Чому «відстали» цивілізації стародавньої Америки. Продовження.

інки

На початку сімдесятих років Р. Мак Ніш, а потім американець Т. Ліну зробили розкопки в Перу, де теж знайшли стародавню кукурудзу. Найбільш ранні початки з гірських печер на півночі і на півдні Перу мали приблизно той же вік (мабуть, IV тисячоліття), що і мексиканські, і належали до настільки ж примітивних сортів, але при цьому не схожих на мексиканські. В останні роки сенсаційні повідомлення прийшли з Чилі. Місцеві археологи стверджують, що знайшли на півночі країни кукурудзу в шарах VII—V тисячоліть до нової ери.

А наприкінці сімдесятих років перуанський археолог Д. Бонавіа виявив величезне сховище кукурудзи — близько п’ятдесяти викладених каменем ям діаметром від двох до дванадцяти метрів і глибиною від півметра до двох метрів, доверху заповнених качанами. Знахідки датуються серединою III тисячоліття до нової ери. Значить, в цей час люди вже давно не просто експериментували з кукурудзою, вона встигла стати важливим, якщо не основним, продуктом харчування. Причому не на своїй батьківщині.

Ще більш імовірна глибока старовина супутника кукурудзи — квасолі. У Центральних Андах квасоля знайдена в шарах, що відносяться як мінімум до початку VI тисячоліття до нової ери, а можливо, і до кінця IX тисячоліття. І знайдені залишки явно домашніх рослин.

Словом, припустимо припускати, що кукурудзяно-квасолевий тип господарства зародився в Андах не пізніше VII тисячоліття до нової ери, а до III тисячоліття отримав значний розвиток. До того часу кукурудза, ймовірно, поширилася і в багатьох інших районах континенту.

Подивимося тепер, як йде справа з другим типом господарства — картопляно-скотарським. Якщо говорити про гірські клубнеплоди (крім десятків видів картоплі, індіанці садять оку, ульку і анью), то тут, на жаль, нових фактів за останні два десятиліття зібрати майже не вдалося. Або виною тому погана збереженість бульб і недосконалість археологічної методики, або картопля була широко впроваджена в культуру тільки на рубежі II—I тисячоріч до нової ери. А ось про походження тваринництва за останні роки зібрано багато нових і важливих даних.

Америка на відміну від Старого Світу бідна видами тварин, придатних для одомашнення. Звичайна мисливська здобич індіанців — дикі свині, тапіри, олені, інші тварини з екзотичними для нас іменами (пекарі, капібара, агуті) — або мало плодючі, або вкрай погано піддаються прирученню. Тільки в Андах (і на рівнинах півдня) мешкали тварини, яких вдалося використати в господарстві. Це морські свинки та американські родичі верблюдів, камеліди: лами, альпаки, гуанако і вікунья (вігонь). Кістки морських свинок, дуже можливо домашніх, знаходять у Перу в шарах, що відносяться ще до VI тисячоліття до нової ери. Цей невеликий звір, плодючий і невибагливий, міг бути істотною підмогою в господарстві, але його розведення не можна, звичайно, вважати повноцінним скотарством.

Лама давала індіанцям м’ясо і служила для перевезення вантажів. Альпака теж могла йти в їжу, але, перш за все цінувалася за свою чудову шерсть. Деякі зоологи вважають, що гуанако, вікунья, альпака і лама є не різні види, а швидше підвиди єдиного виду. Вони вільно схрещуються, даючи плодюче потомство, а кістки цих тварин до сих пір не вдається з впевненістю розрізняти. Отже, за залишками скелетів не можна точно сказати, чи відносяться зустрінуті при розкопках особини до домашніх або диких різновидів. Для визначення цього розроблені, проте, непрямі методи, наприклад, підрахунок співвідношення кісток молодих і старих тварин на стоянках мисливців і скотарів.

В епоху інків в Андах було два скотарських центри: Болівійське плоскогір’я і менший за площею високогірний район в околицях озера Хунін в Центральному Перу. Саме там у сімдесятих роках розгорнула роботи перуансько-французька експедиція під керівництвом Д. Лавалле. Вдалося встановити, що, починаючи з VII тисячоліття до нової ери, на стоянках незмінно зростає відсоток кісток камелідів, тоді як відносна кількість кісток оленів скорочується. З початку IV тисячоліття до нової ери різко збільшується число кісток новонароджених тварин. Цьому запропоновано наступне пояснення. Серед домашніх камелідів (на відміну від диких) і зараз з-за скупченості тварин поширено заразне захворювання, від якого в перші сорок днів життя помирає половина дитинчат.

Для людей ця хвороба не небезпечна, і м’ясо загиблих тварин вживається в їжу. Співвідношення кісток дорослих і юних особин досягає сучасного в середині IV тисячоліття. Мабуть, цю дату і можна вважати часом остаточного одомашнення лами та альпаки.

Чи існували коли-небудь в Перу такі ж скотарські суспільства, як в степах Старого Світу, або економіка тут завжди була змішаною, з опорою на землеробство? В епоху інків і до сих пір в самому верхньому придатному для життя висотному поясі Анд (4200-4700 метрів над рівнем моря), а місцями і нижче, жили і живуть тільки пастухи. Пасовища тут хороші, але для продуктивного землеробства занадто холодно. Пастухи, однак, ведуть обмін продуктами з живучими нижче землеробами. М’ясо в раціоні скотарів становить лише десять — п’ятнадцять відсотків. Правда, при харчуванні головним чином картоплею ці десять відсотків життєво необхідні, не кажучи про те, що худоба — це ще і одяг, і в’ючні тварини, і паливо (послід). При теперішніх розмірах стад скотарі не змогли б самі себе прогодувати без такого обміну. Частина фахівців вважає, що чисто скотарська економіка взагалі немислима, якщо в раціон входять молоко і кисломолочні продукти, а їх в Андах не було. На думку інших дослідників, історія Перу знає періоди, коли горці тримали в деяких районах настільки великі стада, що мали можливість харчуватися головним чином м’ясом.

Коли увійшов у культуру маніок, далеко ще не з’ясовано, в усякому разі не пізніше IV тисячоліття до нової ери. Але ж він і не міг, як вже говорилося, послужити основою для розвитку цивілізації. Правда, за деякими припущеннями, саме він став першою культурною рослиною і саме з нього почалося сходження індіанців до продуктивного землеробства, що змінило їхній спосіб життя.

Так чи інакше, сума зібраних вченими даних говорить про те, що основи продуктивної економіки зароджувалися в Америці у VIII—VI тисячоліттях до нової ери. Тоді ж, якщо не раніше, почалось окультурення другорядних видів рослин: перцю, гарбуза, арахісу та інших. Між тим саме в цю пору на континенті закінчується холодний період, пов’язаний з останнім (Вісконсінським) заледенінням. У VIII тисячолітті до нової ери в Америці, дещо пізніше, ніж в Європі, вимерли великі плейстоценові тварини (гігантський лінивець, мастодонт).

Здавалося б, тим самим підтверджується гіпотеза про універсальну залежність між встановленням на Землі сучасних кліматичних умов та виникненням виробничого господарства. Мабуть. Але не можна забувати, що людина на Південно-Американському континенті з’явився порівняно недавно, мабуть, не більше, ніж тринадцять-чотирнадцять тисяч років тому.

За останні десять років на раніше не досліджених просторах Бразильського нагір’я і Патагонії виявлено і датовано багато нових стоянок древніх людей. Нижні шари більшості з стоянок належать до XI—IX тисячоліть до нової ери. Якщо навіть людина і проникла в Південну Америку раніше, їй знадобилося чимало часу на освоєння цієї величезної території.

Виходить так, що, освоївшись на нових землях, південноамериканські індіанці незабаром приступили до одомашнення рослин і тварин. Ну а якщо б люди проникли на континент кількома тисячоліттями раніше, чекали б вони все одно кінця Вісконсинського зледеніння або ж індіанські цивілізації виявилися б відповідно старше? Таке припущення рідко висловлюється прямо, але часто мається на увазі, коли відносну відсталість індіанців у XVI столітті намагаються пов’язати з тим «втраченим часом», який вони витратили на освоєння нових просторів. Чи треба говорити, які можливості відкриває ця гіпотеза для польоту фантазії? Не замешкайся індіанці на берегах Берингової протоки або в джунглях Панамського перешийка — і ось вже не Колумб пливе на пошуки Індії, а великий інка Уайна Копак посилає кораблі в Японію та Європу.

Однак подібна гіпотеза все ж сумнівна. Проти неї, наприклад, — дуже близький збіг термінів початку землеробства в Південній Америці і в Мексиці, хоча Мексика була заселена, мабуть, раніше — не пізніше, ніж за двадцять тисяч років тому. Крім того, якщо придивитися уважно, то виявиться, що індіанці взагалі відстали у соціальному розвитку від Старого Світу не стільки на початку свого шляху до вершин цивілізації, скільки на наступних етапах. Культурний розрив між Європою і Америкою став особливо зростати як раз після того, як у Новому Світі з’явилися перші держави, тобто в I тисячолітті до нової ери. У чому ж тут справа? Чому події йшли саме так?

Природна основа для створення господарських комплексів,— рослини і тварини, які могли бути одомашнені, — в Америці зовсім інша, ніж та, якою володіли мисливці-збирачі Старого Світу напередодні становлення виробничого господарства. Кукурудза стала високоврожайною лише в результаті грандіозної селекційної роботи індіанців, на яку пішли багато тисяч років. А дикий ячмінь при сприятливих умовах давав на Близькому Сході майже стільки ж зерна, скільки культурний. Чимало відмінностей між андськими камелідами та близькосхідними ослами і вівцями, причому не на користь перших. Диких коней або близьких до них видів в післяльодовиковий період в Америці не було зовсім. А в Центральній Америці взагалі не виявилося придатних для одомашнення великих тварин. На все це вже давно звернули увагу історики.

Однак незважаючи на порівняно несприятливі умови, в Америці, принаймні на узбережжі Перу, склалися разюче схожі з передньоазіатськими штучні біосистеми. Основу тут і там становили зернові (при штучному зрошенні) і худоба. Мабуть, такий тип господарства оптимальний для древніх цивілізацій, і логіка розвитку вела саме до нього, незважаючи на відмінності в природних умовах. Чому ж тоді давні американські цивілізації розвивалися повільніше близькосхідних?

Справа в тому, що райони, де можливо було тоді високоефективне землеробство, в Америці дуже невеликі. Занадто бідні грунти низовин і плоскогір’їв на Схід від Анд. Широке освоєння цих територій сусідніми цивілізаціями виявилося неможливо. Вогнища високої культури були відокремлені один від одного відсталими лісовими племенами. Зв’язки між мексиканською і перуанською цивілізаціями були не просто утруднені — їх майже не було.

Тому, після перших досягнень, розвиток американських цивілізацій сповільнився. Жоден народ світу не може винайти все сам. Можливість обміну культурними досягненнями між максимально великою кількістю автономних центрів — неодмінна умова прогресу. Масштаби такого обміну в Новому Світі були незрівнянно вужче, ніж у Старому. Перуанці мали у своєму активі, наприклад, скотарство і бронзову металургію, а мексиканці — писемність, але з цих фундаментальних відкриттів тільки металургія (та й та лише через 500—1000 років після свого становлення в Андах) потрапила з одного району в інший до приходу іспанців.

У 1200-1000 роках до нової ери передові суспільства Мексики і Перу стояли приблизно на тій же ступені розвитку, що єгиптяни та шумерійці в 3500-3200 роки до нової ери, а через дві з половиною тисячі років, до моменту іспанського завоювання, інки, ацтеки і майя все ще перебували за мірками Єгипту і Месопотамії десь на початку III тисячоліття до нової ери. Більш швидкий розвиток народів Близького Сходу було прямим результатом обміну культурними досягненнями в межах ойкумени. Найбільш цінні свої надбання — домашнього коня і залізну металургію — мешканці найдавніших центрів цивілізації отримали з околиць — з Північного Причорномор’я і з Східної Малої Азії чи Закавказзя. У Новому Світлі творцям розвинених цивілізацій нічого було запозичувати від навколишнього населення.

Все це фатальним чином позначилося при зустрічі індіанців з прибульцями з Європи…

Автор: Ю. Березкін.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *