Цикли розвитку культур
У кожній з людських культур життєві форми її прояву своєрідні, неоднакова хронологічна протяжність усіх фаз розвитку, різний і сам час існування культур. І, тим не менш, як ніби по дивній грі випадку, фази ці нерідко збігаються у часі у величезному і протяжному ланцюзі людських культур. Саме тому, напевно, на зламаній лінії поступального ходу людської історії ми уловлюємо явні піки своєрідних пульсацій, як би повторювані і такі, що чергуються періоди в розвитку і взаємодії безлічі культур. Ці періоди можна умовно назвати спокійними і неспокійними. Відразу обмовимося — умовні тут не тільки назви самих періодів — пульсацій, але й межі між ними. Різко розрізняються лише крайні точки подібних періодів.
Спокійний період — це час відносно стабільного існування цілого ланцюга культур або ж політичних об’єднань на величезних просторах. Їх основні ланки порівняно стійкі, розвиток переважно плавний. Як правило, бурхливого розвитку культур не спостерігається, нерідко їх структури відрізняються навіть застійністю; відносно постійні і географічні кордони між культурами; між різними об’єднаннями настає як би пора рівноваги.
Не можна сказати, що це час абсолютного миру. У ці періоди «умиротворення» теж ведуться війни, переміщуються окремі народи, ллється кров. Але домінантою епохи стають турботи про стабілізацію та зміцнення життєвих основ.
У складні періоди культури ламаються, гинуть, а на їх місці виникають нові. Загрозливо наростає конфронтація окремих етносів. Різко частішають військові дії, які приймають часто глобальний характер і ведуться з напруженням всіх сил. Величезний розмах набувають міграції багатьох народів. Незліченні сутички викликають незворотні зміни в структурах культур переможених, так і культур переможців. Найчастіше ці періоди історики схильні називати епохами великих переселень народів. Переломні епохи залиті кров’ю і породжують масові душевні потрясіння. Подібний час висуває, ймовірно, найбільше апокаліптичних пророків, які сповіщають близький кінець світу.
Однак «знищення» землі не може тривати вічно. Коливання поступово загасають, світ вступає в більш спокійний стан.
Для історика дуже важко спостерігати переломні епохи в історичній «близькості». Тоді дуже великий ризик прийняти мале за велике; не бачиш, як згущуються пучки «землетрусів»; як за пишними символами культури таїться її внутрішня слабкість. Тому звернімо свій погляд спочатку до так званого «спокійного» періоду двотисячолітньої давності і візьмемо його в якості своєрідної точки відліку.
Згадаємо також, що передувало цьому періоду і що послідувало за ним… Стабілізація культур Старого Світу з II століття до нової ери по II століття нової ери забезпечувалася як би трьома вузлами міцності. На заході весь Середземноморський басейн аж до Месопотамії охоплювала система з центром в Римі, яка пізніше перетворилася в імперську. Тут агломерат зовні іноді дуже різних або подібних етносів і культур був міцно стягнутий політичними, економічними, адміністративними та ідеологічними нитками. Система відрізнялася стабільністю.
Будувалися міста, зростали промислові центри, розширювалися торгові шляхи, в гавані стікалися сотні кораблів. Межі цієї системи були відносно стабільними. На сході вони утримувалися іншою, але потужною силою — Парфянським царством, постійним і завзятим противником Риму. В той же центральний вузол міцності поряд з Парфією входило і Кушанське царство, що охоплює простір від Середньої Азії, аж до Північно-Західної Індії. Східний вузол спочивав на системі великої Ханьської імперії, що розкинулася від Східного Туркестану до Тихого океану. У ханьському Китаї ми також застали б квітучі міста, численний флот, зручні дороги, палаци, що дивують своєю розкішшю. Населення в системі кожного з «вузлів» налічувало десятки мільйонів чоловік.
Близько середини II століття з районів Центральної Європи і від Балтики на південь, до області Чорномор’я, рушили германські племена готів. У придунайські провінції в 160-180 роках вторгаються маркомани і квади. То були сигнали початку тривалої, виснажливої і, в кінцевому підсумку, безнадійної боротьби могутнього Риму з незліченними масами «варварських» народів.
У ханьському Китаї найсильніший удар був нанесений зсередини: у 184 році спалахує повстання «Жовтих пов’язок». Імперія як ніби витримала, але ненадовго. Вже в 220 році Молодша династія Хань впала. Китайська система почала неухильно котитися до розпаду. Не могла врятувати від нього і короткочасна династія Цзінь, в кінці якої, як пишуть китайські історики, виникла жахлива «смута восьми князів».
У першій половині III століття слабшає Кушанське царство і розпадається Парфянська держава. Кінні кочові загони варварів починають все сміливіше вторгатися в колись недоступні для них області. Починається найбільша епоха переселення народів, переломна в історії людства.
У такі епохи майже завжди особлива роль випадала на долю кочівників. У IV—VI століттях, коли закипів «котел» народів Євразійського континенту і безліч етносів перетворилося в рухливі, на передній край висунулися кочові племена гунського союзу. Їх стрімкі вершники освоїли гігантський простір майже від берегів Атлантики до Тихого океану. В 316 році східна гілка гунів розгромила слабкий цзиньский Китай і запанувала в цій частині світу. У 450-455 роках гуни-ефталіти вторгаються в Індію, і стародавня держава Гуптів незабаром гине. Тут, як і всюди, подібні страшні періоди відкладаються в пам’яті народній. Гинули мільйони людей, а про наближення гунів «народу ставало відомо… шуліки, воронам і іншим подібним їм птахам, спраглим напитися кров’ю тих, які були вбиті…»
У другій половині IV століття західна гілка гунів з’являється у Східній Європі. Їх загони розгромили багатьох і увірвалися в межі Західної Римської імперії. Довгі століття, зберігають приголомшені європейські народи пам’ять про цих «прирослих до коней», «потворних і схожих на скопців» воїнів з їх вождем Аттілою. Навіть у середині XVIII століття в знаменитій «Енциклопедії» Дідро і Д’Аламбер писали про цей час з явним жахом: «Спочатку незліченні армії гунів, аланів та аварів… вигнали всіх без винятку зустрінутих на своєму шляху; здавалося, що народи низвергались один на інший і що Азія, щоб розчавити Європу, знайшла ще нову силу… Нарешті, у V столітті… на погибель всьому світу народився Аттіла».
Його військо вдалося з величезними труднощами розбити лише в 451 році на Каталаунських полях в Галлії. І понині ще можна зустріти безліч бажаючих розшукати таємничу могилу Аттіли, пам’ять про якого бентежить нашу уяву до сих пір.
Велика переломна епоха завершилася арабськими завоюваннями. Майже незнайомий раніше народ аравійських пустель почав свої завоювання в 633 році, а до 750 році вже панував на просторах від Атлантики до Інду і від Нілу до Аральського моря. У 711 році Тарік-ібн-Зійяд з нечисленними загонами арабських і берберських вершників перебрався з Африки в Європу. «Араби пройшли від скель Гібралтара до піренейських відрогів блискавично і нестримно, так само як мусульманські завойовники Сирії і Єгипту. Та коли б їх не зупинили на Турській рівнині, може статися, вся Франція, вся Європа була б захоплена з тією ж легкістю, що й східні царства, і півмісяць відзначався б на храмах Парижа і Лондона… Готи — підкорювачі півночі і мусульмани — завойовники півдня зустрілися і змагалися за першість; і палка відвага араба була нарешті зломлена наполегливою, непохитною доблестю гота. Ніколи ще ні один народ не розсіювався так безслідно, як мавритани-іспанці». (Вашингтон Ірвінг, «Альгамбра».)
Однак початок цього падіння відбудеться пізніше — вже в «гарячий» пік монгольських завоювань. У проміжку між ними гігантський Арабський халіфат буде становити одну з найголовніших сил тодішнього Старого Світу. Саме з тієї пори ми будемо говорити про світ мусульманських культур.
У VII, VIII і IX століттях намітилася зоря відносного спокою, який тривав приблизно до XII століття. Звичайно, ми говоримо тут про відносну стабілізацію культур при зіставленні їх з попереднім і наступним «гарячим» періодами. Системи римсько-ханьського часу здавалися істотно більш стабільними і потужними у порівнянні з епохою Візантії, імперією Карла Великого, Хазарського і Тюркських каганатів, Київської Русі. Мабуть, і китайська держава VII — початку XIII століть при династіях Тан і Сун не змогла досягти могутності ханьського періоду.
Якщо ми помістимо найвищу точку цієї неспокійної доби найбільшого переселення народів у V століття, то наступний пік припаде вже на всім відомі монгольські завоювання XIII століття. Ми знаємо також, що не тільки монголи брали участь у цих походах від Тихого океану до Адріатики, — в рух були залучені десятки народів. Знову руйнівним тараном виявляться кочові народи, і знову свідки цих шаленств епохи будуть писати, що «не було від створення світу катастрофи більш жахливої для людства і не буде нічого подібного до закінчення віків і до страшного суду» (Ібн Аль-Асир, арабський історик XIII століття)
Був відмінний від двох названих ще один «гарячий» переломний період людської історії, пік якого припадає на IV—III століття до нової ери. Тут ініціативу ламання старих культур взяли на себе македонські воїни Олександра Великого. Від Адріатики до Інду і від Нілу до Сирдар’ї, знову з якоюсь вражаючою легкістю, під ударами нечисленних фаланг зникали старі структури і зароджувалися інші, не схожі на попередні. Саме з цих «перехідних» культур зросли Рим, Парфія, Кушанська держава.
IV і III століття до нової ери (аж до 221 року до нової ери) в Китаї — це період «Воюючих царств» — також час неясний, нечіткий. Мабуть, у кінці ІІІ століття величезний світ скіфоїдних культур Євразії змінюється на так званий сарматський. Отже, і степовий пояс варварських культур теж опинився в цей час у владі змін.
Чи випадкові ці збіги в ритмах пульсації або ж нам вдалося вхопитися за нитку якісь закономірності? Без проникнення в глибинні пласти часу на це питання не відповісти. Навряд чи вдасться без цього зрозуміти і характер змін у взаємодіях культур — від спокійного періоду до неспокійного. Завжди подібні злами носили глобальний характер? Головне слово в нашому оповіданні повинно бути надано археології.
Автор: Е. Чорних.