Християни в історії Кордовського халіфату

Мозараби

Хто такі мозараби і який їхній внесок в андалузьку цивілізацію? У вузькому значенні цю назву, що з’явилася в XI столітті, прикладають до арабізованих християн, але частіше так називають християн Іберійського півострова, які жили під ісламським пануванням. Внаслідок складного процесу як відкидання панівних суспільного ладу та культури, так і асиміляції з ними, мозарабська громада була далеко не однорідна. “Справжні” мозараби — це ті, хто більш-менш глибоко асимілювався.

Статус християн аль-Андалузії залежав від того, як вони відразу поставилися до завойовників. Дехто зумів домовитися з ними і навіть відкраяти собі справжні християнські “вотчини” посеред нових мусульманських земель. Містам, що не чинили опору, таким, як Коімбра і Сантарем, пощастило врятувати своїх мешканців від винищення і зберегти свої прерогативи. Але тим, хто чинив опір, доводилося дуже дорого платити за це.

Після того, як землі розподілили між різними групами завойовників, християнам дозволили користуватися землею і волею в обмін на поземельний податок жарах і на подушний податок джізія. З часом податки ці зростуть, до них долучатимуться інші, надзвичайні податки, викликаючи шалені вибухи суспільного невдоволення.

На відміну від іудеїв, ще одного народу, який молиться за Святою Книгою, християнам дозволялося зберігати свої закони, мати й обирати своїх світських верховод і релігійних пастирів, а також вільно сповідувати свою релігію. Так, на початку арабського завоювання християни змогли побудувати у Кордові нові монастирі, що оберігали християнські традиції і були вогнищами культури, де лишилася жити латина. Лише пізніше з’являться дискримінаційні заходи: зобов’яжуть ходити в одежі зі спеціальними відзнаками, заборонять зводити нові культові будівлі тощо.

АСИМІЛЯЦІЯ І МУЧЕНИЦТВО

Дуже непросто, за браком цифрових відомостей, встановити, як відбувалась ісламізація півострова. Без сумніву, відбувалась вона поетапно, починаючи з сільської місцевості, де християнство ще не встигло глибоко вкоренитися. Змішані шлюби і тісні сусідські зв’язки, які були між селянськими общинами, згодом призвели до природного розмивання християнства.

Там, де воно лишається, християнство набирає незвичних форм. Мозарабів приваблюють деякі єресі, такі, наприклад, як адоптаціонізм, який, заперечуючи Христову божественність, зовні був ніби подібний до ісламу. І навіть те християнство, яке начебто вижило у своїй догматичній формі, зрештою запозичило дещо з ісламу, як-от: обрізання, заборону вживати деяку їжу і навіть потаємну бігамію.

Втім, асиміляція відбувалася і в зворотному напрямку. Мусульмани, лишаючись вірними своїй релігії, починають брати участь в основних християнських святах. Вирішальну роль у цьому взаємопроникненні відіграють мови. Якщо романська мова мозарабів стає мовою щоденного вжитку (нею користуються і при дворі, і в адміністративних органах), а також мовою народної літератури, то арабську мову християни приймають як мову культури. Отже, арабізація в арабо-андалузькому горнилі, без сумніву, стала чинником інтеграції. Але вона відбувалася не без ускладнень.

У IX столітті група мозарабів, частково зарабізованих, але глибоко прив’язаних до свого християнського і візіготського коріння, вирішила ціною власного життя зберегти свою самобутність. Більшість із цих кандидатів у добровільні мученики були дітьми від змішаних шлюбів, а отже, мусульманами в очах суспільства. Своєю самопожертвою вони хотіли розворушити інших християн, яких вважали занадто м’якими, занадто асимільованими. Остерігаючись репресій, багато хто з мозарабів прийняв тоді іслам, а інші, аби зберегти свою віру, обрали дорогу вигнання у християнські землі на півночі півострова.

З X століття, періоду розквіту Кордовського халіфату, починається смуга миру для мозарабів. Багато хто з них може тепер сповна виявити свої обдарування, заховані в їхній подвійній культурі. Про це поєднання двох андалузьких культур, латино-християнської і арабо-мусульманської, свідчить “Кордовський Календар” Ресемундо, або Ібн Заїда, людини великої культури, однаково тямущого в латині та в арабській мові, а також спритного дипломата двору Оттона І (953), засновника Священної Римської імперії. Цей альманах, де поряд з агрономічними і метереологічними відомостями вміщено календар християнських свят з уточненням місцевостей, в яких їх відзначають, написаний арабською мовою і паралельно — латиною.

ПЕРЕКЛАДАЧІ Й ТЛУМАЧІ

Тримовність мозарабів визначила їхню особливу роль як перекладачів, що мали перекинути мости між двома культурами: однією із західноєвропейських і однією зі східних. Серед розкішних подарунків візантійського імператора халіфові Абдаррахманові ІІІ був рукопис “Історії проти язичників” Оросія, письменника-християнина, сучасника святого Августина (IV — V століття). Перекладений одним із мозарабів, цей твір згодом став голосним. Він дозволив арабам познайомитися з минулим Греції та Риму.

Але мозараби були не тільки перекладачами, а й блискучими тлумачами арабської мови, які пропагували візіготську культуру. “Етимології”, або “Витоки”, справжнє зведення світських і релігійних знань того часу, написаний Ісидором Севільським (VI — VII століття), останнім старійшиною Західної Церкви, ходили з докладними арабськими коментарями, а деякі частини цього твору були повністю перекладені арабською мовою.

Враження таке, ніби латина втратила серед мозарабів свою традиційну роль книжкової і літургійної мови. Так, дуже швидко переклали арабською мовою Біблію, чи принаймні деякі її розділи, а також канонічні тексти, додавши до них коментарі також арабською мовою, щоб відповідно спрямувати думку християн, яких дедалі дужче вабила арабська література.

Переклад святих текстів арабською мовою пішов на користь не лише зарабізованим християнам. Далеко не найгірші арабо-андалузькі письменники, такі як Ібн Хазм, теолог, історик і поет XI століття, засвідчують свою глибоку обізнаність із Біблією у багатьох творах, щоправда, скерованих проти найперших засад християнства.

Отож, абстрагуючись від всіляких процесів зближення і відторгнення, які позначили співіснування двох общин, можна коротко підсумувати: у X столітті арабо-андалузці вбирають у себе іспанську культуру, а мозараби арабську, не відмовляючись від своєї релігії. Це не так-то вже й мало у такому світі і в такий час, коли люди, які належали до різних народів і до різних вірувань, швидше цуралися або знищували одне одного.

Автор: Роза Герейру.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *