Коли філософи втекли, а лікарі залишилися. Закінчення.

Гіппократ

Словом, коли в останній третині -V століття на медичному небосхилі засяяло яскраве світило – Гіппократ, його наука була вже багата і ідеями, і трактатами. Сам Гіппократ очолив коську школу, бажаючи (як потім сформулювали) лікувати не хворобу, а хворого.

Перси тоді давно вже були розбиті Афінським союзом міст, до якого примикав і Кос, який пристрасно бажав забути колишні гріхи. Але у нас мова не про це. Наведемо краще невеликий приклад коського натурфілософського стилю. У трактаті «Про давню медицину», ймовірно, написаному кимось з вчителів Гіппократа, про стародавніх людей сказано: «І велика частина їх, що мали більш слабку природу, ймовірно, гинула, а ті, які перевершували силами, довше витримували». Той же «дарвінізм», але з акцентом на «природу» організму, тобто на його цілісність.

Такий акцент сильно ускладнює роботу лікаря, але розширює його можливості майже неосяжно. Що й казати, кнідці були простіше – що хворому заважає, то й жени (зараз так діють тільки хірурги, і то не в усьому); просто і в кротонців – повертай порушену рівновагу. Зате косець міг обговорювати речі дивовижні – наприклад, чому явний відхід від рівноваги теж лікує? Так, у книзі «Про вологу» Гіппократ заявляв: «Те, що корисно, подібно до того, що шкодить» (головна теза нинішніх гомеопатів); і зовсім не по-кнідськи розглядав окремі ознаки: вони, «будучи вчасними, вказують на порятунок, а в позаурочний час вони небезпечні». І міг успішно призначати проносне при проносі.

А ось – з трактату «Про вітри», останні півстоліття приписуваного теж самому Гіппократу: «І насамперед я почну з лихоманки, найбільш загальної хвороби, бо вона супроводжує всі інші хвороби, особливо ж запалення». Ну чим не вихідний пункт теорії стресу? Нагадаю, вона виходить з визнання того факту, що організм на шкідливий вплив найчастіше відповідає як ціле, а тому – єдиною по суті реакцією «адаптаційного синдрому», що включає, зокрема, запалення.

Однак Гіппократ пішов ще далі. У дні його молодості філософи багато говорили про те, що мало шукати спільні правила, що світ занадто різноманітний для цього і що до всього потрібен свій підхід. (Цілком зрозуміла реакція на надто сміливі узагальнення мілетців і піфагорійців.) У медицині такий лад думок знайшов місце в рамках ятро-софізму (буквально: лікарського мудрування), і Гіппократ не залишився чужий йому. Наприклад: «Коли багато людей в один і той же час уражається одною хворобою, то причину цього покладеться на те, що є найбільш загальним … Але коли в один і той же час народжуються хвороби всякого роду, тоді, без сумніву, причиною кожної служить спосіб життя у кожного, і лікування повинно вживатися, повстаючи проти причини хвороби».

Світ – через моделі.

Щоб орієнтуватися в такій великій кількості різнорідних шкіл, потрібна якась теорія. У історії науки є кілька загальних методів, один з таких методів – це метод пізнавальних моделей.

Чи не оформлене логічно шанування природи як благого або як злісного початку зручно розглядати як панування нульової (донаукової) пізнавальної моделі, в рамках якої світ (природа і суспільство) розумівся як храм. Схоластична (знакова) пізнавальна модель – такий тип опису знання, при якому світ виступає як текст, а пізнання – як читання, розшифровка. Ця модель історично була для європейської науки першою науковою – нею користувалися Високе Середньовіччя і Відродження, коли пізнання розумілося як розгадування задуму Творця.

Друга (механічна) змінила в XVI-XVII століттях схоластичну. Вона будує систему світу як механізм, автомат. До сих пір ми говоримо «зрозуміти механізм явища», хоча явище може бути зовсім не механічним. Третя (статистична) пізнавальна модель бачить світ як сукупність балансів і середніх. Виникла вона паралельно зі знаковою, але завоювала науку тільки в XVIII-XIX століттях, коли баланс стали трактувати як рівнодіючу випадкових актів, що виникає при перемішуванні. Четверта (системна) бачить у всьому цілісність, уподібнює світ організму. У світогляд вчених вона входить в даний час, хоча окремі її положення утвердилися давно. П’ята (діатропічна, від грецького «діатропос» – різноманітний) ледь народжується. Вона бачить в світі насамперед різноманітність, бачить природу як сад або як ярмарок (а не як город або ринок).

Чи можна докладати теорію пізнавальних моделей, розроблену при аналізі нашої науки, до науки стародавньої? В цілому це не виходить, але як раз з древньою медициною видна ясна паралель: жерці асклепейонів, що намагалися долучити хворих до вищих сил, працювали як би в рамках нульової пізнавальної моделі; гептадор, що проголошував семиричний шифр, – в рамках першої; кнідці зі своїми суто механічними методами – другої; піфагорійці з їх міксісом, балансом і випадковістю – третій; косці з пошуком цілісності – четвертій, а ятрософісти з акцентом на різноманітність – п’ятій.

Дивно, але п’ять моделей приходили в грецьку медицину, загалом, в тому ж порядку, що і в пізнішу європейську науку, тільки швидше – все сталося років за двісті, а не за сімсот. Це дає підставу бачити тут схожість процесів становлення наук і злічити медицину, яка набагато обігнала інші античні науки. Але для нашої науки ми знаємо: у будь-який даний час панує одна (іноді дві) пізнавальні моделі. Яка ж з них панувала в століття Гіппократа?

Тут треба використовувати ще один загальний прийом історії науки – метод дослідницьких програм. Запропонував його в шістдесяті роки минулого століття Імре Лакатош (Лакатос), угорський методолог, який емігрував до Англії. За Лакатощу, увагою наукової спільноти може заволодіти лише та теорія, яка являє собою дослідницьку програму, тобто дозволяє ставити і вирішувати нове коло завдань. У -V/-IV століттях нею можна визнати тільки ту, що розвивалася в рамках статистичної пізнавальної моделі, бо лише вона була робочим інструментом лікарів, і навіть Гіппократ, що бачив її обмеженість, викладав свої висновки на мові балансів тепла і рідин – інакше не вмів.

Це ми знаємо про калорійність їжі, про витрату енергії при русі і про механічні еквіваленти теплоти, а стародавні натуралісти знали тільки «рівновагу тепла та холоду», не вміючи пояснити, що розуміють під теплом (наприклад, іменували звірів теплими, а яйцекладних, включаючи птахів, – холодними), були впевнені, що переважання слизу тягне повільність, бо слиз (флегма) – рідина «холодна». На цій дивній для нас мові лікарі спілкувалися дві тисячі років тому. І при тому лікували.

Автор: Юрій Чайковський.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers