Берестяна бібліотека. Продовження.

берестяна грамота

Берестяні грамоти самі по собі є прекрасним історичним джерелом, але, крім того, розглянуті разом з іншими археологічними знахідками, вони дозволяють визначити власника та мешканців відкритих при розкопках садиб, дізнатися про їх заняття, тобто наповнити історію міста живими людьми з їх повсякденними турботами. Кілька берестяних грамот та супроводжуючі їх знахідки, знайдені на Неревському розкопі, дають підстави стверджувати, що в одному з будинків тут жили попи.

Проте вони не були господарями садиби, а тільки орендували житло. Цей попівський будинок знаходився на садибі, що належала багатій боярській сім’ї Онціфоровичів, з середовища якої вийшли відомі новгородські посадники. Родині належали, як з’ясувалося в ході дослідження, не одна, а кілька садиб, на територіях яких, поряд з будинками господарів, знаходилися житла купця, ремісників, попів, численної челяді. Всі вони, так чи інакше, залежали від власників садиб. Навколо цих садиб перебувало кілька церков, одна з яких була родинною усипальницею Онціфоровічів, інші побудовані за замовленням членів цієї родини. Очевидно, попи, які жили тут, належали до нижчого духовенства та обслуговували ці церкви, перебуваючи під владою боярської патронімії.

Священики, що займали вищі чини в церковній ієрархії, самі були багатими феодалами, володіли земельними угіддями і власними садибами. Вперше садиба такого священика була досліджена в 1973 році на Троїцькому розкопі, неподалік від церкви Трійці. У тому, що цей комплекс будівель і знайдені тут речі в шарах другої половини XII – початку XIII століття належали священику, нас переконують характер знахідок і зміст берестяних грамот.

Деякі з них (№ 503, 504, 508) – поминальні – записки, подані священику для оголошення в заздоровних або заупокійних молитвах. Особливо цікава серед них ціла грамота № 508, написана на обох сторонах берести: «Йосип, Онуфрій, милостиві на сія: Софія, Феодосія, Улія, Печагія, Демітрі, Павло, Оводокія, Офімію, Мирофа». День святих Йосія та Онисима відзначається за церковним календарем 4 січня. Очевидно, саме в цей день священик, до якого звернувся автор записки, повинен був у своїй молитві закликати милість цих святих на зазначених у грамоті осіб.

Безсумнівно, що священик, який володів цією садибою, мав високий духовний сан. Рядове духовенство, як ми говорили, жило на боярських садибах. Та й характер берестяних грамот підтверджує це припущення. Показовою в цьому відношенні є грамота № 506, яка містить списки церковнослужителів деяких новгородських храмів. Мабуть, священик, який займав чільне місце в новгородській церковній ієрархії, міг вести записи, в якій церкві які паламарі і проскурніци служать.

Цікава збережена до нас в невеликому уривку грамота № 507. У ній перераховуються гріхи «… наша. Наклеп, заздрість, ненависть, извет … »Для тлумачення тексту даних мало, мабуть, грамоту можна віднести до якоїсь конкретної події, що викликала обурення автора листа. Однак вона знайдена на садибі священика і, можливо, входить до числа церковних документів, наприклад, є уривком церковного повчання.

За берестяними грамотами зазвичай встановлюються імена садибних власників. Ні в одній з тільки що перерахованих грамот Троїцького розкопу немає ні імен авторів, ні адресатів, але їх містить грамота № 502. Її автор Мирослав – не хто інший, як знаменитий новгородський посадник Мірошка Незденіч, звертається до якогось Оліса Гречина з порадою, як вчинити під час судового розгляду у справі Гавка Полочаніна. Оліс Гречин також добре відомий по новгородським літописам, згадується як претендент на сан архієпископа. Отже, і автор і адресат берестяної записки займали високі пости в новгородській світській і церковній адміністрації. Оскільки приналежність садиби Троїцького розкопу особі духовного звання безсумнівна, очевидно, що її власником на рубежі XII-XIII століть і був Оліс Гречин. Саме в цей час він згадується і в літописі.

Для його характеристики цікава одна цікава подробиця. Серед будівель садиби увагу археологів привернули залишки зрубу, підлога якого була викладена цеглою-плінфою. Це основний матеріал, що використовується при будівництві кам’яних церков; ні в одній з багатьох тисяч досліджених в Новгороді житлових будівель плінфа не вживається, в тому числі і в багатьох боярських будинках. Ймовірно, власник садиби, користуючись своїм високим становищем, «запозичив» плінфу для власного будинку з будівництва прилеглої церкви.

Для історії християнства і язичницьких культів, поширених в середньовічному Новгороді, важливі не тільки берестяні грамоти, але й інші знахідки. Серед них переважають предмети, що свідчать про пережитки язичництва у стародавніх новгородців. Такі різні підвіски з язичницькими символами, амулети, дерев’яні фігурки будинкових та підвіски-змійовики – приналежність двоєвірців. На одній стороні такої підвіски зображувався символ християнства, на іншій – язичницький символ у вигляді голови Медузи Горгони.

У 1974 році на Кіровському розкопі була знайдена бронзова підвіска із зображенням на одній стороні святого Георгія, на іншій – хреста. Однак незабаром з’ясувалося, що існують точно такі ж підвіски з тотожним зображенням Георгія, але з язичницьким символом на зворотній стороні. Уважне вивчення знайденої нами підвіски дозволило встановити, що перш на місці хреста знаходилося зображення Медузи, згодом стерте.

Багато культових предметів (хрестики, іконки) – першокласні твори давньоруського мистецтва. Особливо значна в цьому відношенні кам’яна (темно-сірий шифер) іконка, знайдена в 1972 році». Вона являє собою прямокутний образок довжиною 5,8, шириною 4,3, товщиною 0,6 сантиметра. На обох сторонах іконки є різьблені зображення: на лицьовому боці – святі Симеон Стовпник і Ставрокій, на звороті – святий Георгій на коні зі списом у руці. Зображення зовсім різні за манерами виконання і відносяться до різних історичних епох (лицьове зображення – до першої половини XIII століття, оборотне – до XIV сторіччя), але обидва, безсумнівно, зроблені прекрасними майстрами.

Такі іконки належали приватним особам, на них, як правило, зображувалися святі – покровителі власника. Різностильність зображень на цій іконці може бути пояснена, ймовірно, тим, що спочатку на ній було одне зображення святих Симеона і Ставрокія, патронів замовника іконки. Після його смерті іконка передавалася в родині у спадок з покоління в покоління. А через десятиліття один із нащадків побажав зобразити на звороті свого патрона. І якщо автор лицьового боку сам вибирав розміри для замовної композиції, то майстер, який вирізав святого Георгія, повинен був «втиснути» потрібне зображення у вже запропоновані рамки, що, безсумнівно, сковувало його творчу ініціативу. Але невідомий нам майстер впорався з важким завданням, створивши, як і його попередник, високохудожнє зображення.

На різьбленій кістяний іконці, виявленій на Тихвінському розкопі з шарів першої половини XIII століття, також є зображення патрональних святих власників іконки: Георгія на одній стороні і Власія – на іншій. На думку В. Л. Яніна, ця іконка належала одному з членів сім’ї Онцифоровичів.

Для істориків мистецтва представляє інтерес виявлена у 1967 році на Іллінському розкопі в шарах XII століття заготівля маленької дерев’яної іконки. Обидві її сторони розкреслені на чотири частини. На кожній з них написано, якого святого треба тут зобразити. На одній стороні, в двох верхніх чвертях, зазначено: «Іесус ту написа» і «Богородицю», в нижній половині – «Онуфрія ту написи» і «Феодора Тирона». На іншій стороні перераховані імена «Михайла», «Евана», «Климента» і «Макарія».

Ймовірно, замовник назвав майстру імена святих – патронів його сім’ї. Прагнення затвердити культ власного, сімейного патрона, персонального небесного покровителя – один з яскравих проявів складного процесу, що народив видиме протиріччя між очевидним достатком храмів у Новгороді і відсутністю скільки-небудь значних слідів релігійності в повсякденному житті новгородців.

Археологічні матеріали, виявлені в садибах городян, незаперечно свідчать, що протягом всієї історії незалежного Новгорода, в ньому йшла безперервна боротьба за посилення боярської влади. Бояри володіли великими ділянками міської території, розташованими в центрі найдавніших територій Новгорода. Кожній боярській сім’ї належало гніздо з багатьох садиб, населених залежними від цієї родини людьми. Політична боротьба між найбільшими боярськими сім’ями за владу змушувала їх всередині своїх фамільних гнізд формувати політичну єдність на основі патрональних культів.

Разом з тим поза боярських володінь перебували володіння вільних ремісників і торговців, які входили до складу непривілегійованого «чорного», але вільного населення міста, яке тільки спільно могло протистояти своїм могутнім сусідам. Однак боярські сім’ї, борючись за владу між собою, постійно прагнули до повного підпорядкування і «чорного» населення, активно і вміло використовуючи в своїх цілях релігію. На кордонах боярських садиб будувалися численні церкви, служителі яких знаходилися на платні у бояр, а парафіянами ставали «чорні» люди. Саме їх і потрібно переконати, що сусід-боярин – головна їхня надія.

Автор: Е. Рибіна.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *