Шляхи аріїв – від Дніпра до Інду. Частина третя.
Індійці були запеклими гравцями в кістки: інший раз програвали і дружину, і будинок, а царі — царство. Вигравали теж. У Рігведі є Гімн Гравця — благання про позбавлення від згубної пристрасті. У згадуваній тут статті Берзін і Грантовский помітили, що і в катакомбах Причорномор’я є гральні кістки і що це незвично для культур бронзового віку. Але от чого ці автори ще не знали. У ведійських аріїв гральні кістки, судячи з описів, були не кубічні, а чотиригранні, немов складені з двох пірамідок. Саме така кістка знайдена в Аламгірпурі (Індія) і такі ж виявлені в наших катакомбних похованнях, причому стільки наборів (добрий десяток), скільки немає ні у жодній іншій культурі бронзового віку.
Є подібні докази дещо іншого роду. Це збіги археологічних спостережень з даними мови. Так, фінно-угри запозичили у індоаріїв назву шила («ара»), і безліч бронзових шил відомо в катакомбних могилах чорноморських степів. Один ж такий доказ треба розглянути окремо.
Зброя Індри
У багатьох гімнах Рігведи, у міфах і переказах оспівується якась дубиноподібна зброя бога Індри — «ваджра». Як воно виглядало, індійці не пам’ятають, змальовують її по-різному. Але фінно-угри колись запозичили це слово («васара», «вечір»), і означає воно у них «молот» і «сокира». Дійсно, кам’яні бойові сокири-молоти нерідко виявляються в наших катакомбах. Індра був богом-громовиком. Кам’яним молотом озброєний і германський бог-громовик Тор, як, ймовірно, і слов’янський Перун (в народі кам’яні молотки, що знаходять іноді на полях, називають «перунові молотки»). Бойовим кінцем біля такої зброї було не лезо, а обух. Про це говорять круглі дірки в знайдених при розкопках черепів багатьох європейців того часу, дірки, збігаються за розміром з обухом бойової сокири-молота. Такі отвори довго розглядали як результати трепанації, але угорський антрополог Т. Аїда і осетинський лікар М. Домба незалежно один від одного довели, що це сліди поранень.
У катакомбників була ще одна зброя того ж призначення — кам’яна булава. У деяких булав є чотири хрестоподібно розташовані опуклості, як би чотири обуха. Для нас це інший тип зброї, але, ймовірно, для аріїв — все та ж ваджра: ніяких відмінностей по функції. І в індійських джерелах згадуються чотири виступи ваджри, а в стародавній Індії цим терміном називався військовий лад, розгорнутий у всі чотири сторони.
Такою зброєю Індра скоїв (у початковому варіанті міфу) свій головний подвиг — вбив демона Врітру, який не давав річках текти. Врітра був сином річки Дану, і Дану протекла через його труп.
Багате порогами Дніпро в давнину називалося Данапр. Слово «врітра» в перекладі означає «загата». Міф про перемогу над Врітрою міг би отримати найпростіше пояснення: чи не був це місцевий пояснювальний (так званий топо-етиологічний) міф про походження Дніпровських порогів? Згодом він придбав більш широкий міфологічний сенс: дарування вод посушливого краю, можливо, позбавлення від зимового льодостою, перемога над силами зла (або, навпаки, мотив демоноборчества застосували до пояснення рідкісного явища природи).
Ланцюгова реакція
Наслідки пропонованого визнання катакомбників індоаріями вельми цікаві. Насамперед, досі на території нашої країни ми мали надійні визначення мов і народів не глибше початку першого тисячоліття до нової ери: скіфи, урарту, массагети… Вже кіммерійці дуже туманні. Чи це не успіх — одним ривком просунутися в глиб століть більш ніж на тисячу років! Знаючи, де були в той час арії, ми наближаємося до можливості розплутати весь вузол походження індоєвропейців.
В Індії від індоаріїв збереглася до наших днів багатюща скарбниця інформації про їх далеке минуле, ув’язнена в мові та міфології. У тому числі інформація про їх давніх сусідів. А сусіди та зв’язки катакомбників добре відомі археологам. Тепер ми можемо зайнятися підшукуванням реальних відповідностей словесним образам і зв’язкам. Можлива ланцюгова реакція відкриттів.
Катакомбній культурі в степах передувала ямна (вона датується III—II тисячоліття до нової ери). Від неї катакомбники успадкували коня, вози, метал, курган, червону охру в могилах. Можливо, мова. В такому випадку дуже правдоподібне припущення відомого археолога Н. Я. Мерперта, що люди ямної культури — це загальні предки аріїв, тобто праарії до поділу їх на індоаріїв та праіранців. Але ямна культура виросла почасти в сфері впливу войовничої усатівської культури, що прийшла з Центральної Європи. Чи не звідси загальна термінологія влади, військової справи і культу у кельтів, найзахідніших з індоєвропейців, і аріїв — самих східних? Її нерідко зводять до спільної спадщини індоєвропейців, але ж не у всіх індоєвропейських народів таку загальну термінологію ми знаходимо! Так, доля розкидала цих родичів на протилежні кінці регіону. Можливо, що й у вихідному вогнищі вони були крайніми з різних сторін. Але чи означає це, що пракельти і праарії не зустрічалися при пересуваннях?
Класична для лінгвістики концепція генеалогічного древа ґрунтувалася на гіпотезі про простими радіальними — прямими шляхами — розселення споріднених народів з одного центру і поступовому дробленні їх мов. З’ясування складної та вибагливої історії окремих гілок індоєвропейського генеалогічного древа, їх переміщень, взаємодій, розділення і злиття перетворює це дерево в зовсім іншу фігуру — щось на зразок дельти річки. А таке уявлення (дельта-концепція) вимагає зміни методики лінгвістичних реконструкцій.
Сучасна ареальна лінгвістика, яка вивчає давні мовні контакти, заперечує концепцію древа, але відкидає заодно і значні переміщення народів взагалі, визнаючи лише взаємовплив сусідніх мов з виробленням загальних нововведень. А між тим історія знає «повні небезпек великі переселення» народів. При цьому мігранти переносили на інший край ойкумени свою лексику і вливали її в протилежний рукав дельти.
Так, тохарці, в неоліті (пізньому кам’яному віці) — західні сусіди германців і балто-слов’ян, пішли до кордонів Китаю і забрали туди слово «кум» (приходь), «ак» (наше «око», німецьке «ауге»), «цтвер» (чотири) і т. д. По дорозі деякі з цих слів підмішались в місцеві мови, заплутавши картину.
На шаховій дошці минулого гросмейстер історії не завжди рухав народи, як пішаки — по прямій, з клітинки на клітинку. Він ходив конем і ферзем, застосовував рокіровку і часто знімав фігури. Не треба обманюватися простотою ситуації в ендшпілі, коли на дошці всього кілька фігур і так заманливо зв’язати їх розміщення з тим чи іншим відомим з теорії дебютом. Адже головна гра розгорталась в міттельшпілі і йшла на всій дошці. Але повернімося до конкретних висновків.
Останнім часом з’являлися книги і статті про спорідненість індоаріїв зі слов’янами, наводилися загальні корнеслова — свара, сваха, девар (дівер) та інші. Але ця спорідненість відноситься до часу, набагато більш віддаленому від нас, ніж катакомбна культура, до часу спільноіндоєвропейської єдності. Мабуть, найпізніше — до V—IV тисячоліттям до нової ери. А ось взаємних запозичень, які б свідчили про більш пізні тісні контакти, таких, як з фіно-уграми, мови індоаріїв і слов’ян немає або майже немає. Отже, в першій половині II тисячоліття до нової ери слов’яни і катакомбники близькими сусідами не були. Знати це важливо для вирішення проблеми слов’янського етногенезу.
Такі тісні контакти, однак, були у індоаріїв з деякими іншими індоєвропейськими народами. З якими ж? Виявляється, з греками. Дві собаки бога смерті носили у індоаріїв імена Шарбара (Карбара) і Удумбала. Але ж Шарбара («Строкатий») — це грецький Цербер (Кербер)! Грецьким кентаврам — напівлюдям-напівконям, витонченим у любові і мистецтвах,— відповідають у індоаріїв звіроподібні гандхарви — небесні співаки і вправні коханці, а також кіннари — напівлюди-напівконі. І так далі (список довгий).
Крім греків, за даними мови, десь поблизу від індоаріїв в цей час перебували предки хетів, які потім пішли в Малу Азію, і предки вірмен. Ми знаємо також — з розкопок,— з якими своїми сусідами катакомбна культура мала тісні зв’язки. Це північнокавказька культура і її попередниця — новосвободненська, це полтавкінська і зрубна культура в Нижньому Поволжі та інші. Хто тут прагреки, хто хетти, хто правірмени? Втім, грецький внесок міг бути принесений і з заходу…
В міфології індійців збереглося багато назв давніх сусідів, представлених у вигляді реальних народів, хоча і напівказкових, то у вигляді різних категорій демонів. Скажімо, на півдні (від катакомбників?) жили демони-«пишачі». Не ті це кавказці, кого античні автори називали псессами, предки абцзгів-абхазів? Досі є на Північно-Західному Кавказі річка Пшиш. На сході, за ведійської Расою, жили демони-«rakshasa». Не предки це рокс-аланів? Може бути, серед інших назв є і найдавніше ім’я хетів? Адже хетами вони стали називатися тільки в Малій Азії, за своїм попередниками.
Словом, гіпотеза, якщо вона підтвердиться, може прокласти шлях до багатьох нових відкриттів.
Автор: Л. Клейн.