Саркофаги на дні

затонулий античний корабель

… Була Мала Азія, грецьке, точніше кажучи, іонійське місто Мілет, здавна славилось своєю мудрою філософською школою, наполегливими воїнами, що колись до останнього чинили опір перській навалі, жвавій гавані – перехрестя тодішніх середземноморських доріг. І ще було літо, кінець літа, що пашить жаром, який не бажає поступатися осені, що вже підкрадається. Було саме час збиратися в дорогу, в сторону сонця.

Та й вантаж вже на борту – останні масивні білі паралелепіпеди важко вляглися в трюм. Вантаж цей нікого здивувати тут не міг. З незапам’ятних часів в Мілет з глибини країни привозили на скрипучих колимагах величезні брили мармуру, видобутого каторжною працею рабів в каменоломнях Афродіазіса. У гавані їх перевалювали на човни, що прийшли мало не з усіх кінців Ойкумени – Миру, знаного людям.

На цей раз корабель взяв на борт не тільки зовсім неотесані глиби, а й «заготовки» – грубі мармурові ящики з мармуровими ж кришками… Словом, це були «напівфабрикати» саркофагів. Пройшовши руки майстерних латинських скульпторів і різьбярів, їм належало стати місцем спочинку для нащадків не одного благородного і багатого римського роду.

Вийшовши в Егейське море, капітан, він же і власник вантажу, ще не раз заходив на незліченні острівці – ім’я їм Споради, сиріч Розсіяні, – всюди прикуповував ще і ще брили необтесаного мармуру: Великий Рим будувався на широку ногу.

Потім кораблик відірвався від нескінченного ланцюга скелястих Спорад, взяв круто на захід і на південь, огинаючи знайомі берега Пелопоннесу. Ось і мис Метоні – південно-західний край Греції, пора повертати на північ… Нарешті і відповідальний «стежок» маршруту – через відкриті води Іонічного моря і Отрантську протоку до мису, що зветься нині Санта-Марія-ді-Леука, – самого вістря каблука на італійській ботфорті.

Здавалося, головні небезпеки вже за кормою – залишається обігнути носок Апеннінського чобота, пройти між легендарними Сциллою і Харибдою (досвідчений і розсудливий капітан знав, що це всього лише Мессинська протока), а там вже і до Остії – морських воріт Риму – рукою подати. Але…

Але Парки – сестри богині долі, розсудили інакше: зупинилася Клото, що пряде життя нитку, Лахесис, долю людей вирішуючи, кивнула, і чарівна Атропо нитку перерізала швидко…

В ту ніч вітер круто змінився. Задув сирокко, що несе жар африканських пустель. Вартові, борючись з вітром, кинулися до вітрил, але сирокко міцно замкнув суденце в затоці Таранто. Блідий світанок слабо осяяв похмурий скелястий берег; він був близький, куди ближче, ніж хотілося б змученим матросам. З великим квадратним вітрилом, обов’язковим для давньогрецької Перами, з важким вантажем, човен не міг як слід лавірувати проти вітру. Пастка закрилася.

Капітан наказав кинути якір, – глибина тут становила вже лише сажнів п’ятнадцять-двадцять. Але буря легко вирвала якір і потягла приречений кораблик все ближче до берега. Якірні ланцюги обірвалися, як гнила нитка. Безжальні стихії гнали човен до білих бурунів смерті.

Якби вдалося протриматися ще кілька годин, був би ще шанс, хоч і невеликий, викинутися на берег, пожертвувавши кораблем і вантажем заради життя команди. Але сили були нерівними, старий човен змучився боротися і пішов на дно в якихось п’ятистах метрах від берега.

… Вісімнадцять століть пролетіло над зеленими водами. Вісімнадцять століть повільної, але неминучої роботи часу, роботи, згубної для дерева і металу, живої тканини і обпаленої глини. Гниття, розпад, тління і іржа, морська сіль і удари хвиль невпинно робили свою справу, і мало що може тепер взяти в руки археолог і історик з того, що колись вірою і правдою служило древньому мореплавцю…

Англійський вчений професор Джон Уорд Перкінс все своє життя присвятив вузькому питанню – давньоримській торгівлі і мореплаванню в Середземному морі. І навіть ще вужче: торгівлі саме будівельними матеріалами. І, здається, не залишилося невідомого факту в обраній ним галузі знання.

Проаналізувавши всі відомі матеріали про основні маршрути мореплавців давнини, вивчивши лоції і карти, він і запропонував Пенсільванському університету затоку Таранто як місце, де варто гарненько пошукати. Так представник нової професії археолог-аквалангіст Пітер Трокмортон зі своєю групою підводних плавців опинився в тих місцях, що лежать «між каблуком і підошвою» Апеннін.

Втім, затока ця велика, і шукати тут голку в стозі сіна – заняття досить невдячне. Тому почати довелося з місцевого фольклору. І чимало часу минуло, перш ніж серед самих неймовірних рибальських вигадок не став настирливо часто повторюватися «сюжет» про якесь затонуле місто. Його білокам’яні колони нібито лежать на дні «ось там», навпроти Toppe Сгаррата – Зламаної вежі, що чотириста років тому служила дозорною в дні піратських набігів, а тепер перетворилася в притулок хлопчаків, які грають у війну. Старий човняр Мідіо Лa Джоя, прошамкав «Це ще мій дід відкрив», запросив археолога сісти на кормі і поплював на руки.

«…В ясній прозорій воді чітко розрізнялися два білих предмета, які виступали з піщаного дна. Колони? Ні … Це труни!.. Казенні саркофаги…» Щоденник Пітера Трокміртона назавжди запам’ятав те, що йому довелося пережити в цей день.

Пісок був легкий, і слабкого руху руки було досить, щоб він, злетівши хмарою, оголював все більше подробиць. Не минуло й тижня, як очам аквалангістів відкрилося мало не два десятка мармурових видів і просто необроблених брил. І все ж найголовніше було ще попереду.

У той день Трокмортон вирішив запросити свою дружину Джоан брати участь в зануренні. Разом з іншими аквалангістами вона «пилососила» морське дно в надії виявити будь-які дрібні предмети давньоримського походження. Борючись з плином, вона просунула руку під напівзанурений в грунті саркофаг і…

І витягла напівзгнилу соснову дошку з дерев’яним цвяхом і акуратно вирізаним шипом, що колись служив для з’єднання із сусідньою такою же дошкою в міцному корабельному борті.

Тут треба сказати, що поки ще ні в одному музеї світу не був виставлений більш-менш збережений корпус корабля античних часів. Шведський фрегат «Ваза», піднятий
з дна Балтики, і той почав вимагати чималої реставрації, перш ніж став доступним для огляду, – але ж він пролежав під водою якихось кілька століть. А тут – тисяча вісімсот років. Зазвичай за такий термін сосна, пінія, дуб, тамариск, в’яз, ліванський кедр і кіпрський кипарис, що застосовувалися грецькими і римськими суднобудівниками, перетворюються в порох.

Тут же в руках підводних археологів виявилися комплексні і майже незаймані деталі стародавнього вітрильника. Обшивальні соснові дошки, в’язовий кільсон, великі частини кістяка і поздовжніх балок – стрингерів, розтрощені непосильною вагою кам’яного вантажу, але їм же і вдавлені в пісок, прикриті і врятовані від гризучої роботи часу і люті стихій.

На щастя, загін Трокмортона аж ніяк не складався з любителів, гарячність яких в поєднанні з невіглаством нерідко приносить науці непоправну шкоду. І, перш ніж кожен з уламків, що століттями не бачили денного світла, було піднято на поверхню, він там же, на дні, отримав своє місце на загальній схемі, свою табличку з інвентарним номером, був замальований і сфотографований з усіх боків. Дошка за дошкою тесової обшивки, що виблискує жовтизною, як ніби тільки що витесана з вчора зрубаного стовбура, показувалася з піщаного ґрунту. Дерев’яні цвяхи і шпильки все ще трималися на місці, зібрані «в лапу» конструкції ще не зрадили задуму стародавнього «корабела».

Як це довела знахідка, на відміну від сучасних суднобудівників античні майстри не клали дощок «внахлестку», частково перекриваючи їх одна одною, і не конопатили утворені при цьому шви. Тодішні теслі воліли метод «врубки», вводячи дошку в дошку, шип в паз, ну, ніби як стикується нинішня вагонка. А потім вони покладалися на те, що у воді дошки розбухнуть, заповнять всі порожнини і перестануть текти. Система ця відмінно працювала – інші частини конструкції і сьогодні силою не розсунеш.

Археологам довелося залізти в борги, вести переговори з владою, адміністрацією музеїв, начальством італійського флоту. Але, врешті-решт, над місцем останньої стоянки античної Перами захиталося зафрахтоване вченими сучасне суденце, а там і невеликий плавучий кран.

На дні, на подив його жителів, з’явилися повітряні кулі: їх пластикові оболонки кріпили до стародавніх мармурових блоків і надували газом, який надходив по гнучкому шлангу з поверхні. Зв’язка таких балонів, напружуючи стропи, відривала десятитонні махини від дна і звільняла дорогоцінне дерево, а там їх вже чекала механічна рука підйомника.

Якщо є органічна речовина, визначити вік знахідки нині не так вже й складно. І ось з радіоактивної лабораторії Пенсільванського університету приходить повідомлення фахівця з радіо вуглецевого датування доктора Елізабет Ралф: «Дерево, прислане вами, зрубано не пізніше першого століття нашої ери». А знайдена в піску біля човна монета викарбувана на острові Лесбос близько 180 року.

Човен до моменту своєї загибелі був дуже немолодий. Господар, мабуть, ніяк не міг з ним розлучитися, намагаючись вичавити з нього, що можна. Через століття прийшов до нас свідок його скнарості – або бідності? – слабенька дерев’яна латочка, сяк-так прибита до більш старих дощок первісної обшивки. І прибита вона цвяхами не дзвінкої бронзи, як все інше, що лежало нижче ватерлінії, а простого чорного заліза, на жаль, настільки підданого іржі. Бути може, ця латка і подалася в той самий день, коли в затоку Таранто увірвався злий сирокко?

До сих пір про те, як виглядала антична Перама, можна було судити тільки по зображеннях на декількох дивом збережених до нас мозаїках. Тепер же перед нами ясно постає це суденце, що сміливо бореться зі стихією висотою метрів тридцять від форштевня до корми і з бімс – шириною всього метрів вісім, на якому греки та римляни пройшли все Середземне море від Босфору і до геркулесових стовпів.

Автор: Б. Сілкін.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers