Сказання про першого переветника

мініатюра

Взагалі-то таких людей на Русі величали трохи інакше, ніж це зробив автор, і ставилися до них з меншим пієтетом. Пізніше їх зазвичай називали переветниками, тобто, просто кажучи, зрадниками. Тому що «тримати перевет» означало «посилатися з ворогом, посилати йому вісті, перебігати до нього», словом, «зраджувати». Київський літописець цього терміна ще не знав, але висловився теж надто різко, затаврувавши Блуда і йому подібних як людей «шалених» і «Горша бісів» (тобто ще більш мерзенних), згадавши з цього приводу дещо з псалмів Давида: «О, зла лестощі людським! Якоже Давид глаголеть: Хто їсть хліб мій в’звелічіл є на мя лестощі. Це бо лукавьствоваше на князя свого лестощами (обманював його) І паки: мови своїми лестячи-хуся; суди їм, Боже, да відпадуть від думки своїх, по множьство нечесті їх ізріні а (викинь їх), яко прогневаша тя, Господи».

Ось який ні з чим не згідний емоційний сплеск викликала у літописця, в цілому більш ніж лояльного до хрестителя Русі, героїчна підпільна діяльність Блуда. Звичайно ж, він був не правий, що легко довів би будь-який нинішній поборник будівництва бесправової напівдержави. Адже ніякого писаного закону в Руській землі, здається, ще не існувало. «Правда Ярослава» – найдавніша частина «Руської Правди» – виникне майже півстоліття по тому. До того ж ні в ній, ні в «Правді Ярославичів», ні в законодавстві XII століття нічого щодо подібних злочинів сказано не буде. Відповідна «стаття» вперше (якщо судити з збережених пам’яток) з’явиться в «Псковській Судній Грамоті», яка створювалася протягом XIII-XV століть.

А раз не було письмового закону, то як же накажете судити? Невже на основі звичайного права? А яке воно було, хто-небудь точно знає? Ні, сучасні переветники, хоч і удостоїлися видання книжок навіть на зрадженій ними Батьківщині, можуть лише позаздрити тим часам повного правового свавілля. Ну а лайка (моральний осуд) всяких там древніх істориків, вона ж на воротах не висне… Може бути, так і міркував Блуд, уважно слухаючи промови агентів, які пробралися в Київ для зустрічі з ним, яких літописець іменує послами (свідоцтво неопрацьованості спеціальної термінології на цьому ранньому етапі розвитку секретних служб).

А вони були спокусливі. «Поприяй ми (поприятельствуй мені),— велів передати Володимир або його воєвода від імені князя,— аще убью брата своего, имети тя хочю во отца место, и многу честь возьмешь от мене; не яз бо почал братью бити, но он; аз же того убоявъся придох нань» (тобто я, мовляв, злякався, що він і мене вб’є, тому змушений був сам піти на нього. Логіка в такому міркуванні, звичайно, була, і Блуд швидко перейнявся нею. Та й обіцянка адже була преспокуслива!). Втім, Блуд, здається, не вперше отримував від Володимира утішні пропозиції, і вербування його сталося значно раніше. Причому, ймовірно, не його одного, а зі спільниками. Що стосується останніх, то їх наявність обумовлювалася вже самими специфічними особливостями «роблення» таких делікатних справ. Навряд чи б, наприклад, без допомоги людей, що виконували накази Блуда посланці Добрині змогли налагодити з ним міцний контакт. Та й літописець відзначить, що під час облоги сам Блуд «слеш до Володимеру часто» (власних, очевидно, агентів).

Можливо, що у своїй викривальній «філіппіці» проти безбожник, «поперед князя свого», середньовічний книжник не випадково кілька разів вжив множину. Якщо так, то він, зрозуміло, мав при цьому на увазі не тільки дрібних сошок, але і людей калібру самого Блуда. Не тих чи, про які говорилося в Іоакимівському літописі? Чи не під час походу Ярополка до Смоленська і Полоцька потрапив київський воєвода в розставлені Добринею мережі?

Все це дуже можливо, тому що і Никонівський літопис теж стверджує, ніби Блуд «бе уласкан і улщен Володимиром» задовго до того, як новгородські коні почали пастися на придніпровських лугах. За Никонівським, правда, вербування сталося ще в той період, коли суперники сиділи в своїх столицях і гострили бойові мечі. Але це й зрозуміло, оскільки історик XVI століття нічого не знав про похід війська Ярополка в землю кривичів. І отже, агенти Добрині повинні були у нього добиратися з Новгорода до самого Києва. У Татіщева сказано трохи інакше і докладніше. Володимир, поповнивши все ж свої війська полочанами і кривичами, тобто добившись однією з цілей свого сватання до Рогнеди, «пішов до Києву на брата Ярополка для мсченія убивства Олегова і своєя образи». Історик, мабуть, викладає тут події за одним з бувших в його руках літописів – «манускрипту Хрущова», який, з одного боку, підтверджує зв’язок Володимира з Олегом, а з іншого – висуває нову причину ворожнечі новгородського князя з Києвом. Ймовірно, образа і полягала в посаджених Ярополком в Новгороді своїх посадників.

«Но ведая брата Ярополка храбра и сильна, умыслил любимца Ярополкова и воеводу главнаго, Блюд имянуемаго, послал ко оному тайно склонить великими обесчаниями, чтоб Владимиру помог брата Ярополка победить. Блюд же обнадежил в том Владимира». Тут думка завербувати Блуда приходить до Володимира і Добрині як би на початку маршу на Київ. Причому підкреслюється виключне становище Блуда при дворі київського князя. Мабуть, він був чимось на зразок візаві Добрині, тобто мав ті ж чини і займав ті ж посади, що й Добриня при дворі Володимира. Два начальника таємної служби напевно знали один одного ще за давніми Святославовими часами, може бути, дружили будинками і коротали вечори за медвяним чарами. Не дивно, що вони швидко знайшли спільну мову і один розвідник почав працювати на іншого.

Вмовити його, може бути, було й не так вже й складно. Адже Блуд висунувся на перші ролі при Ярополку зовсім недавно. Читачі пам’ятають, що ще в 977 році молодого київського князя опікав Свенельд. Після битви біля Вручого він назавжди зник з літописних сторінок. Або вразливий Ярополк не пробачив йому загибелі брата («О люті мі, яко опоганився вбивством брата мого, – вигукує Ярополк над тілом Олега у Татіщева, – краще б мені померти, ніж тебе, брате, тако видети, еже злого, наклепник учинив!» І до Свенельда: «Виждь, ти сього хотів, що тобі воздам за сю згубу?»). Або він вже занадто постарів (адже служив ще Ігорю), або помер. Так що Блуд займав цей високий пост всього без року тиждень.

За літописом, Володимир обложив Київ в 980 році, а по «Пам’яті і похвалі» Володимиру ченця Іакова – двома роками раніше. Напевно, Блуд ще не встиг витягти всіх вигод зі свого становища. А може бути, саме ім’я або прізвисько нового улюбленця долі (від дієслова «блудити» – блукати, поневірятися, помилятися, розпусничати) свідчило про певні схильностях характеру. І «придбав» Добриня Блуда не тому, що той був ідейним борцем за язичницькі цінності (про що іноді пишуть), а, як недвозначно вказав літописець, – за обіцянку ще більш теплого містечка при новому дворі. Вербівка Блуда приблизно співпала з вигнанням з Новгорода посадників Ярополка. Добриня і Володимир використовували їх як свого роду послів, які передали київському князю зухвалі промови недавнього втікача. Але хто знає, чи не взяли вони на себе працю і нашептатися ще раз з Блудом щодо зради? Треба ж було якось відпрацьовувати милість новгородського володаря: міг запросто і живота позбавити… Однак хто і за яких обставин поставав перед воєводою в Києві чи іншому місці в образі змія-спокусника, залишається все ж лише гадати.

Але навіщо було знову спокушати Блуда в Києві, якщо все було залагоджено заздалегідь, запитають читачі. Мабуть, його купували не оптом, а вроздріб, поетапно. Спочатку, може бути, на Дручі або на Дніпрі, потім перевірили готовність Блуда «приятелювати» і уточнили умови. Ясно, в усякому разі, що відправка до ворожого воєначальника в обложене місто «посла» з більш ніж відвертими пропозиціями без будь-якого попереднього зондажу виглядала б надто ризикованою.

Але повернімося до подій у Києві. Блуд, як вже говорилося, прихильно вислухав «послів» новгородського князя і велів передати йому: «Аз буду тебе в серці і в пріязньство». Після чого відразу «лукавством» взявся дезорієнтувати «смуту» Ярополка, який почав було готувати військо до походу: «Княже, для чего хочешь войско трудить, я бо совершенно ведаю, что Володимер во своих войсках любви не имеет и яко рабинич укоряем. И когда тебе увидят войска его, все без бою предадутся тебе; для сего нет нужды тебе противо его выходить, но жди его в Киеве». Так передає «улесливу» мову Блуда Татіщев, підтверджуючи, що «головний воєвода і улюбленець» Ярополка керував київською розвідкою. І в наведених щойно виразах доповідав своєму князю новітні агентурні дані.

За Никонівським літописом, Блуд висловився інакше і барвисто: «Не может противу тебе стати брат твой меньший Володимер, якоже синица на орла брань сотворити, не смущайся убо боятися его, и не утруждай воиньства своего собирая». А сам почав регулярно посилати в стан новгородців розвідників або шпигунів. Природно, не за свіжими даними про ворога, а для обміну інформацією та узгодження з майбутнім «сином» власних дій. Прикриття було бездоганним. «Агент заробив».

Незабаром Добриня і Володимир дізналися, що воєвода-переветник готується взяти на себе виконання акції, необхідність якої в загальній формі вже пояснили йому вербувальники. Літописець каже: «Блуд затворися с Ярополком, льстя ему, слэше к Володимеру часто, веля ему пристряпати (устремиться, приступить) к граду бранью, а сам мысля убити Ярополка».

А от як півтисячі років по тому розповідав про це європейським читачам посол імператора Священної Римської імперії до великого князя московського Василя III барон Сигізмунд Герберштейн, який вельми уважно знайомиться з руськими історичними хроніками. «Осадивши Київ, Володимир таємно послав гінця до Блуда, найближчого радника Ярополка … він просив його ради, як погубити брата. Зваживши на прохання Володимира, Блуд обіцяв йому вбити свого пана, Володимир же нехай-де поки штурмує фортецю». За Татіщевим, «начал Блуд часто ко Владимиру тайно посылать, показуя ему способы ко одолению и убийству Ярополка». Тобто запропонував на благо розгляд начальства кілька варіантів здійснення акції. Але змова не вдалася, і політичний злочин довелося відкласти до кращих часів.

Блуду якимось чином заважали городяни («гражаны же не бе льзе убити его»; «Не можна було його таємно або явно вбити»). Воєвода не впадає у відчай і відпрацьовує прийдешні дивіденди тим, що утримує Ярополка, який був «храбор вельми», від вилазок. «Блуд же не възмог, како бы погубити и, замысли лестью, веля ему ни излазити на брань из града».

Можна подумати, що Блуд страхував Володимира від невдачі у відкритому бою з Ярополком (адже військове щастя невірне), невдачі, яка зруйнувала б все підприємство. Але у Татіщева наміри слуги двох ворогів – «улюбленця» київського князя і «приятеля» новгородського – роз’яснені інакше. «Блюд же… умыслил Ярополка коварством к погибели привести, советовал ему не пусчать войска из града на брань, хотя умные советовали прилежно, чтоб Ярополк, не томя войска во граде, выступил в поле и, не страшася, на Владимира наступил. Но он, более веря оному коварному своему любовнику, того не учинил. Войско же Ярополково, видя, что их без пользы с великим утеснением во граде заперши держат, стали тайно ко Владимиру отходить, а Блюд посылал ко Владимиру, дабы ко граду неоплошно приступал».

Тобто Блуд, як можна зрозуміти, спробував спровокувати зібраних Ярополком ратників з різних міст і сіл, незадоволених умовами служби, неробством і тривалим відривом від будинків, на зраду. І досяг успіху. Якщо відомості історика вірні, то воєвода вже «заслужив» перед Володимиром. Адже він поступово позбавляв його суперника засобів до опору, в’язав його по руках і ногах, одночасно посилюючи обложників. Можна припустити, що «люди» Блуда провели у військах Ярополка деяку роз’яснювальну роботу. Не забувши і киян, багатьом з яких теж не могло подобатися скупчення в місті гулящих військових. Словом, Блуд планомірно готував капітуляцію Києва. І одного разу шанобливо доповів нервуючому Ярополку (це була вже доповідь начальника контррозвідки): «Кияне слются к Володимеру, глаголюще: приступай ко граду, яко предамы ти Ярополка, побегни за град» (у Татіщева початок: «Ныне сведал…»).

мініатюра

Важко сказати, наскільки Блуд наклепав при цьому на городян, вклавши в їх уста власні думки і видавши своїх агентів або воїнів, що втекли від Ярополка за київських переветників. Але впалий духом князь повірив. «Побегні за град!» – Нашіптував «улюбленець». «Розумні» цього разу мовчали. І Ярополк побіг. Він замкнувся з «вірним» воєводою в містечку Родні. А Володимир 11 червня дійсно безперешкодно увійшов до Києва. Захищати городянам було вже нікого.

Блуд тим часом продовжував свербіти над вухом Ярополка: «Видиши, колько вой (воинов) у брата твоего? Нама их не перебороти; твори мир с братом своим». «Нама» – подвійне число від «ми». Блуд тщився показати, що разом з князем героїчно керує обороною. «Льстя под ним се рече», – нагадав літописець. Але Ярополк цих рядків не читав. Тому він знову погодився: «Так буди». Донезмоги задоволений Блуд з почуттям сумлінно виконаного обов’язку негайно відправив донесення Володимиру (і Добрині): «Яко сбысться мысль твоя, яко приведу к тебе Ярополка, и пристрой убити и». Значить, в процесі обміну інформацією між «Центром» і агентом завдання останньому було скориговано: «об’єкт» слід було доставити до переможця живим.

В очікуванні швидкої розв’язки Володимир приїхав на теремний двір Святослава (мабуть, той самий, на якому при Ользі закопали в землю ладью з древлянами) і «сів» там з дружиною. Блуд в цей час «дожимав» податливого як віск Ярополка: «Пойди к брату и рьчи ему: что ми ни вдасти (в обмін на київський престіл), то яз прииму». І Ярополк пішов. Даремно один з «розумних» і вірних йому людей – Варяжко, – зміркувавши, нарешті, до чого хилиться справа, намагався утримати його від фатального кроку: «Не ходи, княже, уб’ють тя!» – І радив втікати до союзних Ярополку печенігів, щоб набрати там нове військо. Ярополк втратив не тільки будь-яку здатність до опору, але й інстинкт самозбереження. Та й Блуд був напоготові. За словами одного літопису, він тут же втрутився: «То ти есть милостник у князя!» – Переконливо заявив він Варяжко. Тобто: «Перед тобою княжий улюбленець» – а не хто-небудь! Стурбований воєвода явно поспішав обсмикнути непрошеного порадника, нагадати йому, чию думку він дерзає оспорювати.

Варяжко ще більш зухвало відповів: «Всяк милостник подобен змеи запазушней!» Можна уявити, як тьохнуло серце у Блуда. Невже провал? В самий переддень повного торжества! Але, судячи з подальшого розвитку подій, витримка йому не зрадила. Він не схопився прикрашеними перснями пальцями за меч, не став зацьковано озиратися по сторонах у пошуках порятунку. А у Варяжко, мабуть (якщо цей епізод не вигаданий), не було будь-яких доказів своєї правоти і зради «милостника», крім туманних підозр. Ярополк йому не повірив. Він з’явився на теремний двір, і ледве «поліз в двері», як два варяга «под’яста» його мечами «під пазусе». (Володимир адже не дарма «сидів» з дружиною. На цій раді Ярополку, очевидно, був винесений офіційний вирок, який тут же і привели у виконання.) Блуд в цей час швиденько прикрив двері і «не да по нем (Ярополку) ити своим ». Як точно сказано: «своїм» … А втім, акція була розіграна як по нотах і зробила б честь і сучасним службам. Мабуть, все було продумано до дрібниць заздалегідь (важливо було, наприклад, щоб Блуд в потрібний момент зумів відокремити Ярополка від його свити) і агентурний зв’язок до самого кінця працював безперебійно.

Так стався другий державний переворот у Київській Русі. Читачі не забули, напевно, що перший зробив майже за сто років до цього віщий Олег. До речі, чи не здається вам, що вони (ці перевороти) чимось схожі? І тут, і там – змова з допомогою імпровізованої або завчасно створеної таємної служби; заманювання противника в пастку; політичне вбивство з використанням послуг «професіоналів»; війська, які очікують в засідці або вступають у справу; демагогічні звинувачення суперників в нелегітимності або такому порушенні її, які ставлять їх поза законом і змушують полум’яних борців за справедливість виступити на її захист; небажання слухати докази обвинувачених, бо мови про потоптану справедливість – це так, для історії, це промови вовка з криловської байки.

Пам’ятайте, що сказав Олег Аскольду й Діру? «Ви не князі і не княжого роду. А ось я княжого роду». І тут же відновив цю саму справедливість. А Володимир так і зовсім без розмов обійшовся. А може бути, всі подібні перевороти, в сутності, близнюки-брати? Адже і в наш час мало не єдиний аргумент переможця – що він «від роду княжа» (тобто що йому, по байці, хочеться їсти). Хіба що «преса» вела себе по-різному. Дії Олега літописець залишив без коментаря, а Володимира і зовсім засудив, хоча лаяв князя з розумом – не стільки нового вінценосця, скільки завербованого ним агента-переветника. У нинішніх же «літописців» мед капає з мови при описі подвигів нових Блудів, а отже і їх господарів. Втім, це тільки так, до слова. «Ми ж на колишнє повернемося», як мовляв древній літописець, коли йому теж траплялося відволіктися.

Залишається сказати про дивну позицію, зайняту відносно Блуда художником Радзивіллівського літопису, точніше, ілюстратором його оригіналу. Він присвятив війні Володимира з Ярополком п’ять мініатюр. Але при всьому старанні я не зміг знайти ні на одній з них нашого героя. Ось, наприклад, Ярополк з дружиною біжить в Родень. Звичайно, Блуд десь тут. Але всі дружинники – близнюки-брати. Будь-який з них може бути і не бути воєводою. Хоча дивна маленька фігурка на стіні Роденя, яка пальцями-граблями вказує на плескату крилами «віщу птицю» на дереві, що як би волає: тут він, зрадник! А ось Володимир з дружиною – і, здається, з Добринею – чекає на теремному дворі. Праворуч Ярополк розмірковує з кимось із наближених, що ж йому робити в ситуації, що створилася. Однак дуже симпатичний молодий чоловік у високій круглій шапці, що стоїть перед ним, з привітною міною на обличчі – це, звичайно, не Блуд, а Варяжко, чия особа не могла не викликати гарячого співчуття у художника.

вбивство ЯрополкаОсь, нарешті, сцена вбивства Ярополка. Нещасний князь як би розп’ятий в отворі дверей, прицвяхований до них мечами двох зухвалого вигляду молодців. Володимир, сидячи на престолі, холоднокровно керує трагічним дійством. Поруч з ним якийсь простоволосий юнак сплескує руками, висловлюючи потрясіння тим, що відбувається. Але це лише персоніфікація потрясіння самого живописця, а не реальна дійова особа і, звичайно ж, не Блуд, який, як пам’ятають читачі, залишився за дверима.

Виходить, що один з головних героїв подій, що відбулися, без участі якого вони протікали б зовсім інакше, виявився абсолютно обійденим художником. Його не схотіли «навіть вставити в книжку». Точніше, одного разу все-таки вставили. Але це було вже в контексті подій 1018 року, про яку читачі дізнаються трохи пізніше. Блуд там настільки невиразний, що його можна «вирахувати» лише по жесту, яким він супроводжує свою дотепну репліку щодо достоїнств польського князя Болеслава. Головне ж, Блуд в цьому сюжеті виступає в зовсім іншій ролі, звичайного дружинного воєводи.

А ось в основній якості – таємного резидента Володимирової розвідки – Блуд мініатюриста ніяк не зацікавив. Або зацікавив, так сказати, негативно. У чому тут справа? Посилатися знову на міркування секретності якось вже незручно. Мабуть, причина в іншому. Середньовічний живопис володів набагато меншим набором фарб для передачі психології, варіацій душевного стану людей, ніж сучасна їй література. Художники задовільно, а в кращих зразках чудово, справлялися з полярними характеристиками типу: «хороший» – «поганий». А проміжні стани були для них каменем спотикання вже тому, що вони довгий час не знали мистецтва портрета, не володіли в своєму розпорядженні арсеналом необхідних для вирішення таких складних задач виразних засобів. Блуд належав саме до кола таких персонажів, які ніяк не вписувалися в двокольорову шкалу.

З одного боку, він, звичайно, був зрадник, а з іншого – служив майбутньому рівноапостольному хрестителю Русі, творцеві могутньої православної слов’янської держави. Християнська мораль художника і сприйняття ним цінностей вітчизняної історії вступили в протиріччя і не дозволили Блуду «відзначитися» в ілюстративному ряді літопису. На превеликий, звичайно, жаль, для нас з вами, шановні читачі. Принаймні, така моя гіпотеза, яку ще буде можливість перевірити…

От і все про першого відомого зрадника. Поки ще не національного масштабу. Хоча слід обмовитися, що оцінка Блуда з моральної, «загальнолюдської» точки зору, звичайно, не єдино можлива: не можна не визнати, що як таємний резидент спецслужби Володимира він надав останньому надзвичайно велику послугу, можна сказати, підніс йому київське князювання на блюдечку. Чисто професійно вітчизняна розвідка могла б пишатися тим, що другий державний переворот в Київській Русі, як і перший (за Олега), був здійснений, в сутності, суто агентурними засобами.

Автор: В. Плугін.