Історія виникнення міста. Частина друга.

древнє місто

Відомо, що хліборобство йшло в Європу двома шляхами: через Малу Азію і острови Егейського моря — на Балкани і далі по Дунаю, Дніпру, до Карпат, це — починаючи з середини V тисячоліття до нової ери; з Африки, через Південну Францію і далі — вздовж Рони і Луари, це приблизно з 3000 року до нової ери, коли на Палетте Пармера вже розділилися місто і фортеця.

Зупинки в дорозі мало допомагають задоволенню нашої цікавості: як над примітивними групами жител, група над групою — без кінця, як у Вінче біля Белграда, що так і не стало містом, або відразу містечком, як, наприклад, Філакопи на острові Мілос в Егейському морі. Філакопи — сучасник першої Трої, ослаблена копія критських міст, а ті, у свою чергу, — прямі нащадки міст сирійського узбережжя… Тут коло замикається.

Спробуємо засікти крайні точки, свого роду десантні плацдарми землеробства. Ось, скажімо, в Апулії — невисоке плоскогір’я, зване Тавольере, дугою оперізує гору Гаргано (на самій «шпорі» італійського «чобота»). Тут на майданчику 45 на 80 кілометрів більше двохсот відбитків неолітичних поселень землеробів. Точне датування їх складне, але вони, принаймні, старше мегалітичних будівель поблизу (частиною, на самому півдні, переплетених зверху на залишки цих поселень), тобто в них жили ніяк не пізніше 2000 року до нової ери. Деякі сліди відстоять один від одного на якихось три сотні метрів, а інші прямо накладені один на одного. Отже, на Тавольере — поселення, принаймні, кількох поколінь».

Але як же це далеко від образу міста, народженого в Східному Середземномор’ї. Кілька концентричних канав і низьких валів з чітко фіксованим єдиним входом. Всередині кільцевими канавами оточені ділянки діаметром від 12 до 50 метрів, теж з єдиним входом, завжди звернені в одну сторону. Діаметр цілого — до 600 метрів, число малих кілець всередині рідко сягає сотні.

Це все. Ясно, звичайно, що тут жили скотарі, що найбільші поселення — в сотню родин — могли нараховувати до тисячі душ. Інше невідомо — Тавольере в римський час було майже повністю зайнято виноградниками, слідів колишньої діяльності майже не збереглося. Нам ясно, що тутешні мешканці не мали підстав побоюватися нападів ззовні. Якщо навіть вали по краях канав і мали нагорі тин (вже частокіл залишив би непереборні часом сліди), то це був захист від лисиць і вовків. Ніяких натяків на переважання якихось особливих споруд всередині немає. Мало б там, звичайно, розігруватися якесь громадське життя, але нічого схожого на соціальне розшарування не проступає на поверхню. Ні найменших підстав назвати цей тип поселень хоча б протомістом не виявляється.

Інші береги: Південна Англія. Віндмілл Хілл. Три концентричних кільця, позначених ровами і валами (діаметр зовнішнього кільця близько трьохсот метрів) перериваються входами в десятки місць. Ясно, що завдання оборони в розрахунок не входило, таку споруду просто неможливо захистити. Всередині сліди проживання незначні, зате по сміттю, скоп’є в ровах, Стюарт Піггот, який досліджував Віндмілл Хілл, цілком обґрунтовано реконструював його призначення. Сюди по осені зганялися стада. Тут, швидше за все, відокремлювали своє від чужого, забивали тварин, яких нічим було прогодувати взимку, влаштовували вселенський бенкет. Цілком ймовірно, що концентричні кола, замикаючи внутрішнє від зовнішнього, служили і для поділу жінок з дітьми від підлітків, тих і інших — від чоловіків.

Віндмілл Хілл

І композиційно, і своїми розмірами Віндмілл Хілл різко перевершує інші поселення, розкидані по окрузі, але він був тимчасовим житлом і не більше того. Сезонні мешканці робили глиняний посуд. Вони пробивали глибокі колодязі в крейдяній підставі і прокладали галереї вздовж жив, включали жовна кременя, вправно орудуючи кирками з наконечниками з оленячого рогу. Збираючись сюди, пастухи пізнього неоліту відпрацьовували вміння колективно діяти, але запідозрити мешканців Віндмілл Хілла в любові до міського способу життя немає ніякої можливості.

Знову інший берег. Східне узбережжя Ютландського півострова. Баркаэр — селище на острівці, засноване тільки що прибулими на край Європи колоністами. Приблизно 2500 рік до нової ери. Аналіз пилку рослин в торфі і вугільних крихт показав тут недовге стабільне життя. Баркаэрці пішли років через тридцять. Мабуть, вони заздалегідь знали, що підуть, але звели солідну і надзвичайно чітку по композиції систему, яку можна трактувати як особливий клас поселень.

Уздовж грубо вимощеної «вулиці» дев’ятиметрової ширини строго паралельно простяглися два «будинки», кожен 90 метрів в довжину і шість завширшки. По довжині будинки розділені на двадцять шість «однокімнатних квартир». Так як Баркаэр був населений недовго, легко помітити, що мешканці окремих «квартир» по-різному стежили за кіптявою, по-різному готували. Тут для археологів збереглося багато, хоча все незабуте, не загублене жителі забрали з собою. Залишилися сліди стовпів, пунктиром простяглися вздовж осі комунальної будівлі. Вони несли двосхилу покрівлю, і на них спиралися обмазані глиною плетені перегородки. Помітні сліди комірних стовпів по кінцях «вулиці», яка, напевно, слугувала загальним стійлом для худоби в нічний час.

Село увійшло в контакт з великим світом, і хоча його жителі користувалися в повсякденності тільки кам’яними знаряддями, кам’яними ступами для зерна, вони чудово знали, що таке метал. У найвищій точці острівця, в центрі селища, археологи знайшли посвятний скарб: бурштинове намисто і дві тоненькі мідні підвіски характерного егейського типу.

Це поселення класу «стрибаючих», таких, що змінюють своє місце в ритмі одного покоління, вже в силу цієї своєї рухливості не має нічого спільного з містом.

Справа однак не тільки в мобільності. Могло бути й інакше. У 1925 році буря відсунула піщану дюну на західному березі найбільшого з Оркнейських островів, що біля берегів Шотландії. Буря зіграла роль археолога і відкрила дивовижне селище Скара Бра. Розкопавши його повністю, Гордон Чайлд, блискучий знавець європейського неоліту і бронзи, міг представити здивованим читачам побут 2000 року до нової ери в майже ідеальному збереженні.

Клімат тут досить суворий. На Оркнеях не було дерев, і мешканці Скара Бра, зумівши налагодити цілорічне тваринництво, робили з каменю майже все. Звівши один біля одного округлі приміщення, і розділені і пов’язані в єдиний комплекс потужними кам’яними стінами і примхливо звивистим (захист від протягів) коридором, вони рік за роком засипали зовнішні стіни сміттям, що накопичувалося. Так було тепліше, і за ряд поколінь будинок-вулик став схожий зовні на пологий пагорб, над яким курилися димки вогнищ.

Скара Бра

Вони склали з каменю ліжка, столи і «буфети» в кілька полиць, виклали з каменю ларі, поглиблені в підлогу, врізали в товщу каменю стінні «шафи» і продуктові склади-холодильники. Вони, нарешті, вбудували в товщу стін справжні туалети зі стоком назовні. Не знаючи науки прядіння вовни, мешканці Скара Бра утеплювались овчинами і в цілому склали побут, що до смішного нагадує побут сучасних заполярних станцій. Так, за рівнем комфорту це цілком міський спосіб життя, але ні Скара Бра, ні йому подібні поселення на сусідньому острові не мають нічого спільного з містами — надто вже малі.

Але справа не в розмірах. На іншому краю Європи, на теренах від Умані до Черкас Київщини збереглися сліди грандіозних для свого часу селищ. Одне з них біля села Майданицького і частиною під ним — сьогоднішнє чимале село куди менше. Уявіть овал досить правильної форми, що проступає при погляді з повітря на пагорбі й полі. Велика вісь овалу щось близько 1400 метрів, двадцять хвилин ходу з кінця в кінець. Між одним з фокусів овалу і його контуром прочитується згусток двохсот метрів в поперечнику, що складається з безлічі прямокутних плям, майже притиснутих один до одного. На відстані сімдесяти метрів від першого овалу — другий, зовнішній овал. Те, що зверху здається суцільними лініями овалів, насправді — як показала магнітна зйомка — путири, ланцюги майданчиків, розташованих через відносно рівні проміжки. Майданчики є і по чотириста, і по шістсот квадратних метрів і більше. Всього їх всередині овалу понад півтори тисячі! З півтори тисячі розкопані два, що небагато, але для накопичення питань предостатньо.

Коли тут зривали курган, абсолютно розплющений за тисячоліття вспашек, виявилося, що ті, хто його споруджував, економно використовували ще стоячі глинобитні стіни колишнього будинку: при косому освітленні очі розрізняють похилі пласти завалених один на одного стін. Зрозуміло, що в історичному масштабі часу курган був навалений «відразу» після того, як впали згорілі перекриття.

На шматках осмоленої сильним полум’ям глини відбитки напівколод, внизу товстіша, зверху тонша. Значить, два з половиною поверхи. Глинобитна підлога першого (на ньому відбитки копит), міцне перекриття другого (житлового), легке — горищного, напевно, складського. Саме по собі дивно, так і повинно бути, адже глиняні модельки таких будинків знайдені в чималому числі. Мешканці Майданицького, поза сумнівом, самі спалили будинки. Знайдено мізерно мало знарядь, значить, їх, як у Баркаэре, забрали з собою. Аналогічні поселення навколо геть позбавлені оборонних споруд. Нарешті, спалити перекриття, колоди яких і зверху і знизу густо обмазані глиною, — це ціле підприємство, яке потребує чималих зусиль і тому явно мало особливий, нехай не зовсім нам тепер зрозумілий сенс.

У Майданицкого багато спільного з сучасними йому поселеннями, віддаленими від нього на тисячі кілометрів, — в Апулії, Англії, Румунії. Настільки ж очевидна символічна значущість останнього обводу, ніяк не узгодженого з рельєфом. Схожа і загальна топографія — як і там, навколишня територія буквально усіяна слідами округлих поселень з концентричною композицією. Вони віддалені один від одного на дванадцять — п’ятнадцять кілометрів, що дає економічно осмислений радіус, що дозволяв не перевтомлювати волів перегонами до поля і поля і слугує зайвим підтвердженням плужного характеру землеробства.

І все ж при явній схожості композиції відмінності важливіше. Від округлих поселень Заходу це відрізняється тим, що тут явно на першому місці землеробство, а не тваринництво. Його відмінність за розмірами переходить вже в іншу якість. Як не рахуй, за найскромнішою оцінкою тут повинно було жити пліч-о-пліч тридцять — сорок тисяч чоловік.

Далі буде.

Автор: В. Глазичев.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers