Велика абхазька стіна

абхазька стіна

У п’яти кілометрах від Сухумі, на березі моря, біля гирла річки Келасурі височіють залишки величезної прямокутної вежі, складеної з окатанних валунів, пов’язаних вапняним розчином. Густий чагарник підіймається по її зруйнованим стінам, плющ чіпляється за виступи каменів, з гуркотом розбиваються об її підніжжя штормові хвилі. А вежа, обезголовлена і обсипається, гордо височить над рівниною і морем.

Піднявшись на стіни Келасурської вежі, крізь бійниці другого ярусу ви побачите на півночі другу таку ж вежу, а ще далі, біля села Багмарані, – невелику фортецю з двома вежами, чиї бійниці спрямовані вниз, в долину річки Келасурі. Це і є початок тієї стіни, про яку ми говоримо, і тепер не тільки вежі, але і збережені між ними залишки стін майже півтораметрової товщини поведуть нас вперед – по передгір’ях і ущелинах древньої Абхазії.

Абхазька стіна починається біля моря, йде на північ по лівому березі річки Келасурі, потім звертає на схід, перевалює за невисокий хребет і спускається по річці Маджарки. Башти, башти, башти… Вони стоять тісно, часом в кількох десятках метрів одна від одної, різко зближуючись в найнебезпечніших місцях, пануючи над проходами і дорогами, що в’ються вздовж підніжжя укріплень.

За цебельдинською ущелиною, де проходить мальовнича Військово-Сухумська дорога, вежі стоять особливо щільно, на відстані лише пострілу з лука. На всіх висотах, які панують над місцевістю, на всіх пагорбах і скелях, що нависають над дорогами, піднімаються залишки укріплень. Особливо багато веж збереглося в районі Швин-Ікіапта, де протягом 5-6 кілометрів сконцентровано понад 50 таких маленьких фортець.

Можна тільки дивуватися грандіозного задуму будівельників, тієї стратегічної точності, при якій створення рук людських максимально використовує всі природні оборонні рубежі – рельєф місцевості, міжгір’я, панівні висоти, напрямок доріг…

У самого входу в ущелину Джіху, на високій конусоподібної скелі, розташована знаменита фортеця Джіху – один з головних опорних пунктів лінії оборони. Скеля, на якій височить фортеця, немов руками титанів відірвана від масиву хребта, розташованого на північ від неї. На вершину цієї неприступної скелі можна піднятися лише по вузенькій стежці, яка лягла зигзагами по південно-західному схилу. Тут був вхід у фортецю, захищений двома вежами.

І знову вежі, і знову залишки стін і фортець, ведуть далі, аж до правого берега повноводної Інгурі. Тут єдина лінія стіни переривається. Далі по березі Інгурі зміцнення йдуть окремими вежами-фортецями, гублячись у заростях непрохідних боліт. У маленькому селищі Анаклії – колишній грецькій колонії «прекрасній і знаменитій» Гераклеї Понтійській – збереглися залишки фортеці, що замикає Велику стіну. Правий берег Інгурі місцями був у давнину укріплений величезними палями.

Яких гігантських зусиль, яких зусиль зажадало зведення цієї колосальної фортифікаційної споруди, яка захищала не місцевість, не місто, а цілу країну! Скільки людей – а може бути, поколінь? – працювали на її будівництві, возячи валуни, вириваючи в скелях плити, випалюючи вапно! За самими попередніми даними вчених і краєзнавців, одних тільки веж тут майже 2000!

Судячи з найбільш збережених, вони досягали 8-12 метрів у висоту, мали два або три ряди бійниць, спрямованих фронтом на найнебезпечніші і вразливі ділянки місцевості.

Захисники однієї вежі могли перемовлятися з захисниками іншої, чому в народних переказах і збереглася пам’ять про те, що новини від Інгурі до Келасурі мчали «зі швидкістю стріли»…

Але все-таки, що ж це за стіна? Коли і для чого вона була побудована? Що вона повинна була охороняти? Це і є та загадка, та таємниця, над якою вже понад півстоліття б’ються вчені. Тут можуть допомогти народні перекази. Ось один з них.

Колись на древній землі Колхіди жило плем’я Апсілія, грізних і стійких воїнів. Постійні набіги горців, несподівані вторгнення степових кочівників зі схилів Північного Кавказу змусили Апсілія вибудувати цю монументальну споруду. Якщо на перевалах показувався ворог, грізно стояли стіни, бо все населення виходило на них, захищаючи від непрошених гостей свої будинки і поля. Зачинено дороги в країну від ворогів. Якщо ж ворог підходив з моря, приставав до гирла річки, жителі прибережної частини йшли в гори. Пилілі дороги під копитами стад, скрипіли вози, що відвезли за стіни нехитрий скарб жителів, а на стінах і вежах залишалися захисники, що перегороджували дорогу ворогам…

Велика абхазька стіна

Дороги – ось ключ до розуміння загадки! До кінця 19-го століття, коли було прокладено Чорноморське шосе, єдиний наскрізний шлях пролягав по передгірській частині, вздовж стін, а поперечні дороги до моря йшли по широким руслам річок.

Про те, що ще в недавні часи дорога вздовж стіни була єдиним шляхом між Інгурі і Сухумі, чудовий абхазький краєзнавець І. Е. Адзінба, перший дослідник стіни, почув від Кецбая Тлабгана, якому в 1940 році виповнилося 148 років. Він жив в селищі Оцарце на початку XIX століття, і йому самому не раз довелося проїжджати цей шлях на коні, щоб доставити повідомлення про раптовий напад на територію Абхазії. Він пам’ятав, що стіна тоді ще зберігала своє оборонне значення, захищаючи від набігів горців з Північного Кавказу, і на багатьох ділянках стіни чергували загони місцевого населення…

Все це так. Але коли ж і ким вона була побудована, ця стіна, друга в світі за величиною, після Великої Китайської стіни?

Перші дослідники Келасурської стіни вважали, що саме про неї згадує Гекатей Мілетський, географ і історик VI століття до н. е., а слідом за ним – Птолемей і Стефан Візантійський. За свідченням цих древніх авторів, Келасурську стіну збудували грецькі колоністи для захисту своїх колоній в Колхіді – Дноскурії, Гюеноса, Ілорі, Бедпі і Гераклеї Понтійської – від набігів горців-кораксіенів, чому і називали її Кораксіенською стіною. Це цікаве припущення, довгий час трималося в літературі, було спростовано, хоча і не остаточно, одним з найстаріших археологів і дослідників Кавказу М. М. Іващенко. Справа в тому, що Келасурська стіна… не могла захищати Діоскур! Бо Діоскурія – це сучасний Сухумі, що знаходиться в п’яти кілометрах за межами стіни.

Але якщо Діоскурія була поза стіни, тоді сама стіна оточувала, по суті, пусте місце, бо інші міста того часу були занадто незначні, щоб через них робити таке грандіозне будівництво. Крім того, наскільки відомо, жодна з грецьких колоній, навіть найбільших, не обносили стінами прилеглі до міста околиці, та ще на такому великому просторі.

Ось тоді-то дослідники звернули увагу на одне місце в книзі чудового візантійського історика Прокопія Кесарійського, що жив в VI столітті н. е.; Прокопій широко відомий, як своєю книгою «Про війни», написаної в дусі і стилі Фукідіда, так і скандальною «Таємною історією», що накликала опалу на письменника за гнівне викриття «негідних і заплямованих» правителів імперії. Третя його книга – «Про споруди». Тут Прокопій дає вичерпні відомості про всі значні архітектурні споруди, про храми і фортеці, про міста і укріплені табори, споруджені в бурхливу і грізну епоху Юстиніана.

Імперії погрожували перси. Вони вторглися в Східну Грузію, прагнучи вийти до Чорного моря, щоб загрожувати Візантії з півночі. І одним з перших об’єктів їх жадання була Колхіда, яка носила в той час назву Лазіка. У 523 році, як би на підтвердження військово-політичного союзу з Візантією, лазський цар Цате приймає християнство. І в тому ж році вторгаються на територію Лазіки перси. Війська Візантії під командуванням знаменитого Велізарія в 532 році вигнали персів, і тоді ж між Персією і Візантією був укладений «вічний мир» – перепочинок і підготовка до нової війни. Тому Юстиніан починає терміново зводити тут оборонні укріплення.

«У Лазикі, – пише Прокопій Кесарійський, – він збудував укріплення на ім’я Лосоріон і зміцнив стінами всі ущелини в цій країні – їх зазвичай називають Клійсурами (Замками), щоб таким чином перед ворогами були замкнені всі шляхи в Лазіку…»

Однак було б наївно думати, що тільки в безпосередній близькості персів, під безпосередньою загрозою їх навали Візантія почала зміцнювати свої східні рубежі. Келасурська стіна, мабуть, була лише завершальним етапом великого фортифікаційного плану імперії. У попередника Прокопія, історика Агафія, ми знаходимо таке: «Римляни, – каже автор, – якщо знаходили скільки-небудь прохідні місця (в Лазиці) з великою ретельністю закладали їх палями і камінням і постійно були зайняті цією справою».

Отже, таємниця Келасурської стіни, здавалося б, вирішена. V і VI століття були бурхливою епохою. Безперестанні війни викликали будівництво фортець, башт і замків. Це був час розквіту Візантії, і вона могла собі дозволити розкіш будівництва подібних грандіозних споруд на далеких кордонах. Імператор Анастасій побудував, наприклад, стіни завдовжки в 78 кілометрів – від Мармурового моря до Чорного моря.

Але ось подальша історія Великої Абхазької стіни тоне в темряві століть. Скупо і глухо кажуть історичні джерела про неї. Ми знаємо, що арабський полководець Мерван-ібн-Мухаммед-Мурван-Кру, «Мурван-глухий», вторгся в сорокових роках VIII століття на територію Лазіки, частково зруйнувавши Келасурську стіну; знаємо, що після розгрому його при Анакопії грузинський цар Арчіл передав абхазькому правителю Леону I, на знак подяки за допомогу, частина Келасурських укріплень…

Народні перекази пов’язують якісь частини стіни з ім’ям цариці Тамари, яка нібито перебудувала укріплення в XII столітті. Але все це поки спірно і недостовірно.

Першою людиною, яка пройшла вздовж всієї лінії укріплень, був Йосип Адзінба. Його цікаві спостереження і записи досі зберігають своє значення для дослідників. Зокрема, він першим припустив, що саме тут, у Абхазької стіни, проходила найдавніша сухопутна магістраль Закавказзя. Розшифровка багатьох місцевих назв підтвердила його припущення. Так, Цвафіркира в перекладі означає «місце подачі дерев’яних гаків». За допомогою таких гаків подорожні долали в давнину цей крутий спуск. Оцарце – «місце грабежу» – лежить на кордоні Абхазії і Мегрелії, звідки починалися міжусобиці, війни, перші сутички, перші полонені… З 1963 до 1967 року автор цих рядків керував експедицією Грузинського Товариства охорони пам’яток культури, що досліджувала Велику Абхазьку стіну.

Одного разу, закінчивши роботи, ми спустилися в село Герзеул. Незадовго до нашого приїзду там з-під землі витягли якісь глиняні труби. Сумнівів бути не могло: перед нами лежали залишки стародавнього водопроводу. Довжина його була майже два кілометри. Але хто його спорудив? Який водопідйомний механізм працював тут? Це – одна з численних загадок Великої стіни.

Автор: В. Пачули.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers