Обличчям до обличчя з древнім Псковом. Частина перша.
Довга зимова ніч з 12 на 13 січня 1510 року була для псковичів важкою і тривожною. Майже ніхто не спав. «І був тоді в Пскові плач і ридання і стогони», – пише літописець. Це була остання ніч незалежності Псковської республіки. Рано вранці 13 січня в останній раз прозвучали над містом удари дзвону, що скликали псковичів на віче зборів жителів міста. З усіх частин Пскова, за річки Великої, через Псков натовпи людей – бояри, купці, ремісники, монахи, посадські жителі – стікалися на вічову площу до собору святої Трійці. Дорогі каптани сусідили тут з кожухами і просто кострицею.
Вирішувалася доля Пскова. Напередодні в місто приїхав посол московського князя Василя III – дяк Третьяк Далматов. 12 січня короткою, але виразною промовою він оголосив псковичам волю великого князя: у Пскові не повинно бути віча, замість нього краєм відтепер керуватимуть великокнязівські намісники. Старі порядки тут будуть знищені. «У государя багато сили, і кровопролиття буде на тих, хто не виконає його волі», – зауважив дяк.
Сказавши це, він сів і став чекати відповіді псковичів. Народ мовчав. Багато плакали. Кожен розумів, що настав кінець незалежності республіки. Псковичі попросили ніч на роздуми. Вранці вони обіцяли дати відповідь.
А відповідь була вже продиктована історією. Республіка була середньовічною державою, влада в якій належала боярам-землевласникам Але в житті цієї своєрідної держави був помітний і деякий демократизм, адже на вирішення важливих питань Псковської землі вплив справляло віче, де часом верховодили посадські люди – ремісники, дрібні торговці, землероби. Псков – вузька смуга землі, затиснута між зростаючою і дедалі міцнішою Москвою, Литвою та Лівонією, державою німецьких лицарів-завойовників, – не міг зберегти свою самостійність. Роздираємий внутрішніми протиріччями, він вже кілька десятиліть йшов назустріч своїй загибелі. Тепер його кінець став фактом.
Востаннє зібравшись на віче, псковичі заявили, що готові виконати волю московського князя. На очах величезної юрби символ незалежності Пскова – вічовий дзвін – був спущений. Позаду залишилося кілька століть напруженої, драматичної і яскравої історії Псковської феодальної республіки.
МІНЛИВОСТІ ДОЛІ
Про історію Псковської республіки нам розповідають насамперед літописи. Ще в середині 19-го століття одеський професор Н. Мурзакевич виявив унікальний документ: Псковську судну грамоту – кримінальний і цивільний кодекс республіки. Вже більше ста років Судна грамота привертає увагу істориків, юристів, мовознавців. Їй присвячені десятки робіт. А все-таки багато чого в ній неясно. Адже кодекс законів – абстрактний виклад юридичних норм, які регулювали відносини між людьми. А як це відбувалося в житті, який реальний, практичний сенс юридичних норм? Ось це-то, по суті, і залишалося майже невідомим.
Лише копії 15 грамот XIII-XV століть – в арсеналі істориків: документи, складені псковичами з нагоди купівлі-продажу землі, під час розгляду земельних тяжб і суперечок, з приводу різних приватних угод .
А новгородські грамоти XII-XV століть обчислюються сотнями. Грамоти Північно-Східної Русі видані в трьох об’ємистих томах. Звідки ж ця крайня убогість історичних свідчень? Причин багато, але головна – в мінливості історичної долі Псковської землі.
Середньовічні міста – і Псков в тому числі – часто горіли, пожежі знищували старовинні документи і книги. Розуміючи важливість грамот, що встановлюють права приватної власності і торговельні взаємини, порядок обрання та повноваження міської влади, псковичі ретельно берегли їх. За кількома ровами та кам’яними стінами в головному храмі Пскова – соборі св. Трійці в спеціальному ящику – скрині зберігався архів республіки. Дуже мало хто з простих псковичів мали право входу сюди. Архів охоронявся посадовою особою – архіваріусом.
Дбайливо збережені документи могли б дожити і до наших днів, але в 1510 році Псков втратив незалежність і став частиною єдиної Російської держави. Про долю республіканського архіву відомо дуже небагато. Частина документів, які нова влада вважала найбільш важливою, ймовірно, був вивезена до Москви. Не випадково в описі царського архіву значилися ящики з якимись «старими списками псковськими» і з грамотами «в Псков і в Новгород до взяття» – тобто до того, як було ліквідовано незалежність республік. Але це лише невелика частина псковських документів. Решта, видно, були просто знищені.
КОРИСТЬ БЮРОКРАТІЇ
Однак 15 старовинних грамот все ж уціліли? Як же вони збереглися? Завдяки казуїстиці судового діловодства! Вони дійшли до нас включеними в документи XVII століття, де відбивався розгляд спірних земельних справ. Збереження старовинних грамот аж до XVII століття – не випадковість: вона пояснюється земельною політикою великокнязівського уряду в Пскові. Після приєднання Пскова 300 шляхетних боярських родин були відразу ж переселені до Москви, а землі їх – конфісковані. Церкви ж і монастирі зберегли свої володіння і при новому порядку. У монастирській чи церковній скарбниці і після 1510 року разом з коштовностями, книгами та іконами лежали старовинні грамотки, скріплені звислими свинцевими печатками республіканської влади, підтверджуючи права цих церковних вотчинників на землю.
Так могли б вони довго лежати в архівах, могли загубитися, згоріти… Але в середині XVII століття на церковні та монастирські землі, записані в грамотах XIV -XV століть, стали зазіхати псковські поміщики. Лавина спірних земельних справ захопила край. Користуючись будь-яким випадком і приводом, поміщики захоплювали «попівські» володіння, а церковна влада різко протестувала проти захоплень перед місцевою псковською адміністрацією. Тут-то і пішли в хід старовинні грамоти на землю.
З ІСТОРІЇ СУДУ
Одна з грамот XIV століття була знайдена в спірній справі 70-х років XVII століття, коли почалася тяганина псковського поміщика Міни Козляінова і псковського Спасо-Мірожського монастиря про землі на річці Мароже поблизу Пскова. Поміщик захопив землі, які здавна належали монастирю. Але ченці знайшли в архіві потрібні документи. Виявилося: ще наприкінці XIV століття нині спірні землі були куплені ігуменом Спасо-Мірожського монастиря у литовського князя Скірігайло. Операція була оформлена у відповідній купчій грамоти, написаній на телячій шкірі і скріпленій звислою свинцевою печаткою. Вона дбайливо зберігалася монастирською владою разом з іншими грамотами. При повенях, яким піддавався монастир, розташований на самому березі річки Великої, грамоти переносилися до Псковської приказної хати – центру місцевої влади. С цим-то юридичним актом у 70 роках XVII століття і вирушив монастирський стряпчий Абросімко Кузьмін відстоювати права монастиря на спірні землі.
Наказним піддячих довелося розбирати тяжбу. Заява монастирської влади, їх чолобитна – і списки зі старовинних грамот були взяті до справи. На місце суперечки виїхала комісія. Жителі найближчих сіл на очній ставці дали свої свідчення: хто саме – монастир або поміщик володів спірною землею. Межі ділянки, описані в старовинному документі, були перевірені зі старожилами. Монастирська влада виявилася правою – старовинна грамотка співслужила свою службу. Стряпчий Абросімко отримав її назад і повернув в монастирський архів, але сліди цінної грамотки залишилися у справі. Чолобитні сторін суперечки, показання старожилів, хід розгляду справи і, нарешті, копії з пред’явлених документів (в тому числі і копія старої грамоти) – все це було записано на окремі листочки. Потім їх склеїли один з одним так, що утворилася довга паперова стрічка, потім її скрутили в трубку. Поставлена вертикально, ця трубка нагадувала стовпчик «стовпець» мовою піддячих XVII століття.
Так потрапляли старовинні документи в діловодство XVII століття. Навіть якби монастирська влада втратила справжню грамоту або вона згоріла, була б вкрадена і т. п., копія з неї, занесена в стовпець, все одно вже зберігалася в архіві наказової хати. Саме в шпальтах і були знайдені ті 15 псковських грамот, які мала до останнього часу історична наука. Виявлені вони були краєзнавцями – невтомними збирачами, хранителями, дослідниками псковської старовини. Ці стовпці XVII століття зараз дбайливо зберігаються в Древлехранилищі Псковського історико-художнього музею.
Є ще комора таємниць і оповідей про минуле – Центральний Державний архів давніх актів у Москві. Тут зберігаються сотні псковських справ XVII століття: всі вони були вивезені з Пскова ще двісті років тому. З тих пір і лежали вони в центральних архівах, недоступні місцевим дослідникам і не удостоєні уваги столичних вчених.
Автор: Л. Марасінова.