Географічні уявлення древніх

Географічні уявлення древніх

На полотнах, створених істориками,— незліченна низка культур, що існували і зниклих в глибоку давнину. Ці культури здаються нам то дуже схожими, то нескінченно різноманітними. На картах і схемах джерел вони шикуються в стабільні ряди, то як би раптово «ламаються», зникають, змінюються новими. За цим постає проблема взаємозв’язку стародавнього світу. Яким він був, цей світ: пов’язаним або роз’єднаним? Чи був він заповненим мозаїкою калейдоскопічних культур, які розвивалися самі по собі, або розвиток цей був складним, взаємообумовленим та взаємозалежним?

Понад сто років тому видатний англійський етнограф Е. Тейлор стверджував, що «світ, відомий древнім, представляв собою досить обмежену область, розташовану навколо їх власної країни», і погляд цей був типовим. При цьому Тейлор аж ніяк не фантазував: в основі його висновків лежали вивчені їм свідоцтва — письмові та усні. Майже завжди у них говорилося, що за межами рідної країни жили якісь інші, деколи дуже дивні люди. Їм могли приписувати всілякі жахи, фізичні і душевні каліцтва. Такими були, за розповідями скіфів, одноокі люди — аримаспи — або ж люди козлоногі, що жили десь в районі Уралу. У Гомера південний край Землі населяли карлики-пігмеї, які постійно билися з журавлями, і розповідям такого роду немає числа.

Геродот, якого по праву вважають не лише «батьком історії»» але і географії, сперечався в IV столітті до нової ери не тільки про кількість відомих йому материків, але й про їх величину: «Якщо ж праві іоняни, то я можу сказати, що елліни і самі іоняни не вміють рахувати: вони стверджують, що існують три частини світу — Європа, Азія і Лівія (Африка). До них, однак, доведеться зарахувати ще й четверту…— єгипетську Дельту».

Геродот хоч і не знає, що Європа омивається зі сходу і півночі морями, але впевнений, що ця частина світу дуже велика і дорівнює по довжині Азії та Африці, разом узятим. А взагалі-то край веденої йому землі в суті майже межував з Елладою: вже за Істром (Дунаєм), як думав історик, лежать безмежні і незаселені області. На південно-сході ойкумена відсувалася, правда, значно далі — до Інду, але і за цією країною лежала «піщана пустеля», «морок».

«Морок» цей не розвіявся і через майже дві тисячі років. У XIII столітті великий ісландський письменник Сноррі Стурлусон звів воєдино в «Коло земне» всі саги свого народу. Крім багатющого історичного матеріалу XI—XIII століть з цієї антології ми дізнаємося і про географічні уявлення давніх ісландців. Із географічного опису починається, наприклад, сага про Інглінгів:

«На північ від Чорного моря розташована Велика, або Холодна Швеція… У Швеції багато великих областей. Там багато різних народів і мов. Там є велетні і карлики, і чорні люди… Там є також величезні звірі та дракони…»

Цікаві все ж парадокси розвитку географічної науки! У XIII столітті ентографія, або ж географія народів, знаходиться на рівні туманних легенд, а за 1600 років до цього багато освічених греків вже знали, що планета наша куляста. У III столітті до нової ери Ератосфен в Олександрії за допомогою своєрідного математичного методу зумів обчислити довжину кола Землі. У нього вийшло 39 690 кілометрів! — помилка в 310 кілометрів здається і тепер нікчемною. У середині II століття до нової ери великий астроном Гіппарх запропонував вживати сітку паралелей і меридіанів. А ще через триста років Клавдій Птоломей створив свою знамениту «Географію» з двадцятьма сімома картами, на яких були нанесені близько восьми тисяч різних географічних пунктів — від Канарських островів до Китаю. Проте карти Птолемея, визначивши цілу епоху в розвитку науки, навряд чи могли дати багато для етногеографії. А адже вона і цікавить нас в першу чергу.

Отже, стародавній світ населяли роз’єднані народи. Етноси жили тоді своїм відособленим життям, а їхні уявлення один про одного й про навколишні землі наповнювалися дивовижними фантазіями і були дуже далекі від реальності.

До такого висновку ще недавно приходили багато дослідників на підставі свідчень людей, що залишили записи про свій час. Логіка змушувала думати, що все це, тільки у ще більшій мірі, можна було віднести й до віддалених епох — епох бронзи і каменю. Однак, на щастя, крім свідчень людей, схильних дуже часто, як відомо, помилятися, історія володіє цілком об’єктивними даними, щоправда, вони потребують вмілого їх прочитання — даними науки археології.

Далі буде.

Автор: Е. Чорних.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *