Конфуцієва спадщина – історія морської справи у Китаї

китайський корабель

Стародавній Китай віддавна оточував себе мурами, тож вихід цієї держави на морське узбережжя став важливою подією в її історії. Започаткована в епоху династії Тан (618 – 906), морська експансія тривала за династії Сун (960 – 1279). Морська наука китайців під той час зажила доброї слави в усіх морях Азії. Однак, попри свої технологічні переваги, Імперія Сунів зазнала численних відчутних поразок як на морі, так і на суходолі від монголів, які, зрештою, перемогли остаточно й заснували власну династію Юан. Чи не було це сигналом загрози з моря, яка через багато століть прийшла саме звідти і, по суті, перетворила Китай на напівколонію?

За правління перших імператорів династії Мін (1368-1644) китайська адміністрація організувала низку великих морських експедицій у складі сотень човнів та десятків тисяч людей до далеких країн, власне, аж до східної Африки. Китайські посланці в ту епоху відігравали роль арбітрів у внутрішніх справах на Суматрі та Цейлоні, в той час як Китай протягом короткого відрізку часу прийняв у себе понад 60 зарубіжних послів зі щедрими дарами, з екзотичними рослинами та тваринами. Ці масштабні заходи, які стали можливими завдяки фінансовій та організаційній підтримці держави, втратили розмах після смерті в 1424 році свого найпослідовнішого поборника Імператора Йонгля. Експедиції споряджали й пізніше, за правління його спадкоємця Цуан-те, а вже після нього не знайшлося нікого – ні Імператора, ні можновладця, ні бодай авантюрника, – хто б взявся до організації чи фінансування таких заходів.

Замість утвердити свою владу над великою морською Імперією, яка вже майже утворилася, Китай знову повернувся до моря спиною. Це пояснюється історичними, ідеологічними і навіть психологічними причинами. Можливо, однією з них була притаманна китайцям байдужість до моря: більше ніколи у своїй історії вони не виявляли цікавості до розширення морських володінь. До того ж, за конфуціанською етикою на торгівлю та грошолюбство дивилися скоса. Китайці ніколи не вважали торгівлю джерелом влади в імперії, де купців просто не допускали до високих державних посад. Для спілки між державою та торгівлею в організації морських експедицій задля слави чи добра Китаю потрібна була ґрунтовна зміна його суспільного ладу та системи вартостей.

Спиною до моря

Відвернувшись від моря, щоб зосередитися на захисті своїх кордонів на суходолі та на реформі фінансової системи, Китай втратив будь-яку ініціативу в морських справах Східної Азії. У XVI та XVII століттях у регіоні запроваджено новий морський порядок. На чолі з японцями, яким наступали на п’яти європейці, Китай взяв курс на гонитву за прибутком. Нові європейські володарі азійських морів невдовзі почали вимагати від Китаю доступу до його портів. Уряд Міна, схильний до того, щоб зайняти в морських справах оборонну політику, закрив найголовніші порти і переселив мешканців узбережжя в глиб країни.

Протягом двох століть береги Китаю було віддано на поталу португальським дворянам та японським піратам, авантюрникам та мародерам, хитрим купцям та продажним урядовцям. Серед цього збіговиська були, напевне, й кілька чесних торговців та прості люди. То був химерний світ, де панували терор, зрада та підкуп під суворим наглядом “князів торгівлі”, які наживалися з купівлі-продажу в азійському регіоні, здобували політичну владу і крутили місцевою владою, як хотіли.

Маньчжурська династія Цін, що прийшла до влади у 1644 році, не мала жодного досвіду в морських справах. На визволення півдня країни від торгівців та місцевих можновладців їй довелося витратити цілих 40 років. Потім вона повернула на узбережжя колишніх його мешканців і зняла заборону з плавання за межі країни. Водночас вона проголосила політику відкритих дверей і дозволила відкрити чотири порти для вільної торгівлі із закордоном.

Порти для чаю

З 1670 року голландців та іспанців, які заснували в Китаї свої торговельні факторії, витіснили британці, а тих, своєю чергою, після 1699 року – французи. Через 20 років сюди прибули голландці, потім, данці, шведи та інші заморські купці, що торгували під прапорами своїх південно-індійських компаній. Європейська торгівля з Китаєм розвивалася під напівофіційним контролем з боку влади країни; найбільше нормативних актів було схвалено в період 1740—1760 років.

З 1684 і до першої опіумної війни 1839 року європейська торгівля завертала течію морської історії Китаю назад. Після 250-річної перерви китайська держава знову зацікавилася морем. То була епоха торгівлі китайським чаєм, який став чільним товаром експортування до Європи, випередивши прянощі, перець та шовк. Династія Цін надала торгівлі чаєм напівдержавного-напівприватного статусу, що дозволило задовольнити вимоги європейців, забезпечити засоби існування для мешканців узбережжя та зміцнити лад і безпеку на берегах. Стосунки між китайськими та європейськими торговцями протягом цього досить довгого періоду були загалом мирні. Незважаючи на діаметрально протилежні погляди на місце торгівлі та купців у суспільстві, європейський меркантилізм та китайське конфуціанство однаково вимагали активного втручання держави у торгівлю, що найкраще відповідало їхнім інтересам.

Від самого початку Ціни цілком слушно вважали, що саме на морських рубежах вони зіткнуться з найбільшими труднощами як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Однак перед лицем струсів кінця XVIII століття вони не спромоглися скористатися з нагоди, що відкривала країні шлях до вступу в новий міжнародний порядок.

А такий порядок вже йшов на зміну старому. Від 1826 року швидке зростання довозу до Китаю спершу таких товарів, як бавовна та опіум, а пізніше – промислових виробів та інших товарів споживання яскраво засвідчило важливість торгівлі та промисловості для процвітання держав Заходу, в той час як у Китаї поняття промислового розвитку не приживалося, його навіть не було в офіційній мові. Врешті-решт, за те, що Китай не зберіг і вчасно не розвинув технології човнобудування, він зазнав покари й образи від кількох канонерок, яких прислали до його берегів заморські “варвари”.

Корабельні у Фушані, де випускали кораблі таких задавнених конструкцій, що ті часом ішли на дно просто зі стапелів; крах багатьох великих промислових підприємств — такі були прикмети банкрутства колись високо розвиненої держави, такою дорогою ціною було заплачено за п’ять століть застою. Військові кораблі й кораблі торговельні, транспортні човни й пасажирські лайнери кидали кітви у портах Китаю і підіймалися річками в глиб країни як їм заманеться. Зрештою, повна поразка Китаю на морі під час китайсько-японської війни 1894-1895 років гостро поставила питання про те, чи досягають мети економічні та військові реформи, якщо їх провадять без політичних та інституційних реформ.

Автор: В. Е. Чеонг.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *