Глас народу – глас Божий. Або як в’ятичі робили свій вибір.

в'ятичі

Це тільки так здається, що в середньовічній Русі не було партій. Були. Численні нащадки Рюрика становили коаліції один проти одного – в боротьбі за переділ верховної та місцевої влади. Одного разу така от партія звернулася до місцевого віче – за підтримкою. Здавалося б, звичайна справа – закликати народ в союзники. Народ, він у нас чуйний. Але тут вийшов випадок особливий.

До середини XII століття правнуки Ярослава Мудрого, за іменами батьків – «Давидовичі» і «Ольговичі», ганяли один одного з усіма військами по Руській землі – незважаючи на відстані, відсутність доріг і зміну пір року. Якщо раніше було в звичаї, як і в інших європейських народів, проводити військові кампанії з весни по осінь, то тепер, у внутрішніх війнах, русичі йшли через річки по льоду аки посуху, прокладали в заметах санні шляхи, а овчинні, заячі та соболині тулупчики ставали їм додатковою бронею. Шилися вони хутром всередину, так що шерсть не чіплялася за металеву в’язь кольчуги…

Взимку 1146-1147 року, в суперечках за Київ і Чернігів, занесло Давидовичів в землю в’ятичів. Як не дивно, ця земля – нині Московської та суміжних областей – була тоді північною частиною князівства Чернігівського. Ольговичів вони тут не застали (так як ще не заблукали в дрімучих тутешніх лісах!), зате дізналися, що суздальський князь Юрій Долгорукий готовий надати військову допомогу їх супернику Святославу Ольговичу. Це Давидовичів не порадувало, і вирішили вони звернутися за підтримкою до народу.

Дружина Давидовичів мирно, але грізно увійшла в Дедославль, древній центр в’ятичів (нині село Дідилів недалеко від Тули). Про подальше літописець розповідає: Давидовичі «скликали старійшин і говорили про Святослава, що він в’ятичів не любить і розоряє, як не свою область, щоб його вони зловили або вбили, а маєток його все по собі розділили».

Заява – з ряду геть. Видається «відкритий лист» на вбивство не кого-небудь – князя! Один з Рюриковичів ставиться поза всяким законом. Причому у Давидовичів явно не вистачає аргументів політичних – що, мовляв, Святослав Ольгович рветься до влади не по праву, узурпатор він і баламут. Не можуть вони сказати цього. Тому, і для народу Давидовичі, як ми бачимо, обрали прямо-таки демократичний спосіб переконання. Святослав Ольгович, говорили вони, «в’ятичів не любить і розоряє, як не своє область». Про якесь особливе розорення Святославом в’ятичів ми не відаємо. Але зрозуміло, що сама присутність у тому чи іншому краю князівської дружини обтяжлива. Як би строго не виконувався наказ начальника «зайвого не брати!» (якщо такий наказ прозвучав, що не факт), все одно постій та випас дружинних коней опинявся додатковим податком.

Навіть якщо зменшувалася звичайна данина при цьому – все одно «чужі люди» в своїй землі бажаними гостями не були. Ну не приносили вони – військові – з собою потрібних товарів здалеку, не допомагали в польових працях. Милуйся на заморський ножик дружинника – не продасть і не обміняє ні на що…

Били Давидовичі і на регіональний патріотизм: Ольговичі – південні уродженці, земля в’ятичів їм «не своя» (неначе Давидовичам вона «ближче»).

Як повинні були міркувати Давидовичі, спокушаючи старійшин в’ятичів наживою? А просто: в рідних лісах партизанськими методами навіть княжій дружині смерди можуть завдати серйозної шкоди. І князя підстрелити – не завдання. Тим більше що Святославова дружина нічого такого не чекає! Ну а поб’ють потім дружинники вятичські села, попалять – і дідько з ними! Треба сказати, що саме в’ятичі опинилися на Русі самим недовірливим плем’ям у ставленні до центральної влади. Сто років як мінімум вони не могли второпати, що Русь об’єдналася на чолі з київськими великими князями. Все не могли второпати, кому тепер належить платити данину і взагалі підкорятися.

І що ж відповіли вони на привабливу пропозицію Давидовичів – знищити і пограбувати князя з боярами і дружиною (дорогоцінні нашийні гривні, зброю, коні та інше)? Далі знову-таки слово літописцю.

Відповідь старійшин Давидовичам: «Ви наші всі государі і для нас рівні. Хто нами володіє, тому ми вірні і покірні. Не зважаючи на милість і немилість, розмірковуючи, що Бог над нами визначає. І не без розуму, по апостолу, меч в покарання винним, а помста злим і оборону ображеним носите. А руку на свого пана підняти не можемо, і ніколи того в нас і праотцях наших не було».

Як? Ні, ви вчитайтеся в ці слова. Тут і християнське смирення, і мало прикритий докір в недоумстві, і засудження князівських чвар, що, як вони кажуть, не «за апостолом».

Про апостола окремо. В’ятичі посилаються на Послання апостола Павла до Римлян (13:4) У прийнятому, нині православному перекладі відповідні рядки звучать так: «… Бо начальник є Божий слуга, тобі на добро. Якщо ж робиш зло, бійся; бо недарма носить меч; він Божий слуга, Помсти гель у гніві злочинцеві!».

У застосуванні до нашої ситуації це звучить так, що люди, наділені владою (а влада – від Бога), повинні карати злочинців, для того їм і меч, а не підбурювати до смути підданих.

Пікантність ситуації полягає в тому, що спілкування князів зі старійшинами відбувалося на високому мису, відокремленому від Матері Землі валом, – в стародавньому святилищі, де все ще могли стояти, як і в інших місцях дерев’яні язичницькі боги. Уявіть, як почути, коли тебе в цій обстановці криють апостольськими висловами!..

Врахуйте й інше: старійшини «послали» і «вмили» Давидовичів в той час, коли Дедославль був зайнятий професійною армією – князівською дружиною, причому, цілком імовірно, таке сталося вперше на пам’яті всіх, хто живе тут. Ви розумієте? Мова йде про неабиякий прояв громадянської мужності.

А тепер найголовніше: чому в’ятичі так вчинили !? Чому віче в Дедославлі так відповіло прийшлим князям?

1. Можливо, в’ятичі підозрювали, що князі хитрують. У разі вдалих нальотів і засідок на Святослава Ольговича і Юрія Володимировича Долгорукого бенкет для лісових партизан скінчиться похміллям, самим гірким. І «маєток» (добро-барахло) відберуть, і оголосять розбійниками – на кого штраф накладуть, кого в повне холопство заберуть. Норовливих стратять – та й то врахуйте, після зіткнень з князівськими дружинами Святослава та Юрія ополченці-в’ятичі напевно втратять частину своїх кращих воїнів. Чому так, в порушення свого слова, могли вчинити Давидовичі? Та за простою княжою логікою, навіщо мати в державі самостійне військо, що відчуло свою силу? І князівсько-дружинний «маєток» їм не пристав.

2. В’ятичі довше інших вникали в справності київського великокнязівського правління, але, засвоївши, вже на тому стояли. Вирішення питання, хто править, сидячи на великому столі в Києві, а кого ставлять удільними князями в інших містах, вони «кореспондувалися» самої верховної влади. І все! «По розуму носите меч», панове хороші. Шануйте Новий Завіт, хлопці.

3. Тепер про історичний контекст. XII століття – час так званої феодальної роздробленості Русі. Але яка однак, роздробленість. У кожному князівстві, або у всякому випадку в кожній «землі» руській, виникла своя школа архітектури (ми це бачимо по цю пору найбільше по храмах), іконопису. І не тому, що майстри різних Земель в силу князівських міжусобиць мало спілкувалися. Спілкування по всіх лініях – пересування ідей, людей, речей, а почасти навіть секретів ремесла – було, принаймні, більше, ніж в попередні століття. Але кожна регіональна школа була вже настільки внутрішньо багата, що могла виробити свій особливій напрям. При цьому були і запозичення, але – що характерно для середньовічної Русі – запозичили чимало, але вибірково, «чуже» переробляли в «своє» – до невпізнання.

Досі сперечаються, наприклад звідки, як свідчить літопис, «Архітекти надіслані» у Володимиро-Суздальській Русі утворені ні на що (або на мало що) не схожі храми з фантастичною різьбою по білому каменю. Звідки вони «прислані» наші або іноземні. До слова про літописи – свої літописні центри також склалися в різних землях Русі. Але й вони були не настільки вже «роздроблені», як іноді вважають. Тому наприклад, факт повного або часткового затемнення сонця в якості знамення «переносився» з Новгорода до Чернігова лише тому, що укладач літопису не знав, що дане, конкретне затемнення не спостерігалося по всій Русі однаково. І це через сторіччя дало привід для «нової хронології» (школа Фоменко), що рахує історію по сонцю і зіркам в тому вигляді, в якому хочеться. Ну не опускаються хлопці-математики до того щоб познайомиться з працями Інституту історії природознавства і техніки Академії наук – там ці зсуви давно обчислені і пояснені. Не сповіщали наших предків по телебаченню, де буде спостерігатися затемнення, а де ні. – Телевізорів не було (згідно традиційної хронології)

Телевізорів не було, але була літописна пам’ять Випадок в Дідославлі, однак, відомий вкрай мало. Чому? По-перше, немає літопису. Не зберігся. Ним користувався Татіщев і процитував, а до наступних поколінь істориків він не дійшов. А немає документа – важче його перевірка на давність і достовірність. Але головне, напевно, не в тому все-таки. Надто вже віче дідославців «вмочило» Давидовичів. Так, ми ще не сказали чим справа скінчилася. За літописом «се Давидовичі чуючи, їх похвалили і, залишивши їм своїх посадників, повернулися». Пішли на південь. Посадників, однак, залишили, щоб вони – а не інші – данину збирали і взагалі наглядали за підозріло розумними в’ятичами.

З всього цього які ми можемо витягти резони?

1. Місцеві законодавчі збори в змозі зрозуміти, коли центральна влада чи то свідомо їм пудрить мізки, чи то обіцяє те, чого не може бути.
2. Устами малюка, кажуть істина говорить. Наївне, схильне до самостійності плем’я здатне засвоїти ідею централізованого цивілізованого правління набагато краще, ніж носії цієї ідеї за посадою.
3. Проблема співвідношення центру і регіонів – одвічна проблема. Тут немає рецептів поза часом. І може бути, це найскладніша проблема держави.

Резюме, государю потрібно б розумне віче, І навіть – розумніше його. Але випадок розказаний нами, – унікальний.

P. S. Навесні 1147 року – тобто як тільки сніг зійшов після знаменного віча в Дідославлі – в землі в’ятичів, в селі Кучковому Юрій Долгорукий готувався до весілля сина на яке запросив дорогих гостей – князя Святослава Ольговича і його сина, Олега Святославича. Мимохідь він став зміцнювати і облаштовувати Кучкове, нещодавно взяте ним у володіння, інакше кажучи – творити майбутню Москву. Спочатку прибув Олег з дружиною, потім тато. Добралися безперешкодно. І був бенкет, і була дружба, і був союз. А повернись справа інакше – може, й Москви ніякої б не було? Інші б турботи здолали тієї весни. От було б файно! (Все-таки шкода, що в’ятичі свого часу таки не прикінчили Долгорукого).

Автор: Валерій Лобачев.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *