничих вершників з кордонів Китаю, з диких пустель або гір Центральної Азії попередниками кровожерливих орд якого-небудь Міхіракули, Тимура або Чингісхана, — писав відомий англійський археолог Мортімер Уілер. — Але це не так. Вони перемагали, але готові були вчитися і, ймовірно, вже на ранній стадії своїх завоювань щадили населення греко-бактрійських міст, вважаючи, що терпимість вигідна. Так само чинили вони і через два століття в містах індо-грецьких».

У різних народів були різні мови, різні писемності і різні культури. До Кушанської імперії грецькі і навіть іранські традиції співіснували з місцевими індійськими і середньоазіатськими та ще з традиціями кочових предків самих кушан. Чи треба дивуватися, що вони так ніколи і не злилися повністю воєдино, що написи кушанського часу зроблені і грецькою писемністю, і індійськими карошті і брахмі? Що вони написані на санскриті, пракриті, грецькою, бактрійською мовами? Що в кушанській державі більш або менш мирно співіснували і грецькі боги, і індійські, іранські, що в ній молилися Геліосу, Серапісу, Митрі, Шиві, поклонялися вогню, шанували Будду?

Дивно інше. З найрізноманітніших традицій народився той сплав, який називають кушанськими культурою і мистецтвом.

Для того щоб хоч якось згуртувати різномовний конгломерат племен і народів, що входили до складу імперії, кушани намагалися поширити серед них релігію, яку вони самі тільки що сприйняли в Індії — буддизм. Досі Канішка шанується буддистами як один з найзавзятіших розповсюджувачів цієї релігії. За його ініціативою нібито був скликаний спеціальний собор, на якому оформилася догматика Північного буддизму.

кушанська скульптура

Ні, кушани не насаджували буддизм вогнем і мечем, як араби насаджували іслам, не руйнували храми інших релігій, як це робили християни і зороастрійці, але місіонерська діяльність буддистів при них була досить активною, особливо в Середній Азії, звідки нова релігія проникнула в Центральну Азію та на Далекий Схід.

На правому березі Амудар’ї, в декількох кілометрах від Термеза — обласного центру Узбекистану, розташоване городище Старого Термеза — колись великого міста, зруйнованого Чингісханом. У перші століття н. е. сюди з Індії прийшли буддійські ченці і проповідники і заснували монастир, відомий тепер під назвою Каратепе, монастир, який вже багато років розкопує об’єднана експедиція Ермітажу, Музею мистецтв народів Сходу.

У монастирі знайдені написи, зроблені різними письменами на різних мовах, — ще одне свідчення неоднорідності кушанської культури. Але з пагорба, де розташований розкопуваний монастир, видно інший монастир, і майже щороку археологи відкривають в Середній Азії все нові і нові буддійські пам’ятники, – мабуть, свідчення цілеспрямованої політики кушанської держави.

У другій половині XIX століття в північно-західній прикордонній провінції тодішньої Індії, Стародавній Гандхарі, були зроблені відкриття, що порушили цікавість вчених і просто освіченої публіки. Численні кам’яні статуї, рельєфи і скульптура, хоча і були присвячені нерідко буддійським сюжетам, але викликали в пам’яті мистецтво Греції та Риму. Припускали, що грецькі майстри, які жили в Кушанській імперії, втілили у звичній для себе манері ідеї місцевих замовників. Або ж, що римські майстри, відчувши вигоду, поспішили на службу до кушанських держав. Звідси і перші назви знову відкритого мистецтва: греко-буддійське, римсько-буддійське або навіть греко-скіфське.

Греко-буддійське мистецтво

Гандхарське мистецтво досі викликає не тільки здивування, а й суперечки. І досі далеко не все в ньому ясно і зрозуміло. Але принаймні, два моменти можна вважати встановленими.

По-перше, воно виявилося значно складнішим, ніж бачилося спочатку. У ньому, як і в багатьох інших областях кушанської культури і життя, грецькі традиції тісно переплелися з індійськими, середньоазіатськими, іранськими, римськими і традиціями кочівників. І все це вилилося не в еклектичний набір окремих рис і ознак, а в досить органічний сплав.

По-друге, подібне складне мистецтво, зобов’язане своєю появою певній політичній ситуації, звичайно ж, не могло бути єдиним — вже зараз у ньому виділено кілька шкіл, і кількість їх з часом, безперечно, буде зростати.

Кушанське мистецтво в цілому не можна вважати національним. Але при всіх своїх численних відмінностях воно володіло і деякими загальними рисами. І своєю появою на світ воно багато в чому було зобов’язане саме кушанам, тому порядку, який вони встановили, і тим імперським завданням, які ставили перед собою. Це були ті ж пошуки свого обличчя, ті ж пошуки об’єднуючих сил, які привели кушан до створення власної писемності (нехай на грецькій основі), власного монетного карбування, «власної» релігії і які, в кінцевому рахунку, свідомо чи несвідомо все більше зближували завойовників з завойованими.

Захід

По ряду непрямих даних можна здогадуватися, що з часом багато що змінилося в Кушанській імперії. У ній, різноплемінній та різномовній, відцентрові сили рано чи пізно повинні були взяти верх. Політика Канішки та його наступників могла лише загальмувати цей процес. До того ж самі кушани все більше зливалися з завойованими ними колись народами, в першу чергу з індійськими.

На зміну Канішкам прийшли Васудеви-царі, що носять чисто індійське ім’я, на монетах одного з них був зображений чисто індійський бог Шива. Можливо, політика віротерпимості і пропаганди буддизму як імперської релігії також поступово пішла в минуле. Як це нерідко траплялося, Індію було порівняно легко завоювати, але і завойована, вона в кінцевому рахунку нав’язувала завойовникам свої культурні особливості.

Перша реальна загроза кушанам з’явилася з Ірану, де в III столітті н. е. розвалену Парфію змінила нова держава на чолі з династією Сасанідів, яка мріяла про відновлення колишньої слави і могутності країни. Сасаніди, які гордо іменували себе царями “Ірану і не-Ірану”, відразу ж кинулися в боротьбу з усіма своїми сусідами і на Заході і на Сході. І римляни і кушани зазнали гіркоту поразок. В одному з написів шах Шапур перерахував країни, нібито завойовані їм: «І я володію Хіндом (Північною Індією), Кушаншахром (державою кушан) аж до Аашкабура і далі до Каша, Согда (район Самарканда) і меж Чача (район Ташкента)». Титул “великий цар царів кушанів” став тепер носити намісник Сасанідів в Східному Ірані.

Однак Шапур І насправді не зміг завоювати кушанську державу, він лише забрав у неї окремі області і поставив кушан в залежність від Ірану. Але це було тільки початком. Приблизно в середині III століття н. е. кушани втратили значну частину своїх індійських володінь, від них відпав Хорезм. Правда, на час вони зуміли оговтатися від поразок. Як і раніше обмінювалися вони посольствами з Римом, а часом укладали з Сасанідами шлюбні союзи. І все ж занепад ширився.

На початку IV століття н. е. Сасанід Шапур II завдав кушанам новий нищівний удар і захопив більшу частину їх володінь. А потім нові кочівники, що прийшли на південь Середньої Азії і в Індію, добили залишки кушанської державності.

Народ ненабагато пережив створену ним імперію. І в Індії, і в Середній Азії швидко завершилося те, що почалося набагато раніше — кушани злилися з колись завойованими ними народами, а частково, можливо, і з новими завойовниками.

Традиції кушанської епохи на кілька століть пережили своїх творців, точніше, творців тієї імперії, в якій ці традиції з’явилися на світ. Ще в VII столітті н. е. в Бактрії вживалася кушанська писемність, створена на основі грецького алфавіту. У Середній Азії непоправний удар кушанським традиціям завдало тільки арабське нашестя, коли свідомо і цілеспрямовано руйнувалося, переслідувалося і знищувалося все, що не відповідало догмі ісламу. В Індії кушанські традиції простежуються ще пізніше.

А в подальшому вони стають не завжди виразно помітною, але тим не менш реально існуючою частиною стародавньої культурної спадщини цих країн, спадщини, в числі творців якої були войовничі вершники, мирні торговці, мудрі правителі, завзяті місіонери, освічені меценати, а з ними разом рядові скотарі, землероби і городяни, — всі, з кого складався допитливий, підприємливий і обдарований народ, який давно вже пішов у небуття, але як і раніше живе в інших народах, інтригуючий і далеко не всім зрозумілий, — ці все ще загадкові кушани.

Автор: А. Хазанов.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *