Уланська балада

Жовтень 9 2012 Pavlo

Ось і говори після цього, що ім’я людини не впливає на її характер. Воно навіть визначає рід її занять. Жив-був художник Сергій Уланович, займався військово-історичною мініатюрою, колекціонував і сам майстрував олов’яних солдатиків. І раптом задумав щось солідне – реконструювати мундир Литовського уланського полку. Та що там мундир! Відродити сам цей полк, причому в чотирьох часових варіаціях: 1812-й рік, 1855-й, 1914-й і 1918-й (корніловці). До того ж не обмежуючись лише формою і озброєнням, а з статутом, традиціями і укладом – від фехтування і маневрів до бальних танців і полювання з хортами. Завдання, погодьтеся, гідне називатися справою всього життя.

Було це десять років тому. Тоді ідею Улановича підтримали чотири таких же ентузіасти: надягли пошиті своїми ж руками з ковдр та пледів мундири – і вийшли на Бородинському полі, де, як відомо, щорічно в першу неділю вересня влаштовується меморіальна вистава. А історичну правду почерпнули з першоджерела – в «Записках кавалерист-дівиці» Надії Дурової.

Лиха біда початок. Народу в полку (тобто у військово-історичному клубі «Аванпост», як він став офіційно значитися) прибувало, хлопці повністю реконструювали амуніцію улан часів Вітчизняної війни 1812 року – від уланських чотирикутних шапок – «рогатувок» до шпор. Шинельне сукно фарбували в синій колір по п’ять разів, домагаючись справжнього «литовського» кольору.

Прийшов час подумати про коней. Тут допоміг радгосп «Світанок» – орендували у нього п’ятнадцять коней. Кілька голів попросили «на годинку» в навколишніх Можайських селах. Необ’їжджених, безпородних тварин стали готувати до «Бородіна»: розбили табір, спорудили пліт, конов’язі, почалися тренування. Протягом двох тижнів Литовський полк жив за статутом 1812 року (самі хлопці зізнавалися, що за два тижні так вжилися в атмосферу тієї епохи, що, скажімо, дільничний міліціонер, який раптово з’явився на території полку сприйнявся як «чужорідне тіло»).

Важко було. Коні лякалися пострілів, розбігалися, не кажучи про те, щоб рухатися щільною шеренгою в бою. Але терпіння і праця зробили свою справу: у день битви кавалерія була на висоті. Кажуть, що після того «Бородіна» в радгоспі не впізнали своїх конячок – вони немов стали розумніше, гарніше, благородніше.

У 1994 р. було орендовано вже тридцять. Однак радгосп поставив умову: або «Аванпост» викуповує коней, або їх списують … на м’ясо. Протягом двох тижнів «литовці» викупили всю стайню. А тут ще випала нагода придбати в кредит тридцять скакунів з Карачаєво-Черкесії. З цими були проблеми серйозніше – не знали ні сідла, ні вузди, доводилось ловити арканами, як диких мустангів. Але нічого – приручили і цих. І не просто приручили, а навчили усім тонкощам кавалерійської атаки.

Стилізований історичний бій – тільки на перший погляд невинне театралізоване шоу. У дійсності ж учасники подібних «боїв» працюють, як справжні каскадери. У всякому разі, улани кажуть, що під час атаки французької піхоти відчувають найсильніший адреналіновий удар.

Озброєння улана – піка, шабля і пара легких пістолетів на ременях, а у застрільників ще й штуцера. Ескадрон розсипається віялом і атакує противника з тилу піками напоготові. При цьому піки, що розсікають повітря створюють такий пронизливий свист, що противник може впасти в справжній транс. У справжньому бою піку, як правило, залишали в жертві після першого ж уколу, тому як зброя довжиною аж 2,85 м. в ближньому бою вельми незручна. Хоча дівиця Дурова відзначала, що інші молодці (а адже «улан», або «углан», в перекладі з татарської й означає «молодець зі списом»), орудуючи пікою, справлялись з кількома французькими гусарами. Після уколу пікою в хід йшли пістолети, причому палили в упор – щоб напевно. Зробив один постріл – закинув пістолет за плече, вистрілив з другого – його туди ж. І тільки після цього починався шабельний бій, справжня кривава рубка …

До речі, програма клубу «Аванпост» не обмежується тільки Бородінською битвою – полк щорічно виїжджає на «оборону» Севастополя 1855 року (у відповідній екіпіровці та амуніції), бере участь в корніловських «заколотах», а також буває за кордоном – де безпосередньо «б’ється» ( або «дружить») з іноземними військами.

Не треба, однак, думати, що «Аванпост» – формування сесійне, існуюче від Бородіна до Бородіна, від Севастополя до Севастополя. У завдання клубу, крім відродження старовинних військових традицій, входить популяризація вітчизняної історії серед цілком мирного населення – полкова стайня в Можайську стала туристичною базою, де за певну плату будь-хто може з головою зануритися в атмосферу «золотого» дев’ятнадцятого століття.

Ось, наприклад, «Царське полювання». Кожен учасник отримує коня (сідає в сани, в кабріолет), єгеря пояснюють правила і порядок полювання, розподіляють обов’язки – хто загонич, хто доїзжаючий, а хто і почесний гість. Дві дівиці підносять гостям чарку на срібному підносі, цигани співають величальну пісню. Потім вся чесна компанія відправляється «на поля» – ловити зайця чи лисицю. А іноді і вовка.

На номери мисливців проводжають улани із шаблями наголо. При цьому кавалеристи одягнені в історичні мисливські костюми улан – негоже хизуватися військовим мундиром в мирний час. Полювання йде з усім антуражем: гудуть ріжки, мчать хорти, улюлюкають єгеря … Якщо полювання на качок, то неодмінно з ловчими птахами – яструбами і беркутами, іноді використовують і підсадних качок і голубів. Закінчується дійство трапезою на природі, або на мисливській садибі – з банькою, циганами і шампанським.

Або «уланська балада» – вистава, де розігрується один день з життя полку. Гостей (тобто вас) зустрічають в полку і одягають в мундир часів 1812 року. Шум, сміх, пробки в стелю, і раптом кур’єр приносить термінову депешу: доставити вас до Уланського біваку до такої то години (найбільш удалому клієнтові запропонують взяти участь в одному «лихому ділі»). Поїхали! Бубонці дзвенять, коні хропуть, полози скриплять (влітку скриплять колеса). Десь через півтора-два кілометри і справді виявляється уланський бівак при двох вогнищах. Новоявлених «уланів» зустрічають глінтвейном, саджають ближче до багаття, пропонують скуштувати. Протягом трапези не змовкають «брехливі історії» – господарі навперебій згадують «минулі дні й битви сурові, де разом рубалися вони». Брешуть красиво. Серед загального сміху й гамору один з улан підходить до того з гостей, хто погодився взяти участь в «лихому ділі» і пошепки говорить, що, мовляв, «друзі-французи давно очікують його за найближчим лісом» (тобто і гість, і цей «псевдоулан» виявляються перебіжчиками – чужі серед своїх). Коні осідлані, пістолети заряджені. Зрадники потайки покидають бівак і пришпорюють коней.

Після закінчення якогось часу їх відсутність виявляється і за ними споряджається гонитва. Коні змилені, блиск шабель, пальба, але все марно – втікачам вдається сховатися (навіть якщо гість вперше сидить верхи). «Та й чорт з ними, – бурчить уланський командир, покручуючи смоляної вус. – Все одно далеко не втечуть. Одного-то я підстрелив, це вже напевно». Улани знехотя повертаються до біваку, а там вже і гонець з пакетом: наказ штаб-офіцера – терміново відправлятися на пошук французів. Бівак тої ж секунди згортається – і знову в сідло, списи в упор! Улани зникають в дружному галопі, а обоз з гостями (тобто з вами), в супроводі кількох рядових кавалеристів, поспішаючи відправляється «короткою» лісовою дорогою.

При цьому чим далі в ліс, тим обстановка все більше наближається до бойової, немов би цією дорогою тільки що пройшла масовка Бондарчука: зламані дерев’яні колеса, повалені артилерійські знаряддя, розірвана на шматки закривавлена амуніція на снігу (на траві), запах порохового гару .. . А ось і вбитий французький кірасир з секретною депешею. Дуже фігурно лежить. Обоз зупиняється, охорона спішується. І раптом кірасир оживає – і звідки не візьмись на вас налітає французький роз’їзд. Засідка! Зав’язується бій – брязкіт металу, іржання коней, лайка, пальба, журавлинна кров рікою. І гості всі як один виявляються бранцями французів.

Тепер ви вже у французькому біваку. Але при цьому якось само собою, «невловимо» перетворюєтеся з бранців у гостей: ось вже французькі офіцери шаблями на вашу честь рубають шийку пляшки з шампанським.

І начебто навіть якось недоречно до вас на допомогу прибуває загін вже знайомих російських уланів. Знову сутичка. У якій, втім, немає ні переможців, ні переможених – тому як закінчується вона повним примиренням сторін і загальним біваком. Французька мова перебивається російською семиструнною гітарою, знову з’являється життєстверджуючий хор циган, на рожні підсмажується порося, а трохи віддалік готується похідна паленка: казанок висить над вогнем на трьох перехрещених шаблях, головка цукру поливається спиртом, а не в міру палаючий вогонь гаситься шампанським …

До вечора вся дружна братія переміщається в Можайськ, де в одному з особняків влаштовується розкішний бал при свічках. Відкриває його імперський полонез. В якості дам зазвичай виступають дружини і подруги самих улан. Гості для цього випадку можуть приїхати зі своєю «половинкою». До речі, про бали. Розповідають, років вісім тому в Колонному залі Будинку Союзів влаштовували «машкерад», куди були запрошені і «литовці» – в якості кавалерів. Але трапився конфуз: з’ясувалося, що ніхто з улан не вміє танцювати! З тих пір в обов’язкову програму полку входить навчання полонезу, мазурки, гавот та іншим «кадрилям».