Трагедія Соловецької обителі

облога Соловків

Увечері 21 січня 1676 року стольник і воєвода Іван Олексійович Мещерінов зважився, нарешті, приступити до виконання плану, запропонованого Феоктистом, перебіжчиком з обложеної Соловецької фортеці. Багаторазово були вивірені підходи до бунтівної твердині, чи не до хвилин вирахувані майбутні дії, узгоджені рухи окремих загонів. Ніч обіцяла негоду, і це було на руку воєводі. Перед світанком з табору Мещерінова вийшов передовий загін – п’ятдесят стрільців під командою майора Степана Келіна. Вони, криючись, підступили до Білої вежі соловецького кремля. Феоктист вказав місце в стіні, де було наспіх закладене вікно. Ломами вивернув плінфи і, підсаджуючи один одного, проникли в темне приміщення… Нечисленні дозорні на стінах, стомлені довгим чуванням, у свисті заметілі не розчули шуму у вежі, а коли побачили неочікуваних гостей, було вже пізно.

Покінчивши з напівсонною вартою, стрільці збили замки з воріт Білої вежі, і в фортецю увірвався головний загін під проводом самого государева стольника. Зачувши шум захисники фортеці кидалися до воріт і знаходили тут смерть під ударами стрілецьких бердишів, і під мушкетними кулями, під шаблями командирів царського воїнства. Московські стрільці, сотня за сотнею, наступаючи на тіла вбитих і поранених, вбігали у фортецю, розсипалися по обителі і вбивали всіх, хто траплявся на шляху.

Навряд чи десята частина всіх п’ятисот затворників Соловецької фортеці вціліла в ці світанкові години. Вціліла, щоб випробувати долю ще страшнішу … Як же могло статися, що московські стрільці брали штурмом не ворожу фортецю, а свій, російський монастир? Ось головні віхи попередніх подій ..

Рік 1646. «Влада царська віру зміцнює, влада царська віра стверджує» – сказано Радищевим набагато пізніше, але цілком характерно і для ситуації того часу. Близький до царя окольничий Федір Ртищев, царський духівник Стефан Воніфатія, протоієреї московського Казанського собору Іван Неронов та інші стурбовані упорядкуванням справ духовних. До цього гуртку, що увійшов в історію як «ревнителі благочестя», приєднався і архімандрит московського Новоспаського монастиря Нікон, майбутній патріарх. З Московського друкованого двору почали виходити небувалі до того в російській друкарській практиці книги – збірники праць видних візантійських богословів, твори з основ віровчення, написані в гострій публіцистичній формі. Ці книги за задумом «ревнителів», повинні були сприяти відродженню забутого мистецтва публічної проповіді. На допомогу Закону світському – повчання духовні.

Рік 1648. У Москві вперше з’являється молодий священик Авакум Петров. Земляк Івана Неронова, він знайомиться з «ревнителями», захоплюється їх Програмою, стає ревним провідником ідеї відновлення втраченого благочестя. Повернувшись до свого приходу, він вводить вчителюючі проповіді, впорядковує церковний спів.

Рік 1649. Нікон поставлений на новгородську митрополію, яка опікує і Соловецький монастир. У 1652 році, за рішенням царя затвердженим собором, Нікон перевозить із Соловків до Москви мощі задушеного Малютой Скуратовим митрополита Філіпа (Федора Копитева). У цей час у столиці знову з’являється Авакум, який отримав, завдяки заступництву Неронова місце в Казанському соборі. У тому ж році Нікон стає патріархом Московським і всієї Русі …

Під час свого перебування новгородським митрополитом Нікон часто сварився з багатим і впливовим Соловецьких монастирем. Вивіз мощей митрополита Філіпа, ім’ям якого славилася далека обитель, ще більш налаштував проти Нікона і братію, і архімандрита Іллю. Ставши патріархом, Нікон намагається Іллю змістити.

Рік 1653. До Москви терміново викликається «будівельник Вологодської Соловецької служби» старець Ніканор. Він отримує звання архімандрита, але, всупереч наміченому, не їде на Соловки. Ніканор так сподобався царю Олексію Михайловичу, що монарх назначає його настоятелем улюбленого Саввін-Сторосевського монастиря в Звенигороді, а незабаром робить своїм духівником. (Запам’ятаємо цю вельми важливу для нас обставину!).

У тому ж році Нікон владною рукою починає реформувати богослужбові обряди. Колишні його друзі по гуртку «ревнителів благочестя» незадоволені поспішним самовладдям патріарха. Нікон, який користується необмеженою довірою царя, легко домагається їх висилки до окраїнних місць держави. Далі всіх – у Даурію – відправляють протопопа Авакума.

Рік 1654. Опозиція розгромлена. Нікон від епізодичних нововведень переходить до більш широкої програми. На представницькому церковному соборі, у присутності східних ієрархів за наполяганням Нікона приймається рішення про виправлення богослужбових книг по грецьких зразках. Церковні книги в новій редакції розсилають по країні, суворо забороняючи при цьому службу по книгах старих. Надзавдання реформи – зміцнення єдності церкви, її авторитету, аби нова церква гідно освячувала собою російський абсолютизм.

Православні Росії в більшості своїй сприймали реформу байдуже. Але там, де над нею замислювалися, завжди знаходилися грамотні книжники, що вказували у нововведеннях на відхід від «стародавнього благочестя», а стало бути, від звичної, рідної старовини. Зі старовиною ж зв’язувалися спогади про краще життя (втім, як в усі історичні часи), про колишні вольності, про менші податки, про свійські відносини з низовою владою… Протести на місцях були ще занадто розрізнені, щоб на них звертали серйозну увагу. Але Соловецький монастир – це вже серйозно!

Соловки

На Соловки нововидані книги прийшли в самому кінці 1657 року. Архімандрит Ілля, був учасником собору 1654 року і тому чітко представляв плани Нікона, по недовгих роздумах склав всі книги під замок і вказав продовжувати служби за колишніми. Щоб уникнути нестійкості братії архімандрит примусив всіх священиків до письмової відмови від нових книг, а 8 червня 1658 року відмову цю закріпили у вироку загального монастирського собору. То був відкритий виклик патріарху. Але Нікон вже не такий всесильний: гордість, владолюбство, нестриманість призвели патріарха до сварку з царем. 10 липня 1658 року (через якийсь місяць після старовірського рішення Соловецького собору) Нікон демонстративно віддаляється від справ. На цілих вісім років церква позбавляється єдиноначальності. І Соловецькому протесту не надали спершу належного значення ні церковні ієрархи, ні уряд.

Тим часом до Москви почали повертатися із заслання члени гуртка «ревнителів благочестя». До них не без інтересу прислуховувались у вищих сферах. Здавалося, дні Никонової реформи полічені. Але у її противників не було реальної влади. А російському абсолютизму потрібна була церква єдина і слухняна. «Ревнителі» таки не обіцяли ні того, ні іншого.

Рік 1659. Після смерті ініціатора Соловецького протесту архімандрита Іллі владу в монастирі прийняв «будівельник Вологодської служби» старець Варфоломій. Рік 1660. Варфоломій отримав звання архімандрита. У тому ж році на Соловки повертається архімандрит Ніканор, який залишив настоятельство в Саввін-Сторожовському монастирі. Наступні шість років соловецьку братію з питань богослужіння не турбували, Москва, лише час від часу по-дружньому користувалася позиками з багатої монастирської скарбниці.

Про Соловецький протест в столиці згадали тільки під час церковного собору 1666-1667 років. На рішення собору надіялися представники найрізноманітніших церковних течій. Сподівалися підтримки і соловецькі традиціоналісти. Вони послали до Москви чолобитну про залишення за монастирем права на старі обряди.

На соборі патріарх Нікон, заради позбавлення влади якого, перш за все і затівалося це дійство, був позбавлений сану і засланий. Але засудженими та проклятими виявилися і прихильники старовір. Архімандрит Варфоломій, який відчув, які настрої панували на соборі, визнав за краще для себе відмовитися від колишніх обрядів і принести покаяння. Дізнавшись про це, соловецькі ченці стали клопотати про зміну настоятеля: їх чолобитні звинувачували Варфоломія в поганому управлінні обителлю і розбирали питання віросповідання. Але Москва вимагала неухильного дотримання нових обрядів, посилала комісії для «розшуку» по чолобитним. На Соловках браття і миряни лагодили слідчим перепони і «утискання».

Справа про Варфоломія затягнулася, і тоді ченці проявили відкритий непослух – змінили керівників. Новим келарем (завідувачем постачанням і господарством монастиря) став рядовий чернець Азарій, новим скарбником – уставщик Геронтій. Коли ж через півтора року влада, нарешті, надіслала нового настоятеля, в монастирі відмовились визнати його і посадили під арешт. В черговій чолобитній братія підтвердила свою відмову від нових книг і обрядів, просила більше не присилати нових вчителів, але «надіслати царський меч». Це був вже прямий випад проти царської і духовної влади.

В очікуванні відповіді старовіри перейнялися складанням свого роду духовного заповіту. Їх п’ята чолобитна про віру (її зазвичай і мають на увазі під ім’ям «Соловецької чолобитної») набагато пространіше попередніх разом взятих: тут розібрані і відкинуті всі Ніконові нововведення. Відправлена до Москви чолобитна відразу ж почала широко розповсюджуватися у списках.
.
27 грудня 1667 року указом Олексія Михайловича всі соловецькі вотчини були відписані на государеве ім’я. Це ставило острівну обитель в блокадне положення. Влітку 1668 року в біломорський Сумський острог із загоном стрільців прибув стряпчий Ігнатій Андрійович Волохов. Почалося збройне протистояння Соловецького монастиря та московського царя.

Далі буде.

Автор: А. Амосов.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers