Історія українського кобзарства

кобзар

В історичному розвитку українського кобзарства можна відрізнити кілька періодів. Коли з’явилися в нас інструменти, що згодом перетворилися на сучасну бандуру, та на який час припадають початки кобзарського мистецтва, невідомо. Є лише випадкові відомості, що кобзарське мистецтво почалося приблизно в 16-му столітті, а може навіть скоріше. В літописах та в прегарному творі „Слово о полку Ігоря” з 12 ст. маємо звістки про народних співців Бояна та Митусу. А в Софійському соборі в Києві зберігся чи не найдавніший малюнок бандуриста, що його бандура своїм виглядом дуже нагадує італійську лютню. Деякі вчені здогадуються, що кобза прийшла до нас із Сходу, а бандура з Заходу. Треба знати, що колись це були два різні інструменти, які пізніше злилися в один, а подвійна назва лишилася й далі — кобза й бандура. Інші знову думають, що українська бандура стоїть у зв’язку з південнослов’янською „пан-дурою”, що могла туди прийти за посередництвом Візантії з арабсько-перського Сходу.

У всякому разі час до 17-го століття можна б вважати за первісний період кобзарського мистецтва в Україні, період перших його несміливих кроків, а періодом найбільшого й найкращого розцвіту кобзарського мистецтва є XVII та XVIII віки, себто час найбільшого розцвіту козацького життя в Україні. За цієї доби кобзи-бандури широко вживали різні верстви тогочасного українського люду — фахові співці й прості козаки та навіть тодішня шляхта. Тоді це був на всій Україні улюблений музичний інструмент, що більше, це була навіть свого роду військова „зброя”, бо колишні кобзарі своїми співами закликали козаків до хоробрості й відваги в їх геройській боротьбі. Сліпих музик приймали теж на військову службу й давали їм платню нарівні з козаками. На кобзі грали навіть дівчата, а вже козак так і зовсім не розлучався з кобзою ні в чистім полі, ні на смертельній дорозі. Через те звали у деяких думах бандуру „подорожньою”.

кобза

По давній традиції й гайдамацькі загони водили з собою кобзарів. У так званій „коденській книзі” є звістка, що в 1770 році поляки покарали смертю за участь і заклик до гайдамацького повстання проти шляхти трьох кобзарів: Прокопа Сарягу, Михайла Сокового зятя й Василя Ворченка. Є згадка про гайдамацького бандуриста Рихліївського, званого Бандуркою, що спершу служив при київському генерал-губернаторі Леонтієві, потім перейшов на Січ, а опісля пристав до гайдамаків.

Яким улюбленим та поширеним серед козацтва інструментом була кобза, показують старовинні картини, що представляють все козака з кобзою. А між віршованими написами на цих картинах зустрічаються такі слова, що вказують, чим була кобза для козака. Наприклад, на одному з таких образів читаємо такий віршик:

„Струни мої золотії, заграйте мені стиха
А чей козак нетяжище позабуде лиха”.

Козацький полковник Семен Палій, ідучи на заслання на Сибір, бере з собою улюблену кобзу й розважає нею свою тугу:

„Прийшов пан Палій додому та й сів у наміті,
На бандурці виграває: „Лихо жити в світі!’

Все це показує, що поки кобза-бандура стала товаришкою мандрівного співця, належала до предметів козацького вжитку. Був ще й окремий тип кобзарів, так званих „військових кобзарів”, що входили в склад військової музики; набиралися вони з нездатних до бою козаків. На кобзі грав теж гетьман Іван Мазепа.

Від тодішніх часів залишилося багато різних пісень, де оспівується кобзу та багато малюнків (козак Мамай), козаків із кобзою. Численні зображення кобзарів-козаків були не тільки на картинах, дверях чи стінах світлиць, але й на вуликах та на днищах скринь.
кобзар
Російські царі, польські королі та шляхтичі, українська військова старшина дуже часто тримали в себе бандуристів, а то й цілі кобзарські оркестри. Деякі бандуристи навіть багатіли через свій кобзарський хист. Скажімо при царському дворі жив бандурист-сліпець Любисток. Він дуже сумував на чужині і у 1731 р. втік до України. Але на наказ цариці його зловили, повернули до царського двору, багато обдарували (він пізніше купив собі цілий маєток на Лубенщині) й навіть надали йому дворянський титул.

Отже кобза–бандура захоплювала й чарувала своєю грою самі різні верстви населення, від убогих козаків до королів та царів. А у 1733 р. був виданий наказ заснувати в Глухові музичну школу, де учнів мали навчати зокрема і кобзарського мистецтва.

Та коли під тяжким гнітом московських царів зникало давнє козацтво, занепадало економічне й культурне життя України, заразом зачало хилитися до занепаду й зводитися нанівець і кобзарське мистецтво. Воно поволі тратить ту пошану й популярність, яку мало давніше. З кінцем XVIII ст. наступає жебрацький період українського кобзарства. Тепер бандурою користуються каліки-сліпці, випрошуючи собі милостиню. Ці жебраки гуртувалися в своїх кобзарсько-лірницьких фахових організаціях — братствах, які мали певні звичаї, обряди, закони й свою мову, що називалася „лебійська”. Серед цих жебраків-бандуристів були й правдиві народні артисти, як наприклад Архип Никоненко, Андрій Шут, Терешко Пархоменко, Михайло Кравченко, Гнат Гончаренко й найвизначніший з поміж них Остап Вересай.

кобзар

Славетний кобзар Остап Вересай співав із правдивим глибоким захопленням: „Не вважаючи на свої старі літа, підчас виконання українського козачка пішов навприсідки і вся його постать вогненно палала нестримною жагою”. Вересая, коли йому доходило 70 років, відшукав Пантелеймон Куліш, який записував народні думи від різних кобзарів. Куліш подав і докладні відомості про українських кобзарів, бо до того часу ніхто з відомих збирачів українських народних пісень не поцікавився самим життям кобзарів.

Вересай походив із кріпацької родини зі села Калюжинець Полтавської Губернії, де жив його батько сліпий музика, що заробляв грою на скрипці. На 4 році життя Остап Вересай осліп, а від 15 року вчився у різних кобзарів. Діставши „вільну” оженився й жив якийсь час спокійно. Пізніше покинув рідну хату через родинні непорозуміння і пустився на кобзарську мандрівку по ярмарках та празниках. Тоді то зійшовся він із Кулішем. Згодом кобзар оженився вдруге й вже більше не ходив по ярмарках, щоб не наражатися на переслідування поліції, яка карала кобзарів як звичайних волоцюг. Докладний життєпис Вересая зробив О. Русов, а характеристику його музикального таланту разом із нотними записами мелодій М. Лисенко, тексти пісень та дум, які він співав, записали Русов і Чубинський.

кобзари

До цього ж роду мандрівних кобзарів-бандуристів, або, як їх інакше називають, кобзарів-жебраків, належали й інші два визначні мистці — Архип Никоненко та Андрій Шут. Архип Никоненко, що походив із міста Оржиці на Полтавщині, був сліпцем і вештався з своєю п’ятилітньою донечкою по хуторах, де заробляв теж плетенням шнурів. Куліш каже, що це була правдива поетична вдача, прекрасний тип кобзаря-співця з Божої ласки. Сидячи в хаті, Никоненко грав собі сам, хоча й ніхто його не слухав, а не раз навіть у ночі вставав грати. У свій спів та гру вкладав всю свою душу.

Андрій Шут походив із Олександрівки Сосницького повіту на Чернигівщині. Від нього записав Куліш найкращі думи про Хмельниччину. На 17 році життя Шут осліп через віспу. Засвоївши собі бандурну гру, Шут став улюбленим музикою й співцем на ввесь Сосницький повіт та випускав із рук бандуру хіба в піст. Співав релігійні псалми, історичні думи й пісні, що їх цінив дуже високо, як правдивий переказ старовини.

Не меншої слави зажили кобзарі-бандуристи Хведір Холодний та Іван Кравченко-Крюковський. Холодний був справжнім артистом. Всі, хто його чув, запевняють, що темпераментністю й чулістю свого співу та майстерністю гри він був понад усіх кобзарів. Та він був дуже нещасливий. Не мав ніякого притулку, цурався людей, а ночував десь під тином або в хліві чи рові та буряні, дуже пиячив і пропивав все, що заробив.

„Пан майстер Іван Крюковський Кравченко” — голова кобзарсько-лірничої організації, що його всі кобзарі величали „великим кобзарем”, походив із кріпаків (народився 1820 р.) дідича Крюковського (звідти й прізвище кобзаря). Був спершу у дворі для прислуги молодому дідичеві, що тяжко над ним знущався, а на 15 році життя почав втрачати зір. Мати віддала його на науку до сліпця-кобзаря, свояка Кравченка, що вийшов зі школи старого зінківського кобзаря Хмельницького. В час своєї мандрівки Кравченко зійшовся з Никоненком, Шутом і Вересаєм. Ставши самостійним кобзарем, одружився, діждався численної родини, а заробляючи плетенням шнурів і упряжі, придбав ґрунт і хату та й перестав ходити по ярмарках, бо „люди, як говорив, старих пісень не слухають”. Помер 1885 року. Співав 12 дум.

Вересай і Крюковський не були останніми кобзарями, як це загально думали в 1870—80 роках, бо пізніше жили ще в Україні кобзарі, які вийшли з старшої школи та зберігали давню традицію аж до останніх часів перед першою світовою війною 1914 р. До них належить Михайло Кравченко, який вчився псалмів у кобзаря Самійла Ясиного. Думи вчився співати Кравченко у славного кобзаря, про якого ми вже згадували, Хведора Холодного. Спочатку Кравченко заробляв співом і грою в себе в Сорочинцях, у Миргороді та поблизу, а пізніше їздив до Харкова, Катеринослава (тепер Дніпро), Одеси, тощо. Був також у Москві, де пробували схопити його голос на фонограф. Одначе гаразду не зазнав. Мусів ще заробляти, як і всі попередні кобзарі, плетенням шнурів.

Найстаршим кобзарем XX ст. був Гнат Гончаренко. Батьки були кріпаками в слободі Ріпки Харківського повіту. На 12 році життя осліп, а в 20-му році вчився у кобзаря Кулибаби. Заробляв по ярмарках, в основному в Харкові та Куряжі, поки ще поліція не переслідувала кобзарів. Жив у Чубаенковому хуторі недалеко від Харкова, а потім у свого сина, залізничного робітника в Севастополі. Його знала теж Леся Українка, що про нього висловлювалась дуже прихильно.

З часом кобзарство почало занепадати, до цього причинилися передусім переслідування поліції, яка арештовувала кобзарів, проганяла їх, вважаючи кобзарське мистецтво за недозволений спосіб заробітку. Вчені навіть думали, що кобзарське мистецтво цілком гине. Але показалося, що ще не так погано. В 1902 р. відбувся у Харкові XIII Археологічний з’їзд, де виступало 14 народних музикантів, а серед них сімох бандуристів.

Кобзари

Українські кобзарі, які грали на археологічному з’їзді у Харкові 1902 року.

Місце кобзарів давньої школи починають займати кобзарі новішого типу, що переймають пісні й думи або з усного переказу, або від письменних людей, чи з друкованих збірників. Так починається новий період кобзарського мистецтва. Тепер з’являються кобзарі вже не сліпі, але видющі, що грають на кобзі вже на концертовій сцені. Це були так звані кобзарі-інтелігенти. Вони часом навіть творять музику до бандури. У цій добі можна відрізнити два напрями. Перший додержується, щодо способу виконання, давнього народного кобзарського мистецтва, себто опирається переважно на традиціях старших кобзарів-мандрівників. Другий натомість відкидає старі традиції й намагається впровадити бандуру до ряду концертових інструментів. До першого напрямку з визначних музик належав Опанас Сластьон, який теж займався дослідженнями давнього кобзарства, в другім найзнаменитішим був Гнат Хоткевич, який, між іншим, організував виступ кобзарів на XIII Археологічному з’їзді в Харкові.

Цей новий період тягнеться приблизно до 1922 р., але не був він періодом рівномірного зміцнення кобзарства. Розвиток кобзарства, що проявився по 1905 р. припинила перша світова війна. На початку 1917 року кобзарство трохи віджило, та вже давнішої уваги суспільства на себе в той час звернути не могло. За цей період деякі кобзарі, крім своєї мистецької роботи, провадять теж громадську діяльність. Таким був на Київщині кобзар Митяй, що згинув від німців за протигетьманську і протинімецьку агітку.

Не мало теж працював на громадянському полі відомий кобзар Слобожанщини Іван Кучучура-Кучеренко, який своєю артистичною грою та прегарним співом добув собі широку славу. Походив із села Мурхви Богодухівського повіту на Харківщині. За більшовиків Кучеренко був якийсь час вчителем гри на бандурі в драматичному театрі ім. Лисенка.

В 1918 р. в Києві засновано перший кобзарський оркестр. Він спершу не був сталим, бо частенько таки припиняв свою роботу, не маючи ще виразної мети. Незабаром в Києві, Харкові й Полтаві було вже три кобзарських оркестри. Вони дуже часто подорожували по більших містах України. Крім цих трьох є було ще багато менших оркестрів по менших містах, але вони мали лише місцеве значення.

Деякі кобзарі-мандрівники заходили з Придніпрянщини й до Галичини. Це були дуже часто емігранти. На львівській сцені виступали кілька разів, та об’їздили майже цілу Галичину й Волинь, заробляючи на прожиток. З них визначніші були Данило Щербина та Євсевський, колишні вояки Наддніпрянської Армії, популярні серед публіки своїми веселими, утішними піснями.

Вже за радянських часів українське кобзарське мистецтво проіснувало до 1930 року, поки сатанинська більшовицька влада не задумала (а згодом і втілила) жахливий злочин – знищити українських кобзарів, а з ними і цілий пласт давньої української культури. На початку грудня 1930 у Харкові під приводом з’їду народних співців Радянської України зібрали разом всіх відомих тогочасних кобзарів. І недовго думаючи, спеціальні підрозділи катів-енкаведистів вивезли сліпих музикантів та їх поводирів у лісосмугу біля станції Козача Лопань (де вже були заздалегідь вириті траншеї для трупів) та розстріляли. Але пам’ять про наших славетних кобзарів знищити не можна, вона буде жити, поки житиме український народ.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *