Історія арабської океанографії

арабські мореплавці

Для арабів-кочівників, які в більшості своїй живуть на суходолі, за класичної епохи море було двоїстим світом: близьким і зрозумілим, коли воно пестило безпечні береги, та страшним грізним, коли навколо була сама вода. На їхню думку, саме там, у відкритому морі, міститься край світу, де панують закони поза добром та злом, де створіння одного й того самого роду та виду полюють одне на одного, шматуючи й пожираючи переможеного. Сам ад-Дадж-жал (Антихрист) б’є в барабан на зачарованих островах, де нестерпно пече сонце. Сатана – десь поруч. Власне, він, можливо, володар підводного світу.

Перші згадки про море в арабській поезії передають відчуття ворожості морського світу, який не вміщується в людські виміри. Давній поет аль-Мухалхіл зробив застереження, характерне для тогочасних “взаємин” уяви та моря “На човні виходиш в море – пильним будь, чатує горе”.

Для бардів тієї доби море було також символом сили та могутності. Доісламський поет Малік Ібн Нувейра описує атаку свого племені на ворожий табір: “Ми вдарили, коли світанок встав. Руйнівний, наче море, був удар”. А ось розповідь про битву Антари Ібн Шаддада: “Про мужність мою розпитай. У племені кальбів, ганійців амірів. Коли накотились вони, наче хвилі…”

Утвердження Ісламу анітрохи не змінило колишніх уявлень про море. У Корані воно часто подається як знак Божої сили та ласки, а розбурхане море має всі ознаки Апокаліпсису: “Як розколеться небо, як розсиплються зорі, І як вийдуть моря з берегів” (Сура 82, вірш 3); “Коли сонце погасне, коли зорі поблякнуть, коли стануть кипіти моря…” (Сура 81, вірш 6).

Хвилі (Мавдж, Амвадж) у цьому контексті постають як вираз страшної небезпеки. Арабський корінь “м.э.дж” розчиняється в семантиці, де переважають значення нерівноваги, руйнації збудження, вирування й бурі. Цей термін, “хвилі”, і часто вживається в коранічних текстах: “Як укриє їх хвиля, подібна до тіні, то кличуть до Бога… (Сура 31, вірш 32); “Як хвилі оточать увсебіч, бачать вони ту облогу, то кличуть до Бога (.. О, врятуй нас від цієї біди! Будемо вдячні Тобі назавжди!” (Сура 10. вірш 22).
У “Хадісах” Пророка звучить та сама нота “Хто у море бурхливе рушає, хай себе лиш самого картає”.

МАНДРІВНИКИ ТА КАЗКАРІ

Араби не були мореплавцями, дарма що їх давні традиції засвідчують певне знайомство з морською справою, а Коран ілюструє силу та ласку Божу порівняннями з небезпеками та багатствами океану. Плем’я курайш, звідки походить Пророк, безумовно, вже мало морські зв’язки з Абіссінією через Червоне море. Однак, як доводять праці фахівців (В. Бартольд, Г. Гурані), в них, здається, не було власних кораблів: так, наприклад, вони не могли переслідувати втікачів на морі. Після заснування імперії араби мусили звернутися до єгипетських коптів, аби ті допомогли їм створити їхній перший флот на Середземному морі.

Проте Середземномор’я аж до появи Османської Імперії було для Халіфату справою другорядною. Для арабів справжньою морською водохрещею стало Велике Східне море (аль-Бахр Шаркі аль-Кабір), тобто частина Індійського океану, що простягається від берегів Індії до берегів східної Африки, разом із двома рукавами Перської затоки та Червоним морем. Арабські мореплавці та географи спромоглися зробити найважливіший внесок саме в дослідження цих морів.

З давніх-давен араби відігравали роль посередників у торгівлі між країнами Сходу (Індія, Китай, Цейлон, Ява) та Заходу (Єгипет, Сирія, Рим). Однак із заснуванням Багдада (762) і розвитком портів Басри та Сірафа араби з власної ініціативи розширили межі торгівлі від Ханчжоу на Далекому Сході до Софали на східному узбережжі Африки.

Першими, хто навчав арабів мистецтва мореплавства, були, безперечно, перси, які за епохи Сасанідів виховали морську аристократію на всьому західному узбережжі цього Великого Східного моря.

Лише в IX столітті, за розквіту династії Аббасидів араби, нарешті, досягли рівня попередньої мореплавної культури, а то й перевершили його. Саме тоді їхні навігатори здобули ґрунтовні знання про вітри та мусони. Вони вже не вдовольнялися плаванням вздовж берегів, а мандрували навпростець від узбережжя Аравії до меж Індійського півострова, їм були добре відомі всі морські протоки між Перською затокою та Китайським морем. Не була для них цілком незвіданою землею й Африка, їхні вітрильники ходили від Адена аж до Софали (Софалат аль-Зіндж), що на східному африканському узбережжі. Вони плавали по Червоному, Середземному, Каспійському та Чорному морях, а також по кількох судноплавних ріках, зокрема таких, як Ніл та Інд.

У цю-таки епоху набули широкого вжитку морські карти Ірахманіс, підручники з мореплавства (дафатірс). Енциклопедист і мандрівник Масуді (X століття) у своєму творі “Золоті пасовиська” дав перелік імен багатьох капітанів кораблів (цахуда) та відомих йому знавців Індійського океану. Впадає в око “ряснота” тодішніх літературних творів на морську тему, всіляких оповідок про мандри та пригоди, де чільну роль відігравало море (‘Мірабілія”). До нас їх дійшло зовсім мало. Поміж найдавніших оповідань про мандри варто згадати збірку “Розповіді про Китай та Індію” (“Абхар аль-Сін ва аль-Хінд”), приписувану купцеві Сулейману, який здійснив низку подорожей до Індії та Китаю і занотував свої враження про тамтешні краї та народи.

Інший цікавий автор тієї епохи – капітан корабля Бузург Ібн Шахріяр. У 953 році він створив антологію оповідань та казок про море, куди увійшло чимало цікавих історій про пригоди моряків на островах східної Індії та в Інших частинах Індійського океану. Призначені для не надто освіченого читача, замішані наполовину на правді, наполовину на вигадці, Бузургові оповідання вписувалися переважно в жанр “Мірабілія” I зажили великої слави.

“Тисяча й одна ніч”, чиї перші компіляції, на думку фахівців, датовані IX століттям, вміщує чимало казок на морську тему, найзнаменитіші серед яких, безперечно, “Пригоди Синдбада-мореплавця”. Єгипетський океанограф і письменник Хуссейн Фавзі у своїй праці “Промова старого Синдбада” (1942) висвітлив всю арабську своєрідність цієї казки, її спорідненість із тодішньою морською літературою, завдяки чому казка про Синдбада стала настільною книгою знань про море.

ШЛЯХ ЧУДЕС

Але чого ж шукали Ісламські мореплавці та комерсанти в таких далеких краях, як Японія чи Мадагаскар? Чудових товарів, що їх було, за словами мандрівників та географів, у тих країнах вдосталь. Тут і китайський фарфор, і золото та чорне дерево з островів Вак-Вак (Борнео, Філіппіни), і топази та рубіни з Сірандіба (Цейлон), і олово з Малаккського півострова – ці досить банальні з погляду сьогоднішнього дня товари тогочасним мандрівникам здавалися казковими й чарівними.

Про це свідчить багато уривків Із «Тисячі й однієї ночі». Але Синдбад мандрував не лише заради товарів, у море його кликали далекі краї, його вело прагнення бачити і знати. Індійський океан, що відкривав шляхи до казкових країн, аж кишів морськими піратами, а його острови населяли людожери. “Праворуч від острова Калах лежить острів Балус, де жителі їдять людське м’ясо”, – повідомляє автор “Збірки чудес” Ідрісі й додає: “Жителі цього острова (Балуса) чорні й голі… Якщо їм трапляється чужинець, вони зв’язують його, ріжуть на шматки і з’їдають… Говорять незрозумілою мовою”.

Небо над цим морем часом захмарюють крила величезної птахи на ймення Рок або Анка (Фенг у китайців, Сіморг у персів). Казвіні розповідає: “Анка – найбільша птаха з усіх. Вона полює на слонів, китів та драконів… У польоті крила її шумлять, мов гірська ріка… Коли вона розгортає крила, то вони застують сонце й закривають все небо”.

Тогочасні мандрівники розповідають і про Інші морські чудовиська, що збурюють глибини Великого Східного моря. Деякі з них такі величезні, що “чотири місяці плавання пролягають між головою і хвостом”. Морські черепахи здалеку схожі на острови, ось розповідь одного купця: “Ми натрапили посеред моря на острів, що виткнувся з води. На ньому росла трава. Ми зійшли на землю. І почали готувати їжу. Острів заворушився. Матроси закричали: “До човна, до човна! Це черепаха, яку збудило багаття! Хутко до човна, поки вона не пірнула!”

На островах Вак-Вак ростуть дивоглядні дерева, їхні плоди – жінки, що гинуть через кілька годин після того, як їх зірвуть, але перше встигнувши вдовольнити мандрівника, спраглого солодких втіх: “Є на цих островах дерева, чи плоди — підвішені за коси жінки. Дехто з мандрівників бачив поміж них щирих красунь. Якщо їх зібрати, акуратно підтявши корінці волосся, яким вони з’єднані з деревом, то вони можуть прожити багато днів. Мандрівники зазнали з ними такого щастя, що й не сказати”. Ось так Ібн аль-Варді описує острови Вак-Вак у своїй “Книзі чудес”.

Тогочасні мандрівники та географи повідомляють ще й про інші чудеса. Наприклад, про карликів (вони виходять з моря, залазять на корабель, ночують, а потім мовчки зникають – на думку моряків, це призвістка найстрашнішого морського вітру Хуб); про білу хмару, що лягає на хвилі, від чого ті закипають і ревуть; про діру Дурдур посеред моря, яка ковтає кораблі; про гори, що притягують і трощать суденця…

Добрим і грізним, казково багатим і невимовно страшним, володарем життя і смерті — таким постає море, це загадкове, це незбагненне море. Людина поки що лише торкнулася поверхні водяного простору. Але й море, як і все на світі, кориться законам Божим, які є гарантом суті буття. Корилися їм і тогочасні мандрівники, географи та космографи. Вирушаючи в мандри, осягаючи розумом творення, вони сподівалися на ласку Божу в усьому, що лежало за межею, визначеною Богом для розуму.

Автор: Рашід Сабагі.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *