Портрети з небуття. Частина друга.

Портрети з небуття

Продовжуємо нашу подорож у часі, коридорами дивного музею пластичної антропології, а заодно і життями давно померлих людей, чиї портрети реконструйовані і виставлені в тому музеї. Першу частину можна почитати тут. А ми їдемо далі, отже:


Тамерлан

ТАМЕРЛАН (1335-1405 рр..). Реконструкція М. М. Герасимова.

У Самарканді, в нещодавно реконструйованому мавзолеї Гур-Емір, приблизно за один долар міліціонер відімкне замок на різьбленій двері і зведе у вогкий підвал, що містить справжні надгробки еміра Тимура і його дітей. Напевно, якщо запропонувати побільше, відкриють і могилу Тамерлана. Прах демона війни, відомого під ім’ям «сахібкірана» – «пана вдачі», вже був потривожений 17 червня (а не 22, як говорить легенда) 1941 року комісією М. М. Герасимова, вона і реконструювала вигляд завойовника.

З середини XIV століття майже вся величезна територія, завойована монголами Чингізхана, охоплена переворотами і повстаннями, влада тріскається і дробиться. Лише кочові орди зберігають деяку монолітність, і їх володарі здійснюють набіги на осілі землі … На цьому тлі розвивалася військова кар’єра сина дрібного правителя-бека з Шахрісябза, вже загубившого чистоту рис предків-монгол. Завдяки пораненню в ногу, Тамурбек отримав прізвисько Тімурлещ – «Залізний Хромець». Хоробрий і щедрий воїн, талановитий полководець швидко підпорядкував слабких середньоазіатських правителів. Одним з найбільших політичних досягнень на його шляху до влади було вбивство давнього союзника і сподвижника еміра Хусейна (1370 р.). З тих пір тридцять п’ять років він правил єдиновладно, ховаючись, однак, за підставним ханом чінгіської крові, і скромно іменуючи себе еміром-воєначальником.

Завойовуючи Іран і Афганістан, він пильно стежив за Золотою Ордою і розгромив її володаря Тохтамиша, коли той став його суперником в завоюваннях. Однак, коли для Русі, яка рахувалася в орді, справа закінчилась лише спаленням кількох південних міст, тоді як золотоординська столиця Сарай зовсім перестала існувати. Погана звичка складати вежі з живих полонених на розчині і піраміди з мертвих голів не залишала його до кінця життя. Він дав їй волю під час походу в Індію, де грабунок не прикривався навіть легким флером встановлення державності. На цю здобич він відгрохав в Самарканді мечеть Бібі-Ханум, що майже не поступається сучасному Храму Христа Спасителя (але в XIV столітті).

Потім в найбільшій битві того часу, під Анкарою, він розгромив і полонив могутнього османського султана Баязеда, чим на півстоліття відстрочив турецьку навалу в Європу. Останній похід на Китай перервала смерть полководця в місті Туркестан. Його держава розсипалася, як картковий будиночок. Останніх Тимуридів з Середньої Азії прогнали кочові узбеки (зараз вони про це не згадують), один з вигнанців, Бабур, заснував династію Великих Моголів в Індії.

Улумахмет

УЛУМАХМЕТ. ЗАСНОВНИК Казанського ханства (XV в.). Реконструкція Т. С. Балуєва

Своїм монголоїдним виглядом він злегка спростовує розхожу версію про безпосереднє походження казанських татар від стародавнього Булгара. Улу-Махмет правил в Золотій Орді на нижній Волзі ще в 1420-ті роки, з литовцями ходив на псковські рубежі. Вирішуючи спір онуків Дмитра Донського про те, хто з них повинен стати Великим Князем, він віддав перевагу Василю, пізніше отримавшому ім’я Темного. Саме на подяку останнього розраховував він років через десять у 1437 р., коли брат Кічім вигнав його з Орди і з трьома тисячами вірних людей Улу-Махмет засів у прикордонному литовському Белеве. Він хотів отримати притулок на Русі, але Василь послав на нього війська на чолі з Дмитром Шемякою (від прізвиська якого пізніше станеться вираз «Шемякін суд» – в сенсі «жорстокий і неправий»).

По дорозі військо мучило своїх же росіян, вимагаючи грошей, а прийшовши, загнало, було, хана в облогу, але завдяки зраді знайомого хану литовського воєводи, Улу-Махмет розгромив москвичів і прорвався до Казані, за кілька десятиліть до того спустошеної росіянами. Там він збудував дерев’яну фортецю, до нього стікалися люди з округи і з інших татарських орд. Незабаром він вже з’явився під Москвою, спалив Коломну. В 1445 році під Суздалем князь Василь, який виступив назустріч татарам з невеликим військом, сп’яну купився на фальшивий відступ ворога, був розбитий і полонений. Величезний викуп за нього, зібраний з усього народу, став одним із приводів повстання Шемяки, який засліпив Василя (з тієї пори той і став Темним). Пару років Шемяка був на великокнязівському престолі, потім ще років п’ять баламутив по Русі, поки його не отруїли під Новгородом. Улу-Махмет посилав синів з військом на допомогу Василю, але пізніше татари карали росіян за міжусобицю, нещадно їх грабуючи, бо син хана, Мамутек, убив батька і свого брата, після чого запанував в Казані у 1446 році …

козаки

БЕРЕСТЕЧКО, 1651 рік. Реконструкція Г. В. Лебединської.

Середина – друга половина XVII століття була однією з найкривавіших епох в історії України. У 1651 році відновилася війна Богдана Хмельницького з поляками. 20 червня війська зійшлися під Берестечком, на річці Стир у нинішній Рівненській області, у низинній болотистій місцевості. Сили в тих і інших були великі, але перевага була на боці поляків, і союзна (в той момент) татарська кіннота втекла, відкривши фланг Хмельницького. Сам він, кинувшись повернути хана, був захоплений у втечу, і частина козацької кінноти врятувалася так само. Центр же війська, що складався з піхоти і спішених козаків, був загнаний в болото, де, окопавшись, вони спробували тримати облогу, але, врешті-решт, здебільшого загинули. Років 20-25 тому археологом І. К. Свєшніковим було здійснено розкопки, і за деякими знахідками черепів зроблені реконструкції.

В центрі групи – донський козак (донці брали участь у битві разом із запорожцями), судячи з сережки, останній чоловік у роду, з боків два українці. Поруч – диякон Павло – грецький чернець, він супроводжував митрополита Іосафа, який оперезав мечем самого Хмельницького.

Колишній місцеблюститель Єрусалимський, Іоасаф з’явився в Києві у Хмельницького за два роки до цього, їздив за його дорученням до царя Олексія Михайловича на переговори про возз’єднання України з Росією. Павло регулярно вів листування Хмельницького з царем з цього питання, виконував царські доручення. Обидва загинули в таборі під Берестечком. Але Іоасафу шляхтич відрубав кількома ударами шаблі голову і роздробив лицьові кістки, а лежачому Павлу шляхта стріляла в голову, проте можливість реконструювати вигляд збереглася.

П’ятий портрет – знаменитий згодом кошовий отаман запорожців Іван Сірко. Судячи з того, які про нього пізніше існували думки, ніби він виграв всі битви, в яких брав участь (їх було близько 50), можливо і був тоді відсутній під Берестечком, приблизно сорокарічний родовий козак.

Широку популярність він отримав років десять потому, коли його запорізька дружина разом із загоном донців Касогова здійснювала жорстокі набіги на Крим. З тієї пори він неодноразово обирався кошовим Запоріжжя, користуючись славою суворого, але справедливого навіть до ворогів воїна. Через кілька років після смерті Хмельницького частина козаків хотіла на умовах широкої автономії знову піти під польського короля, і Сірко було підтримав їх, за що пізніше був засланий ненадовго в Сибір. Але коли в кінці 1660-х гетьман правобережний Дорошенко навів на Україну турків, лише б не піддатися москалям, не було в яничар іншого такого ворога, як Сірко.

У листах за кілька років до своєї смерті у 1680 році докоряв старий кошовий гетьманам різних берегів Дніпра за те, що владолюбство їх призводить до братовбивства і громадянської війни.

У 1967 році на Нікопольщині була розкрита могила під надгробною плитою з його ім’ям і знайдений скелет чоловіка високого зросту, померлого у віці близько сімдесяти років, із залишками одягу на ньому …

Степан Крашенінніков

СТЕПАН КРАШЕНІННІКОВ (1712-1755). Реконструкція М.М.Герасімова – Г.В.Лебедінской.

У 1737 році разом з експедицією Берінга, що поклала початок Петропавловськ-Камчатському, на півострів прибув маловідомий по младості років випускник Петербурзького університету Степан Крашенінніков. Походив він із солдатської сім’ї, з Москви, і виконував обов’язки помічника німецького натураліста Георга Стеллера. Вони почали наукове обстеження Камчатки, об’їжджали віддалені кути півострова, відвідуючи становища камчадалів і коряків, вивчаючи їх побут і звичаї. Описували природу Камчатки. Крашенінніков, часом і ризикуючи своїм життям, об’їздив її з кінця в кінець.

Історія відкриття півострова сама по собі цікава: першими там, мабуть, побували в середині XVII століття люди Федота Алексєєва, який очолював експедицію, до якої входив і відомий першовідкривач протоки, що відокремлює Азію від Америки, Семен Дежнев. Судно Алексєєва занесло туди штормом, він помер від цинги, а його люди загинули. Крашенінніков бачив чимало слідів перебування російських людей на півострові за 90 років до нього.

Володимир Атласов, устюжанин, козацький отаман, начальник Анадирського острогу – «перший громадянин Камчатки», встановив там височайші податі, не зупиняючись перед засобами (займався державним рекетом). У 1701 році він склав «Скаску» в Сибірському наказі про величезний нововідкритий півострів і про камчадалів, що живуть в кам’яному віці. Був обласканий Петром I і через кілька років, які сидів за грабіж, він призначається прикажчиком назад на Камчатку. Але «по причині хоробрості своєї» він до того круто поводився з підлеглими, що був ними убитий. І тільки до 1717 року, після відкриття морського шляху з Охотська, свавіллю козаків на Камчатці, що ходили острогом на острог і то і діло ховали своїх начальників (невдалих шерифів), настав кінець…

У 1744 році настала пора повертатися до Петербурга, проте, Стеллер від перенесених злиднів захворів і помер, не доїхавши до Уралу. С. П. Крашенінніков був обраний в Академію у 1745 році, а через п’ять років – професором. З притаманним йому запалом Крашенінніков підготував докладний «Опис землі Камчатки», що вийшов, на жаль, лише на наступний рік після його смерті. Він був відразу перекладений на кілька європейських мов, доставивши авторові широку популярність. Таким чином, півострів був відкритий для науки і всього світу. Довгими і тяжкими працями діставалися тоді нові знання, але й понині на цю книгу посилаються дослідники.

Помер він у бідності, але похований від скарбниці був гідно. Випадково його могилу виявили в 1963 році і через чверть століття прах його було перепоховано в Олександро-Невській Лаврі.

Автор: Максим Войлошніков.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers