Історія рабства

рабство

За епохи Античності примусова праця в різних формах панувала повсюдно – в Єгипті фараонів, на Середньому Сході (Вавилон, Ассирія), у Греції та Італії. Однак рабовласництво як інституція, що перетворювала раба на товар або, за словами Аристотеля, на «різновид рухомості», стало винаходом грецьких міст. За суттю своєю рабство є формою панування, спертою на могутність господаря, який нав’язує свою волю силою та погрозами. Отже, систему рабовласництва створює і підтримує насильство. Шмагання рабів канчуком було не лише покаранням їх, а й засобом панувати над ними, залякувати та нагадувати про їхнє рабство. Рабів тримали ізольованими одне від одного, альтернативами в них були «ница покора», втеча або заколот.

Таке панування пояснювалося «природною меншовартістю» рабів та їхнім статусом «людей без честі». Позбавлені будь-яких прав чи титулів, раби не мали родоводу, ні предків, ні нащадків.

Перебуваючи в цілковитій ізоляції, вони не могли одержувати й передавати спадщини. Упосліджені безбатченки, раби були знаряддям, яким господар міг розпоряджатися за своїм бажанням. Господарі мали широкий вибір фізичних та символічних засобів, з допомогою яких могли контролювати тіло своїх рабів.

Коли ж почала занепадати, або радше замінюватися, рабовласницька система? В Італії перші імператорські заходи проти розчленування родин рабів було проголошено у 325 році до нашої ери. Однак, на думку деяких істориків, давнє рабство припинило своє існування в епоху Карла Великого. Проте ще й тоді великим рабовласником лишалася церква; англосаксонський теолог Алкуїн, один із найближчих радників Карла Великого, мав 20 тисяч рабів у підконтрольних йому чотирьох абатствах. На той час раби становили 29 відсотків населення Європи. Деякі форми середньовічного рабства існували від IX до XV сторіччя і почали зникати лише після того, як на зміну їм прийшла торгівля африканськими та азійськими рабами.

ЕКСПЛУАТАЦІЯ Й ТОРТУРИ

Скільки чоловіків, жінок та дітей вивезли з Африки у своїх трюмах кораблі работоргівців? Скільки африканських та мальгашських невільників було продано на ринках рабів у регіоні Карибського басейну та на американському континенті? Безумовно, десятки мільйонів, однак ми ніколи не знатимемо точної цифри з огляду на брак правдивої статистики. Історики наражаються на перепони, що лежать в умовах та практиці легальної чи нелегальної работоргівлі, яка тривала від середини XV сторіччя до останніх десятиріч XIX сторіччя.

Подібно до рабів недавньої епохи, раби Античності мали коритися сексуальним зазіханням господарів. Проституція була лише одним із виявів цих стосунків. Трімалціон, один із персонажів «Сатирикона» римського письменника X сторіччя до нашої ери Петронія, каже: «Протягом 15 років я був улюбленцем мого господаря. Не сором робити те, чого від тебе бажає господар. Крім того, я вдовольняв господарку».

Щоб дегуманізувати рабів, упослідити й позбавити їх особистості та зробити їх відмінними від інших людей, що не були рухомістю, вживалося багато методів, зокрема таких як зміна їхніх імен, тілесні покарання і тортури. Саме в цьому полягала єдина мета практики, коли всіх рабів-чоловіків незалежно від віку називали «хлопець» — pais грецькою мовою.

Робилися спроби применшити, а то й просто приховати, численні акти жорстокості щодо рабів, спростувати існування тортур у Греції та в Італії. Однак тортури практикувалися в Афінах, вживані для того інструменти добре відомі фахівцям. За словами Демосфена, вільна людина відрізняється від раба тим, що цей останній «має відповідати своїм тілом за вчинені злочини». Проте ми не знаємо, чи давні рабовласники виявляли таку саму витонченість у жорстокому ставленні до рабів, як плантатори в Америці. Вчинені ними звірства описано у силі-силенній книг, їх підтверджено незаперечними доказами самовидців.

ТОТАЛІТАРНА СИСТЕМА ТА РАСИЗМ

Позбутися рабства можна було двома шляхами — відпущенням на волю або втечею. Відпущення означало, що раби перестають бути власністю. У Греції вони ставали «метеками», чужоземними резидентами без політичних зобов’язань, тоді як у Римі вони автоматично набували громадянство. Їхній юридичний статус змінювався — від статусу предмета до статусу людини, визнаної законом. Відпущені на волю раби Античності могли розчинитися в місцевому населенні протягом одного чи двох поколінь. Поет Горацій, батько якого був раб-відпущеник, скаржиться у своїх «Сатирах» на те, що його часом ображали, вказуючи на походження.

Нічого подібного бути не могло з рабами-відпущениками на островах Карибського моря чи в Америці, оскільки колір їхньої шкіри безпомилково вказував на рабське походження. Колоніст Ільяр д’Обертей зазначав у 1776 році: «У Санто-Домінго наші інтереси та безпека вимагають, щоб ми виявляли величезну зневагу до чорної раси, щоб кожен до неї причетний був позначений вічною плямою». У Бразилії відпущення на волю сприймалось як могутній засіб тиску, аби забезпечити контроль господаря над своїми рабами й посіяти розбрат поміж них. У іспанських колоніях Карибського моря систему часткового відпущення, за якою раби могли викупити свою волю, було запроваджено в XVI сторіччі. Раби-відпущеники залишалися залежними від своїх господарів, а отже, мусили поважати й шанувати їх, працювати на них.

Рабовласництво в Карибському басейні було не лише інституцією, з власними законами, звичаями та поліцією. Воно було ще й справжньою тоталітарною системою економічної, політичної, соціальної та сексуальної експлуатації, спертої на силу, насильство та ідеологію расизму. Церемонія інтеграції рабів у цю систему була покликана позбавити їх минулого та культури, покінчити з ними як з вільними людьми та членами суспільства. Лише втеча дозволяла рабові-втікачу повернути собі ідентичність як людини (знову вживати власне ім’я) та як робочої сили.

Щоб перешкодити рабам тікати, рабовласники у Греції, Італії, а також у підкореному римлянами Єгипті мали спеціально розроблені знаряддя у формі металевих нашийників та ланцюгів. Якщо раби тікали, то господарі пропонували винагороду тим, хто їх зловить, через оголошення або ж зверталися до влади чи наймали професійних ловців втікачів.

Яка доля чекала на рабів-втікачів? Вони могли сховатися в нетрищах і утворити банду грабіжників. В одному зі свідчень, що дійшло до нас із III сторіччя до нашої ери, наводиться славетний приклад острова Хіос. Колись (точної дати немає) група рабів-втікачів під проводом такого собі Дрімакоса знайшла притулок у важко прохідній лісистій гірській частині цього острова. Втікачі успішно відбили кілька каральних експедицій проти них, після чого Дрімакос уклав належним чином угоду з владою. Зі свого боку він зобов’язався захищати майно Хіосу і приймати до своєї банди лише тих рабів, які -«нестерпно страждали», інших втікачів просто повертали господарям.

Після смерті Дрімакоса звеличували як доброзичливого героя. Протягом всієї історії лише чотири заворушення рабів набули розмірів справжніх воєн з участю тисяч озброєних вояків на кожному боці, з битвами, облогами та захопленням міст. Три перші з них відбулися на Сицилії та в Італії в період між 140—70 роками до нашої ери, найзнаменитішим було повстання рабів під проводом Спартака. Четвертим було велике повстання на острові Санто-Домінго, яке завершилося проголошенням незалежності Гаїті 1804 року.

Автор: Оруно Д. Лара.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers