Історія про славного розбійника Мамута або кілька слів про відомство «внутрішніх справ».

богатир

Взагалі-то розбійники та інші «антигромадські елементи» – стаття особлива, і нариси ці не про них. Але, з іншого боку, життя таке мінливе. Сьогодні той чи інший суб’єкт – ворог внутрішній, а завтра, дивись… Пам’ятаєте, як шукали на Москві Гришку Отреп’єва, а він через кілька років з’явився в Кремль сам, з-за кордону, з іноземною свитою, і відрекомендувався царевичем Дмитром? А зараз, в обстановці співдружності по мародерству, хіба можна впевнено провести чітку грань? З кого, далі, вербують свою клієнтуру іноземні розвідки? Звичайно, не тільки з них (зараз, напевно, і майже не з них – який сенс?), але і з них теж. Та й займалися і «зовнішніми», і «внутрішніми» ворогами на ранній стадії існування держави часто одні й ті ж люди. Так що резони є. Хоча я зовсім не збираюся ставити всіх «розбійників» на одну дошку. Були серед них грабіжники, «не дивлячись на особи»; але були й грабіжники грабіжників, за ким в літературі закріпилося прізвисько благородних розбійників – самочинних вершителів праведного суду і відновників справедливості в умовах державно-правового свавілля.

Імена таких людей зберігаються в пам’яті будь-якого народу. У словаків це, наприклад, Юрай Яношик, у грузин – Арсен Одзелашвілі, у нас, українців – Олекса Довбуш та Устин Кармалюк, у росіян – Єрмак і Степан Разін.

Але повернімося в епоху Володимира. Літопис повідомляє, що при ньому не тільки посилилася військова міць і зріс міжнародний авторитет Київської Русі, а й почастішали розбої. Читачі, звичайно, пам’ятають билину про Іллю Муромця і Солов’я-розбійника, що розповідає, як було в ті часи добиратися до стольного Києва:

Прямоезжая ль доріжка да заколодела, Заколодела ї доріжка, й замуравела, Замуравела ї доріжка рівно й тридцять років: Там ні кіннотою ніхто ж не проезжівал, Да й піхотою ніхто ж не походжав, Да й ні птах чорний гав не пролетивал, Там ні строкатий звір ж не прорисківал. Так от. Виявляється, що це все правда. Розбійників, між іншим, заохочували до заняття їх непорядним ремеслом діючі тоді правові норми. За розбій не страчували, а стягували грошовий штраф на користь князя (виру, або продаж) та потерпілих (головничество, або урок).

Коли злочинність стала близька до беззаконня (тобто досягла рівня, співвідносного з нинішнім), то єпископи-греки, виховані на іншій юрисдикції, стали докучати князю: «Почто не казниши?» – «Боюся гріха», – відповідав той. «Ти поставлений від Бога стратити злих і милувати добрих, – пояснили йому пастирі. – Гідний ти казнити розбійника, але зі досвідом» (тобто встановивши вину). Володимир погодився і почав діяти. (На Радзивіллівській мініатюрі зображена страта одного з розбійників. В сильця княжих правоохоронних органів потрапив досить великий молодець без будь-яких слідів каяття на обличчі. Юний кат над ним граціозно змахує величезним ятаганом.)

Але тут єпископи і «старці» повели іншу, мова: «Рать многа. Оже віра, то на зброю і на коніх буди» (війна йде безперестанку. Якщо будуть штрафи, стануть в нагоді на купівлю зброї і коней). Майже не припинялися військові зіткнення на південно-східних, південних, південно-західних рубежах і численні походи вимагали уваги до війська, озброювати його довелося за рахунок внесків від спійманих злочинців. Володимир погодився: «Тако буди», – і повернувся до колишнього порядку – не страчувати, а штрафувати.

На який період встановлень про розбій – страт або вир – випала та велика вдача, невідомо. Але під 1008 роком Никонівський літопис повідомляє: “Того ж літа ізимаша хитростию якогось славного розбійника, нарицают можуть». Можуть – це прізвисько. У «Словнику давньоруської мови XI-XIV століть» зазначено лише одне значення цього терміна: володар. Однак «можуть» разом з «татранами», «шельбирами», «топчаками», «ревучими» і «ольберами» згадуються в «Слові о полку Ігоревім» при перерахуванні військ чернігівського князя. вони

«Тип бо бес щитовь, с засапожникы
кликом плъкы побеждают,
звонячи. в прадеднюю славу».

На думку академіка Б. А. Рибакова, тут, можливо, «маються на увазі якісь тюркомовні дружини, дуже давно, ще з часу «прадіді », що опинилися в Чернігівській області; бути може, це тюрко-болгари або якісь племена, приведені Мстиславом (сином Володимира, князем Тмутороканським) з Кавказу на початку XI ст.». Але оскільки «могут», «могути», «могутії» – слова слов’янські, то на цю частину чернігівської раті дане визначення, мабуть, не поширюється. Швидше за все, могути у війську – це те ж, що богатирі, витязі, полк, що мав якісь стійкі традиції або особливу репутацію в рукопашному бою (але не полк «володарів»). Як прилипло до розбійника подібне прізвисько – чи був він за походженням «навмисним чоловіком», викоріненим злою долею з розкішних хором, або воїном-чернігівцем, – невідомо. Може бути, воно лише фіксувало статус могута в розбійницькій ієрархії або, скоріше, віддавало данину його особистим богатирським достоїнствам. Ймовірно, це був міцний і представницький чоловік, під стать Солов’ю-розбійникові. Пам’ятаєте?

Як засвище Соловей по-солов’їною,
Закричить, собака, й по-звіриному,
Зашипить, проклятий, по-зміїному –
Так всі травиці-мурахи уплітаються,
Всі лазурові квіточки обсипаються,
А що є людей поблизу, так всі мертві лежать.

Тільки Могут, мабуть, був не такий простий, як Соловей, чи не на посвист один сподівався. Якщо Солов’я Ілля Муромець здолав без затій, богатирською силою, то Могута довелося брати хитрістю. На жаль, в чому вона полягала, кому належали план і керівництво операцією, хто входив до «групи захоплення», літописець не знав або дав підписку про нерозголошення. Як прикро! Так і малює уява засідку в темному лісі, гридей та отроків, завмерлих за віковими дубами, напружений погляд боярина, що впився у ледве помітну розбійну стежку, дозорного, що розсовує рукою гілки… А то – корчму де-небудь на жвавому місці, здоровенного здорованя, який запиває вдалий набіг медами і зиркає по сторонам пронизливими очиськами з-під насунутої на брови «капелюхи землі грецької»; і поступово заповнюють світлицю веселі і плечисті молодці, що тісняться до дверей і віконець або підсаджуються поближче до детинушки.

А детинушка хоч і дивиться, здавалося, в обидва, видно, задумався. І дарма, що силу мав могутню, а коли (по сигналу, яким була пісня, затягнута начальником: «У зеленому лузі вночі я гуляла») осідлали його та скручували під лавкою (або під кущем), то опору великого не надав. Поставши ж перед ясні князівські очі, раптом «в’скріча зело, і многі сльози испущен з очію» (це вже літопис): «Поручініка ти по собі даю, про Владімере, Господа Бога і Пречисту Його Матір Богородицю, яко відтепер никако само не с’творі зла перед Богом і перед людьми, але да буду в покаянні вся дні живота мого!» (Так ось у чому справа! Він вже готовий був прокласти дорогу Кудеярову і піти в монастир!) Володимир, який ймовірно, збирався «з розглядом та великим випробуванням » розпочати правий суд, був вражений до глибини душі. Він взагалі, як каже літописець, в останні роки «многі сльози проліваше, і завжди живяше в тихости і лагідності, і в смиренні мнозе, і в любові і милості», постійно повторюючи: «Блаженні милостиві, бо вони побачать помилувані будуть» і «Милість хвалиться на суді ».

Тому відразу ж «уміліся душею і серцем» і «посла» можуть до «митрополиту». «Так пребиваеть, нікогдаже виходячи з дому його». Могут все виконав, «заповідь зберігаючи… міцним і жорстоким (тобто суворим, аскетичним) житієм живяше, і розчулення і смиренність багато показу, і провидить свою смерть, з миром почи про Господи». Така історія попередника Кудеяра.

Чому збереглася про нього пам’ять? Можливо, колись це була (якщо була) гучна справа. І Могут по своїй популярності суперничав з Солов’єм. Може бути, про нього співали і розповідали каліки перехожі – паломники і мандрівники, – віддаючи хвалу Творцеві, так що редагував долю занепалого чоловіка, пробудивши в ньому совість. А може бути, Могут був першим з плеяди благородних розбійників і народ бачив у ньому швидше захисника і тому «славив» його, забувши імена тих, хто поклав кінець вільному життю чернігівського (?) молодця. Адже в ті часи у соціальних низів були вже свої поняття про те, як виглядає розбійник. І орач Микула Селянинович, представник самої мирної і найголовнішої професії в державі, втовкмачував князю Вольге Святославичу, що на них дуже схожі, наприклад, князівські складальники податей (з усіма витікаючими звідси наслідками):

Да недавно я был в городе, третьяго дни,
На своей кобылке соловою…
А живут мужики там разбойники,
Они просят грошов подорожный.
А я был с шалыгой подорожною,
А платил им гроши я подорожные:
А кой стоя стоит, то и сидя сидит,
А кой сидя сидит, тот и лежа лежит…

ЮННИЙ ОЛАВ ТРЮГВАСОН ТА НОВГОРОД

Раз вже ми торкнулися теми злочинності при Володимирі, розповім ще історію, що сталася в Новгороді з майбутнім норвезьким королем Олавом Tpюгвасоном. У ранньому дитинстві Олав разом зі своїм вихователем Торольвом Люсакеггом був проданий в рабство, і його перший господар вбив Торольва на очах хлопчика. Зрештою, дядя Олава Сігур, вельможа князя Володимира, викупив його і привіз в Новгород, де вони і стали жити разом. Цю біографічну довідку про Олава я даю по сазі монаха Одда, з героями якої читачі зустрінуться надалі.

А в сазі «Земне коло», сказано ось що: «Олав, син Трюггві, стояв одного разу на торгу (в Новгороді); там було багато народу; там він побачив Клеркона, який вбив його вихователя… у Олава був в руках топірець, він вдарив Клеркона по голові так, що розрубав йому мозок, і відразу ж побіг додому і сказав Сігурду, своєму родичу, а Сігурд відразу ж відвів його в будинок княгині і розповів їй, що сталося; її звали Аллогія; Сігурд просив її допомогти хлопчикові». Аллогія глянула на дев’ятирічного Олава, знайшла, що він гарний і що з цієї причини його, звичайно, не можна вбивати. Між тим в Хольмгард (так скандинави називали Новгород), оповідає сага, «був такий великий мир, що за законами слід було вбити кожного, хто вб’є неосудженну людини» (порівняйте з іншими часами). Тому княгиня звеліла покликати до себе людей в повному озброєнні.

І коли новгородці кинулися «за звичаєм і законом своїм шукати, куди зник хлопчик», то дізналися, «що він у дворі княгині і що там загін людей», готових його захищати. Новгородці поставили до відома про нечуване порушення закону самого Володимира. Володимир прийшов на двір дружини «зі своєю дружиною і не хотів, щоб вони билися; він влаштував мир, а потім угоду; призначив конунг (князь) виру, і княгиня заплатила». Ось так високий, якщо вірити сазі, був авторитет закону на Русі при Володимирі! Як тільки закон виявився порушений, населення організовано і збройно виступило на його захист. Вічові органи самоврядування не тільки дозволяли, а й зобов’язували це робити. І ця вічова служба розшуку (шанувальники «цивілізованих країн» і пустопорожніх для сучасного вуха термінів назвали б її муніципальною) не раз проявить себе надалі не тільки в боротьбі з кримінальними, а й з політичними злочинами – наприклад, з переветничеством (себто зрадництвом).

Хоча в даному випадку справа теж була непроста, оскільки йшлося про іноземців, один з яких належав до високої знаті і сховався під захист варязьких охоронців княгині. Назрівав черговий конфлікт з прибульцями – сфера компетенції, власне, служби безпеки.

А що ж князь? Він в даній ситуації був на стороні порушників, але не кинувся бити народ, а змусив княгиню сплатити штраф, як того і вимагало давньоруське право. Виходить, що десять століть по тому ми пішли далеко назад від правосуддя Володимира …

Автор: В. Плугін.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *