У пісках Аравії. Частина перша.

пустиня

Наприкінці XVIII – початку XIX століття в Європі зростає інтерес до Сходу. Туди, в невідомі краї, спрямовуються мандрівники-вчені, їх вабить спрагою відкриттів, шукачі пригод, любителі мандрівок. Їх повідомлення про екзотичні країни публікуються в альманасі «Скарбниця Сходу», в науковому журналі «Щомісячна кореспонденція з вивчення землі і неба», інших виданнях. Одну з перших великих наукових експедицій на Схід здійснив у 1761 – 1767 роках вихованець і професор Геттінгенського університету Карстен Нібур. Слідом за ним в Аравію відправляється лікар і натураліст Ульріх Зеетцен, теж геттінгенець. Про деякі епізоди його подорожі, яка було справжнім науковим подвигом, розповідається в уривках з книги Т. Путііцевой «Сліди ведуть в піски»

… Роки в університеті промайнули швидко. У 1789 році Зеетцен захистив дисертацію. Але дивна річ – чим більше він удосконалювався в медицині і природознавстві, тим менше йому хотілося бути лікарем або натуралістом. Сидіти на місці і лікувати хворих або виробляти досліди над рослинами здавалося йому занадто прозаїчним заняттям в століття, коли у світі існувало ще стільки невідомих земель. Зеетцена буквально лихоманило від нестримного прагнення до мандрів, відкриттів, в яких він бачив єдине застосування своєї бурхливої енергії.

- Коли ж нарешті ти приступиш до лікування, Ульріх? – Запитав його одного разу батько. – На нас в Евер епідемії обрушуються одна за одною. Ти б міг принести полегшення співгромадянам.

І Ульріх зважився на відверту розмову, розгорнув перед батьком свої грандіозні плани… Він хоче здійснити ґрунтовну подорож по Маловідомим землям Сирії і Палестини, звідти по Червоному морю переправитися до Аравії, прослідувати за маршрутом Карстена Нібура, звичайно ж, перевершити його й неодмінно відвідати свята святих ісламу – Мекку і Медину; потім дістатися до берегів Африканського континенту і, приєднавшись до попутного каравану, проникнути у внутрішні райони Африки. «Якщо мені пощастить, і я залишуся живим, – пише Зеетцен своєму покровителю астроному фон Цаху, близькому до сім’ї герцога Готи, – то я сподіваюся цим шляхом досягти і західних берегів цієї частини світу» (Африки).

Щоб фон Цах повірив в успіх нелегкої і небезпечної подорожі, Зеетцен описував запобіжні заходи, які він збирався дотримуватися. Він має намір для збереження власного життя дотримуватися звичаїв тих країн, через які буде йти: дотримуватися дієти, не пити міцних напоїв, не їсти м’яса, одягатися так, як одягаються на Сході, оволодіти арабською мовою і її діалектами, з тим, щоб не відрізнятися від місцевого населення, а якщо виявиться потрібним – назватися мусульманським ім’ям і навіть прийняти іслам.

З цього приводу Зеетцен у своєму плані писав наступне: «Під маскою релігії (а в наш час і політики) ховаються злочинці, про що розум сумує, і невідомо, чого більше приносять людям релігійна і політична системи – користі чи шкоди». І тому він, Зеетцен, не надає релігії ніякого значення і заздалегідь зізнається в тому, що він, лютеранин, згоден серед католиків бути католиком, серед православних – православним, серед несторіан – несторіанцем, а серед мусульман – мусульманином.

Все влаштовувалося на користь задуманого подорожі. Герцог Готи Ернст погодився фінансувати перебування вченого на Сході. Сім’я Зеетцена, спочатку збунтувалась проти його від’їзду, зрештою, погодилась, а брат-пастор забезпечив його картою Палестини (втім, не стільки для того, щоб Ульріх користувався нею, скільки в надії отримати уточнений її варіант). І ось приготування закінчені. Минулого як не бувало, попереду романтичний Схід. 13 червня 1802 почалася подорож.

Тепер Європі належало слідкувати за його рухом по Сходу: Ксавер фон Цах з першого ж дня став друкувати повідомлення про подорож Зеетцена і надіслані їм матеріали у своїй «Щомісячній кореспонденції». Перше східне місто – Константинополь. Пробувши тут шість місяців, він, за власним визнанням, «сам ледь не став турком» – настільки глибоко вдалося йому проникнути в характер і звичаї місцевого населення.

Після Константинополя – Смірна, за нею – Алеппо, де він ґрунтовно вивчив арабську мову. Прибувши в Дамаск в квітні 1805 року, Зеетцен за два піастри виправив собі паспорт на ім’я Муси Хакіма. Відразу ж одягнув на голову велику яничарську шапку, привезену з Алеппо, обмотав шию великою строкатою шаллю і відправився бродити по місту…

Дамаск зачарував Зеетцена великою кількістю садів, кипарисами і пальмами, прозорим повітрям. Недарма місто це на Сході називали то «Намисто красуні», то «Пір’я райського павича». По-східному витіювато, але дуже схоже.

Дамаск

Зеетцен перерахував всі визначні пам’ятки і детально описав їх: 8 міських воріт, 143 мечеті, 7 церков, 3 медресе, 64 лазні, 20 ткацьких майстерень, 7 миловарень, 119 кав’ярень. У тій частині Сирії, яку він об’їздив, він досліджував буквально кожну п’ядь землі та детально все описував, не минаючи ні зруйнованих міст і фортець, ні самих крихітних селищ.

Дослідження Зеетценом Мертвого моря вчена Європа в захопленні назвала науковим подвигом. З небезпекою для життя, один, пішки пройшов він весь його східний берег. До нього тут не був ніхто з європейців. Він склав першу карту Мертвого моря, досліджував джерела, що живлять його, вивчив властивості води, визначив концентрацію в ній солі і детально описав тутешню надзвичайно багату флору і фауну.

В Єрусалимі він провів кілька місяців. Перш за все, його здивувала відсутність релігійного запалу в ченців, яких тут безліч. По всій видимості, їх втомлювало механічне виконання щоденної обрядовості. Зеетцену здавалося, що в настільки священному місці, біля самого «гробу Господнього», треба б мати більше благочестя. Крім 2 францисканських монастирів Зеетцен нарахував в Єрусалимі 15 мечетей, 5 синагог, 2 вірменських монастиря, 9 православних чоловічих і 5 жіночих монастирів (2 спеціально для вдів). Маленькі монастирі були і у коптів, і у яковітів, і в ефіопів. Всі монастирі ворогували один з одним. З кінця XVIII століття ця ворожнеча погіршувалася через суперництво європейських держав у боротьбі за заступництво «святих місць», і чвари відбувалися не стільки між різними віросповіданнями, скільки між представниками різних країн.

Коли йде служба у францисканському монастирі, нікого з некатоликів не допускають. Настільки ж приховано проводиться богослужіння в православних монастирях, як чув Зеетцен, найбагатших в місті. Зате в вірменський монастир вільна прийти людина будь-якої релігії. Зеетцен цим негайно скористався і став свідком барвистого видовища. До мечетей ж – не підступитися.

… Два роки він провів у Каїрі і за цей час значно поповнив східні колекції Готи і Геттінгена, надавши багатющий матеріал натуралістам і лінгвістам і заклавши основи майбутнього музею Готи. Він поспішав врятувати для історичної науки те, що нищилось, руйнувалось, загрожувало зникнути зовсім…

Нарешті, 23 березня 1809 року Зеетцен робить запис у щоденнику: «Ну ось я і закінчую свій щоденник. Починаю збиратися». Потім він відсилає щоденник разом з колекціями та рукописами до Європи і залишає Каїр. Тепер у Зеетцена одна дорога – в Мекку і Медіну. Він пристрасно мріяв здійснити паломництво і приєднати до свого арабському імені слівце «хаджі». Карстен Нібур не ризикнув на це. Але він, Ульріх Яспер Зеетцен, повинен досягти більшого, ніж хто б то не було. Шкода, що в Мецці вже побував в 1503 році Лодовіко ді Вартема. У 1607 році був там і німець Йоганн Вільд – правда, його привозили туди як раба, а англійцю Джозефу Пітсу, який писав про свої відвідини Мекки в 1680 році, взагалі чи можна вірити. Всіх інших спіткала смерть.

Продовження розповіді про славне подорожі Зеетцена читайте в наступній частині.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers