Казкова космогонія або карта півночі

евенки

Мій друг, сахалінський евенк Семен Надєїн, одного разу надіслав мені малюнок, що ілюструє традиційні уявлення евенків про світобудову. За евенкійськими казками, Всесвіт складається з п’яти «просторів»: 1. Верхня земля, 2. Середня земля, 3. Нижня земля, 4. Земля Долбор і 5. Земля Булдяр. В одних переказах земля Булдяр — острів, оточений сімома морями, а в інших — сім островів в океані. Семен намалював сім островів.

На Верхній і Середній землях і на землі Булдяр живуть люди. Тут світить сонце і звичайний день змінюється на звичайну ніч. Звичайнісінька з цих трьох земель — Середня: її заселяють самі звичайні, тільки дуже темні і відсталі люди.

Верхня земля — те, що ми називаємо небом. Але це не безмежний і холодний космос, а цілком близький до нас і обжитий світ. І на Місяці (Бігу), і на Венері (Чолпон), і на сузір’ї Великої Ведмедиці (Евлен) — всюди привітно димлять гостроверхі чуми. Мешканці Верхньої землі горді й зарозумілі, вони зверхньо ставляться до простодушних мешканців Середньої землі, не відрізняється ні вченістю, ні галантністю. Зате «середні» наділені великою фізичною силою і на шпильки «верхніх» можуть відповісти щось суттєвіше, ніж слова… Середня земля — батьківщина богатирів.

Верхня земля має форму чума і закінчується, як і чум, димовим отвором. На питання, куди можна потрапити через димовий отвір, евенкійський фольклор не дає відповіді. (Але ж і ми поки не знаємо, чим закінчується видимий в телескоп світ галактик…) У цьому самому верхньому місці Верхньої землі жив Майн — людина страшної сили, який рознімав залізними рукавицями богатирів. Під старість Майн спустився на лижах на Середню землю, і в ясну погоду кожен, хто хоче, може побачити його лижню — це Чумацький шлях. На Верхній землі Майна залишилися сини. Всі вони далеко поступаються в силі батькові, але гордості у них хоч відбавляй…

Остров’яни з землі Булдяр теж люди як люди. Вони беруть дружин з Середньої і Верхньої земель, а туди віддають своїх жінок. Таким чином, між мешканцями трьох сонячних світів існують спорідненість, вони знаходяться в постійному спілкуванні.

Тепер ми підійшли до двох останніх «просторів» — Нижньої землі і землі Долбор. Це сутінкові світи: Долбор висвітлюється тільки косими променями призахідного сонця, а на Нижній землі взагалі не буває сонця — там світить місяць. Жителі цих земель — злі, агресивні істоти, напівлюди-напівчорти, серед яких водяться навіть людожери — вэрсэ. Після смерті чоловік відправляється в землю Долбор і живе там. Долбор — країна мертвих.

Людожери вэрсэ здійснюють набіги на Середню та Верхню землі, для чого користуються отворами, що з’єднують ці три «простори». Ці отвори називаються солкит. Щоб потрапити з однієї землі в іншу, досить відвалити камінь, що закриває солкит. Але можна плисти і з моря, що омиває всі землі.

Вэрсэ особливо безчинствують, коли чоловіки з Середньої землі бувають у відсутності. Людожери вбивають людей похилого віку і хлопчиків, а жінок і дівчаток забирають з собою. Богатирі Середньої землі не один раз кидалися в погоню, громили розбійників і винищували їх стійбища.

Траплялося, що мешканці Нижньої землі забирали до себе вагітну жінку з Середньої землі, і вона залишалася у них. У неї народжувалася і виростав серед неприступних скель богатир, який згодом жорстоко мстився жителям Нижньої землі за побитих родичів і повертався на землю батьків.

Мешканці Середньої і Верхньої земель теж здійснювали набіги на Нижню землю. Там, на півмісяці, що освітлював похмурі кам’яні кручі, жила красуня, яку хотіли викрасти. Але напівлюди постійно стерегли красуню і нікого до неї не підпускали. Тільки одному мешканцю Середньої землі вдалося досягти успіху в своїй справі, і він повернувся додому з красунею-дружиною. Йому допомогло заклинання, що присипили вартового.

У космогонічних переказах західних евенків присутня уявна річка, що з’єднує окремі землі, причому витоки цієї річки знаходяться на Верхній землі, а гирло — на Нижній. Східні евенки знають річку лише на Середній землі, але зате не уявну, а цілком конкретну — Яну. Уявною дорогою, що з’єднує Верхню і Середню землі, служить у них слід лижні старого Майна.

Читач, напевно, не вловлює зв’язок між попереднім повідомленням і малюнком Насіння Надєїна… Проте такий зв’язок, як нам здається, є!

Якщо накласти малюнок на карту Сибіру так, щоб обидві Яни — на малюнку і на карті — збіглися гирлами, то вийде цікава картина. Верхня земля зміститься вліво, тобто до заходу, але цим можна знехтувати, оскільки небесні тіла повинні залишатися там, де їм належить бути, — у нас над головою. Зате на північ від Середньої землі виявиться море Лаптєвих з Ляховськими і Новосибірськими островами.

Можна нарахувати приблизно сім більш або менш великих островів цього архіпелагу. В берегових обривах, що покривають викопний лід, знаходять залишки дольодовикових тварин — мамонта, носорога, дикого коня. Значить, колись тут був м’який клімат. Зараз тут постійно мешкають дикий олень, песець, білий ведмідь, лемінг, птахи… Чи не це земля Булдяр?

Долбор-землею міг би тоді виявитися розташований на північний захід від гирла Яни півострів Таймир. Показані тут художником чуми можуть бути чумами ненців і інших мешканців Таймиру.

Нижня земля з її напівлюдьми-напівчортами виявляється, таким чином, східним берегом Чукотки, де мешкають осілі чукчі та ескімоси. У евенкійських переказах говориться, що житлами вэрсэ служили залізні юрти ампар без дверей і вікон, що формою нагадують дзвін. Такою юртую в уяві евенків могла стати традиційна ескімоської хатина голку, зроблена з обмерзлого снігу. Зараз в голку живуть тільки гренландські ескімоси, але раніше, ймовірно, жили й азіатські… Суто міфічні уявлення нашарувалися на реальні.

Цікаво, що ім’я богатиря Майна носить річка Майн — права притока Анадиря. Річка Майн грала важливу роль в житті аборигенів: в її гирлі перебували «плави» диких оленів, що здійснювали сезонні міграції з півдня на північ і назад. На плавях аборигени виробляли «поколки» диких оленів, запасаючись на цілий рік м’ясом і шкурами. Якщо продовжити наше зіставлення малюнка Насіння Надєїна з картою, то можна уявити, що долина річки Майн була прикордонною смугою між Середньою і Нижньою землею. Чи не тут знайшов спокій старий богатир?..

Залишається зробити здогад, який народ міг жити на землі Булдяр. Історія Новосибірського архіпелагу цікава і частково таємнича. Росіяни дізналися про острови в Льодовитому океані ще в XVII столітті. У 1644 році якутський козак Михайло Стадухін доставив звістку про чукчів і великий острів в Льодовитому морі. Якась тубільна жінка сказала йому, що проти гирла Яни і Колими знаходиться острів, на який чукчі взимку за один день переїжджають з материка на оленях для промислу моржів.

Купець Ляхів, будучи в березні 1770 року у Святого Носа (Щелагський мис), побачив численне стадо диких оленів, що йшли на південь. Сівши на нарти, Ляхів дістався до острова, розташованого верстах в 70 від берега. На інший день він знову поїхав по слідах оленів і досяг наступного острова, в 20 верстах від першого. Слід вів ще далі на північ, але Ляхів не зміг проїхати по крижаних торосах і повернувся назад. Так завдяки диким оленям були відкриті Ляхівські острова.

Влітку 1773 року Ляхів в товаристві якутського купця Протод’яконова поплив у човні до відкритих ним островів і виявив третій острів, до якого він не зміг дістатися взимку. Мандрівники знайшли мамутові бивні і бачили сліди звірів.

Згодом Протод’яконов розповідав капітану Біллінгсу, що кісток мамонта на першому острові було так багато, що здавалося, ніби весь острів складався з них. Крім мамонтових, траплялися голови і роги, схожі на буйволові.

На третьому острові виявилося кілька річок, в які з моря заходила червона риба нерка. У морі мандрівники бачили китів, а на землі — білих ведмедів, вовків і оленів… Був виявлений багатий і населений світ!

У 1808 році на Ляхівські острова був спрямований російський дослідник Геденштром з землеміром Кожевіним. Згодом Геденштром писав: «Між Леною і Колимою відомі наступні острови: 1 і 2 — Ляхівскі, 3 — Стовпові, 4 — Бельковский, 5 — Котельний, 6 — Фадеєвський і 7 — «Нова Сибір». Знову сім островів!

Про Ведмежі острови того ж архіпелагу ходили в той час найсуперечливіші чутки. У 1763 році їх було доручено обстежити сержантові геодезії Андрєєву. На кожному острові він знаходив сліди людей, що жили тут колись: розвалені землянки, вкопані в землю юрти. Обстежуючи один надземний лабаз, Андрєєв записав у подорожньому журналі: «Для зв’язків рублені проухи і пов’язані вуха ременями; оні проухи рублені і дошки тесаны сокирою не залізною, а кам’яним або яким кістяним, подібно як зубами грызено». Андрєєв позитивно стверджував, що описана їм споруда робилося «не російськими людьми, а іншими, але якими, про те знати не можна». У 1820 році цей лабаз або юрта вже не були знайдені надісланою туди експедицією.

У 1764 році Андрєєв з останнього з Ведмежих островів «угледів у великій віддаленості їм найбільшим острів» Туди рушили по льоду на собаках, але не доїхавши до острова, побачили «свіжі сліди чудового числа, на оленях, невідомих народів», «будучи малолюдні», повернулися на Колиму. Так сказано в інструкції даної згодом іншій експедиції.

Експедиція Врангеля (1820-1824) показала: як ніби абсурдність твердження Андрієм про «найбільший острів» на північ від Ведмежих островів. Ймовірно, він помилився, прийнявши острів за обриси материка, що виднівся далеко на сході. Між тим у 1823 році в чуковському журналі «Сибірський вісник» у примітках до подорожнього журналу Андрєєва повідомлялося: «Інші известия (?) доводять, що ця земля має жителів, які називають її Тикеген, а самі відомі під ім’ям Хрохаев і складаються з двох племен. Деякі з них бородаті і схожі на росіян, інші ж чукотської породи».

Так, з одного боку, вчені-мандрівники стверджують, що бачений Андрєєв острів є плід його уяви (і дійсно, на сучасних картах ніякого острова на північ від Ведмежих немає), а з іншого боку — автор приміток призводить найменування, як самого острова, так і народу, що населяв його…

Всього цікавіше те, що «хрохаї» — ім’я явно пов’язане з мешканцями північної Якутії — юкагіри. У XVII столітті у юкагірів існував рід Кромий. Назва роду — похідна від назви річки Хроми, що впадає в Льодовитий океан між Яною та Індигірикою. Частина «хромовських юкагирів» переселилася тоді ж, у XVII столітті, на Індигірику. Може бути, якась їх частина відкочувала ще далі — на Ведмежі острова і загинула там від нестачі їжі і дров, або пішла звідти в невідомому напрямку?

На мало детальних картах можна нарахувати всього сім Ведмежих островів. Чи не їх саме має на увазі евенкійська космогонія? Той же Геденштром зазначав, що юкагіри складають залишок сильного перш народу омоків, які більше ста років тому покинули материк і віддалилися «юрбою» на острови проти гирла Яни та Індигірки. Сто років тому для Геденштрома — це початок XVIII століття; але швидше за все відалення юкагирів на острови відбулося трохи раніше, в кінці XVII століття, коли в північній частині Якутії лютувала епідемія віспи. Випадки панічного втечі аборигенів з волі «злого духа» хвороби нерідкі в історії Сибіру. Але як би те ні було, юкагіри повинні були знати про існування цих островів і можливо, бували на них.

Не виключено, що юкагіри — залишки найдавнішого населення північної Сибіру, яке мешкало тут ще під час мамонтів і носорогів. Мамонти та носороги вимерли, а люди залишилися… Так, стало бути, люди землі Булдяр — юкагіри (омоки)?

Знак питання доведеться поки що залишити. Але вже ясно, що казкова космогонія евенків — це не відірвана від реальної дійсності гра народної фантазії, а зашифрована картина того стародавнього світу, який застали евенки при просуванні в полярні області. Цю картину нам належить розшифрувати виходячи, як із напівфантастичних народних переказів, так і з достовірних фактів науки.

Автор: Ст. Туголуков.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *