Слово про «Слово»

Слова о полку Ігоревім

Хвилі диких народів перекочувалися через степ і били в дерев’яні стіни Руської землі. Дід кричав зі стіни: «Хозари!» Син кричав: «Печеніги!» Внук відгукувався: «Половці!» І далі перегукувалися правнуки. Небом прихована, світлом перегороджена Південна Русь здавалася легкою здобиччю. Непрохані гості пудовими камінням «стукали» у ворота Переяслова; Чернігова, Києва. Летіли запальні стріли. Тріщали опори. І довго потім на обгорілих пагорбах не росла трава.

Тим прикріше було приймати страждання від своїх, коли новгородці йшли на киян чи кияни на чернігівців. «Брат брату мовить: це моє. І це теж моє. І стали мале називати великим…» Розпач літописця – на багато століть.

Скільки він жив? Як виглядав? Що з ним стало після написання «Слова»? Темно. Але він був людиною рідкісної хоробрості: сказав все, що думав. У князя – дружина і стіни, а поет – беззахисний.

На кілька століть передбачив він нещастя Руської землі. Припав до неї пророчим вухом і почув тупий гул ординських коней, які до дна випивали струмки. Він не знав, що в далеких степах набирала силу імперія Чінгісхана. Але, як великий поет, був обдарований політичною інтуїцією.

Тривожно в «Слові о полку Ігоревім». Вісім століть пройшло, а тривога залишилася. В муках сорому прийшло до 34-річного князя Ігоря Святославича прозріння. Немов вуглинка від палаючого Глібова запала в сорочку – пече: розорили Глібов, посікли захисників. А тут ще бездоріжжя завадило в кінці зими приєднатися до Святослава Всеволодовича і дев’ятьох руських князів, які виступили проти половців.

Досада на бездоріжжя, Глібовські кошмари, боязнь, що князі не повірять в його бажання брати участь у поході (мовляв, здружився з половцем Кончаком), – терзали Ігоря. Бажання спокутувати провину перед Руською землею, честолюбство і мужність квапили. Все змішалося – і нетерпіння, і впевненість. В Іпатіївському літописі записана покаянна мова Ігоря перед дружиною. Похапцем і самотньо виступив він проти половецького степу.

Якось на світанку спросоння воїни Ігоря побачили, що в степу виріс ліс! Хан Кончак зібрав всі свої сили. Іпатіївський літопис повідомляє, що князі ще могли врятувати дружини, прорватися, поскакати. Але там були піші воїни, і князі не зрадили «чорних» людей, простих ратників. Ігор наказав всім спішитися.

Незначну в руській історії військову поразку новгород-сіверського князя геніальний поет перетворив на величезну духовну перемогу. І ми відзначаємо перемогу нашої культури, народження великої поезії.

Вся Руська земля – польова, лісова, степова – випливає з «Слова о полку Ігоревім». І далеко, широко навколо видно пороги Дніпра, мілини синього Дону, полинові кургани, дерев’яні стіни Новгорода, Полоцька, Києва. Вся Руська земля XII ст.! І автор «Слова» летить над нею, як мужик на дерев’яних крилах, тільки щоки холонуть від вітру. А всього – десять сторінок, написаних вогнем по небу.

Далеко на рівнині руських століть видно XIII ст. Дим підпирав небо на півночі і на півдні. Горіли Рязань і Володимир і Суздаль, Чернігів і Київ. Версти пергаментів перетворилися на попіл. Вогонь лизав Руську землю вздовж і поперек. XIV ст. – навали Мамая, Тохтамиша. Вщент вигоряли монастирські бібліотеки. «Слово» могло не дійти до нас, як не дійшли, можливо, інші великі повісті і сказання. (Ми не знаємо, що втратили, інакше жалість була б невтішною.)

Останній список «Слова» був знайдений графом Мусиним-Пушкіним і згорів в московській пожежі 1812 р. Охоплені полум’ям, як живі, звивалися літери «Слова о полку Ігоревім». Залишилася копія, зроблена Мусиним-Пушкіним для Катерини II, і сумна приказка: «Рукописи не горять».

Сумнів піднімається… Але не посмішка скептика, який називає «Слово» геніальною підробкою, автором якої був лжепатріот часів Катерини II. Хіба придворні підлабузники писали про поразки? Та й справжність – це якість: золото завжди золото, в будь-якому столітті. Його визначає не вік, а проба Геніальне не може бути підробкою. Пересічний пам’ятник не викликав би суперечок.

Чим більше читаєш «Слово», тим ясніше неможливість створення його навіть поетом сили Пушкіна. Не реставруєш мову і ритм, справжню тривогу за своє (XII) століття. Нікому і ніколи таке не вдавалося, як не можна вибрати вік для життя. Якщо «Слово» написано на початку XVIII ст., звідки у автора така ворожість до половців? Через 600 років! Звідки в серці людини стільки непідробного гніву і побоювань у зв’язку з половцями?

Так відчувати міг тільки сучасник! Свідок половецьких набігів. Коли ще витав запах гару і крові. Потім тінь Орди все перекрила. Адже і половців давно немає, як таких, розчинилися в інших народах. До сих пір пишуться сумні повісті і поеми про нашестя Орди, а ворожнеча з половцями поросла бур’яном. У роки тиші і перемир’я руські князі та половецькі хани вступали в родинні зв’язки. «Лісостепові» шлюби в той час – не рідкість. І це теж відображено в «Слові».

«Слову о полку Ігоревім» – 800 років. Ім’я автора нам невідомо. Але в його безіменності – весь народ. Геніальний поет XII ст. здійснив духовний подвиг. Розум напряг тятивою, думу вклав стрілою і пустив її крізь століття – загострену мужністю. І «Слово о полку Ігоревім» пронизує століття – чим далі, тим потужніше його політ. Тисячі аматорських перекладів, зроблених сільським вчителем, міністром, студентом, лікарем, дипломатом, військовослужбовцем… Не кажу вже про справжню науку – понад тисячу досліджень і перекладів багатьма мовами народів світу!

Автор: Ігор Шкляревский.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers