Самозванці і самозванство в Росії. Частина третя.

самозванство

Використання методів соціальної психології дозволило дослідникам говорити про два «способи» здобуття самозванцем довіри мас, здійснення «підміни» в стилі «справжній – помилковий». Це – навіювання і наслідування. Пропонований підхід здається перспективним, прочиняє механізми роботи народної свідомості. Справді, наслідування – область зовнішнього – спонукає самозванця поводитися в суворій відповідності з тим уявленням про поведінку істинного государя, яка існує в масах. Останні могли пробачити багато в неподібності самозванця з його «прототипом», але не прощали, коли шукач престолу дозволяв собі нецарський з їх точки зору вчинок. Лжедмитрій I сильно пошкодив собі захопленням польськими звичаями і зухвалим ігноруванням звичаїв російських – так православні государі не могли чинити.

Пугачов, підкорений красою Устиньї, затіяв весілля, яке чимало опустило його в очах прихильників. Засуджувалося не так уявне двоєженство – йшлося не про законну дружину козака Пугачова, а про «дружину» Катерину II, – скільки сам вибір: за загальним переконанням, государ – «амператор» не міг взяти в дружини селянську дівку. Образ царя, носія верховного сану, як би формував парадигму царської поведінки і стилю життя. Парадигму, звичайно, не реальну, а народну, міфологічну. Пугачов обов’язково, як цар-гроза, мав карати поміщиків і чиновників, горезвісних злих слуг, що приховують правду. Це було строго, але справедливо і при покаянні – милостливо.

В парадигмі відчутні і якісь казкові елементи, тісно переплетені з патріархальними уявленнями про царську владу. Не випадково допетровська Русь, особливо перші Романови, надзвичайно чутливі до найменшого коливання трону, старанно створювали образ всенародного православного царя-батюшки. Однак государ, притому, що він – справедливий суддя і захисник сиріт, не може жити як мужик. Від того ставку-хату Пугачова під Оренбургом «оформляли» під палац, більш схожий на казковий терем, – рублені стіни латали «золотими листами».

З наслідуванням як засобом переконання в достовірності самозванця пов’язані знамениті «царські знаки». Без них не міг обійтися жоден хоч трохи «поважаючий» себе самозванець. І пушкінський Пугачов в «Капітанській дочці», і Пугачов реальний демонстрували їх, експлуатуючи народну віру в особливість правлячої персони. Судячи з всього, у віри цієї – «сакральне» коріння, міцно переплетене мало не з язичницькими, родовими уявленнями. Богообраність монарха передбачала його надприродний зв’язок з вищими силами. До речі, цією «властивістю» наділявся народною уявою і самозванець. Ця спільність ріднила і істинного, і помилкового царя, полегшувала той самий перехід в інверсії «свій – чужий». Різниця, втім, при цьому існувала. І суттєва. «Чужий» спілкувався з чорними, демонічними силами, «свій» – з божественними.

В явищі «царських знаків» як аргументі справжності царської персони проглядається старозавітна, первісна старина з ритуальними знаками. Без «знаків» самозванцю важко було дати хід всій справі. Але як могли розглянути в родимих плямах та інших «гнилостях», залишених хворобою на тілі, царські «вінці»? Допомагало не тільки і не стільки багата уява і невизначеність того, що, власне, являє собою знак. Точніше всіх тут Пушкін. «Вони вірили, хотіли вірити», – зазначив поет, працюючи над історією Пугачовського бунту. Звичайно, при такому пристрасному бажанні вірити привидітися могли не те що вінці або орли – маніфести про сходження на престол!

Про вплив самозванця на низи мова вже йшла. Зазначимо лише, що для цього, безсумнівно, більш складного, внутрішнього впливу необхідна була своєрідна пасивність та «незасвідченість» самозванців. Більшість привласнених собі імен належало тим, хто або не встиг зійти на царство, або зовсім недовго царював. Петро III всидів на престолі 186 днів. Нічого такого, щоб дужче застогнав народ, створити йому не вдалося – не вистачало часу, а про п’яні гулянки і дивні вчинки відомо було небагатьом. Зате указ про дворянську вільність викликав поголоски про швидку вільність для кріпосного селянства і дворових. Вольності не було – вона буде оголошена через 99 років і один день! – Петро ж III згинув. Зате залишилися надії на волю і непевні чутки про дворян, від яких, рятуючись, Петро Федорович пішов у народ.

У підсумку в прообразі невдачливого Петра III зійшлися всі стереотипи про доброго государя, злих слуг, про страждання спасителя за народ і близьку відплату. Чи варто після цього дивуватися, що число лже-Петрів досягло чотирьох десятків, і вони з’являлися навіть тоді, коли на трон зійшов Павло I?

Настільки ж придатною фігурою для самозванства представлявся цесаревич Костянтин Павлович. Багаторічна звичка вважати його спадкоємцем старшого брата, імператора Олександра I, інцидент з переприсягою Миколі I, поголоски про намір Костянтина звільнити селян із «неволі» – все це могло б стати сприятливим грунтом для появи різного роду Лже. Але не стало. Легенда про Костянтина, проникнувши в народне середовище, породила куди менше самозванців, ніж, скажімо, легенда про царевича Дмитра. У чому ж справа?

Час. Навіть не просто час – епоха. Століття XIX було занадто відмінним від попередніх «самозванських» століть. Нечисленні лже-Костянтини при цій зміні епох були приречені на жалюгідне епігонство колишньої величі Лже.

Навряд чи хто стане сумніватися, що самозванство, вдаючись до пушкінського визначення, з того розряду історичних подій, які «не чисті». Воно справді «не чисто» з самого свого народження до кончини. Проте, належачи до «таємничої гри», закрученої історією, самозванство дало нам приголомшливі картини, коли

Металися збентежені народи;
І височіли й падали царі.

Автор: Ігор Андрєєв.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers