Іван Грозний і його син
Хто залишиться байдужим перед полотном І. Ю. Рєпіна «Іван Грозний і син його Іван»? Божевільний, палаючий погляд царя, старечі пальці, крізь які ллється кров, син, повержений додолу батьком … Сцена загибелі нещасного царевича передана з приголомшливою достовірністю. Здається, що художник разом з Грозним пережив страшну мить, і картину його сприймаєш як одкровення.
Але не будемо поспішати. Вже побіжне знайомство з спогадами художника не залишає сумніву в тому, що натхнення Рєпіна мало джерелом не смутні перекази старовини, а події зовсім іншої епохи. Рєпін взявся за пензель після страти народовольців. «Трагічні враження, що слідували за подіями 1-го березня 1881 року, – писав він, – викликали потребу відгукнутися на них картиною, де цар був би показаний і викритий як тиран і синовбивець … Природно було шукати виходу наболілого трагізму в історії». За висловом Крамського, історія загибелі царевича Івана послужила лише зовнішньою канвою для візерунків з приводу сучасності. Справжня картина загибелі царевича Івана значно відрізнялася від тієї, що зобразив Рєпін.
Цар Іван розділився з малолітніми синами після смерті їх матері цариці Анастасії Захар’їни. Перед весіллям з черкеською княжною Кученею він виділив пасинкам нової цариці окремий двір і «особливий» штат слуг – від бояр до кухарів. Йшли роки. Старшому царевичу минуло п’ятнадцять років, і батько подбав про те, щоб долучити спадкоємця до справ правління. У Боярській думі і в далеких походах, на посольських прийомах і на прощах – усюди син слідував за батьком подібно тіні. Владний самодержець вимагав, щоб і в думках своїх спадкоємець був його двійником.
Царевич і справді успадкував багато рис батька. Він був також запальний, нетерплячий і гордий. У царській сім’ї часто відбувались сварки, і тоді на голову дорослого сина обрушувались побої. Але цар і його спадкоємець не були приватними особами, і від того їх чвари нерідко ставали справою «великої політики».
З вуст в уста передавали народні співаки древнє сказання про те, як цар Іван вивів зраду з Пскова і Новгорода і одного разу на бенкеті задумався, «як би то вивести зраду з кам’яної Москви!».
Заговорив тут Малюта лиходій Скурлатович; «Ах ты, той еси, царь Иван Васильевич! Не вывесть тебе изменушку до веку: сидит супротивник супротив тебя…». Малюта вказав на царевича, і Грозний велів стратити сина. Але за опального заступився боярин Микита Романович Захар’їн: «Ты Малюта, Малюта Скурлатович! Не за свой ты кус примаешься, ты этим кусом подавишься». Царський син був врятований.
Видавці «сказ» вважали фабулу пісні про гнів Грозного вигадкою. Насправді в «Розповіді» таїлось зерно істини. До часу знаменитого походу опричників на Новгород і Псков (1570) зірка Малюти Скуратова яскраво сяяла на московському небосхилі. Він не задовольнився тим, що звинуватив у крамолі всіх новгородців і псковичів, а заодно з ними – старе керівництво опричнини. Усунувши тих, хто стояв біля колиски опричнини, тимчасовий виконавець старанно підтримував в Івані страх перед жахливими змовами. Зрада, стверджував він, вже звила собі гніздо в царській родині. Головними спільниками новгородців він оголосив бояр Захар’їних, найближчу рідню царевича Івана по материнській лінії. Ймовірно, опала на Захар’їних і послужила причиною першої великої сварки Грозного з його сином.
У Польщі чутки про розкол в царській родині вперше поширилися якраз після новгородського розгрому. Папський посол у Кракові спішно сповістив Ватикан про драматичні московські події. «Між батьком і старшим сином, – писав він, – виникла найбільша розбіжність і розрив, багато знатних осіб з прихильністю ставляться до батька, багато хто – до сина, і суперечку може вирішити лише сила зброї». Щоб оцінити достовірність цього разючого повідомлення, треба з’ясувати, хто інформував посла про російські справи. Лист до Риму датований 3 січня 1571 роком. Незадовго до того в Польщу явився московський утікач Шліхтінг, слуга і перекладач царського лейбмедика. Шліхтінг подав на королівське ім’я записку про московські справи.
І у зазначеній записці і в листі нунція порушувалось, по суті, одне і те ж коло питань. Очевидно, перекладач-втікач і був головним інформатором папського посла. Сумніватися в обізнаності Шліхтінга щодо сімейних справ царя не доводиться. Його слова про розрив царя з сином підтверджуються багатьма фактами.
Повернувшись з новгородського походу, цар Іван гучно заявив у присутності бояр і датських послів, що має намір позбавити спадкоємця прав на престол, і бажає мати наступником принца Магнуса Датського, свого нового васала. Німецький купець, який описав цю сцену вважав, що цар лише бажав налякати норовливого сина і невірних підданих. Мабуть, він помилявся. Сумнівно, ніби цар готовий був віддати сина до рук ката Малюти, як про те співали народні оповідачі. Але абсолютно безперечно, що над головою спадкоємця нависла тінь опали. Цар жорстоко покарав ближніх людей царевича. Його дворецького і дядька, боярина Василя Захар’їна, він звелів забити палицями. Тією ж смертю загинув боярин Іван Хірон Захар’їн. Страчена була троюрідна сестра спадкоємця.
Розбрат в царській родині стався в самий розпал опричних гонінь в 1570-1571 роках. Через рік цар розпустив опричнину і руками Малюти люто розправився з незадоволеними преторіанцями. Країна пережила нові політичні потрясіння в 1575 році, коли цар стратив своїх ближніх дворових людей, які замінили йому опричників, і посадив на московський трон служивого татарського хана Симеона Бекбулатовича. Царські підручні знову взялися за викорінення «зради», нитки якої тяглися в царський палац.
Наприкінці опричнини великим впливом при дворі користувався медик і астролог Єлисей Бомелій. Він не тільки лікував Грозного, а й познайомив його з таємницями астрології, частенько складав для нього гороскопи і між справою готував отрути для впалих в немилість придворних. Деяких, наприклад, спальника Григорія Брудного, він умертвив власноруч. Зрештою, Бомелій так заплутався в інтригах, що вирішив тікати з Росії. На кордоні його схопили і, доставивши до Москви, піддали тортурам. Астролога повільно підсмажували на величезному рожні. Як писав англієць Джером Горсей, спочатку Бомелій сподівався на допомогу «соучасників» – царських улюбленців, приставлених Грозним до царевича Івана. Коли ж катування розв’язало йому язик, він став обумовлювати всіх підряд. Вдруге тінь підозри у державній зраді впала на спадкоємця і його найближче оточення. 24 жовтня 1575 кат відтяв голову придворному царевича – його троюрідному брату Протасіву Захар’їну.
Цар Іван приходив в лють при одній думці про те, що його син може стати знаряддям боярської інтриги. Але навіть у дні найжорстокіших сварок з спадкоємцем він не подумував про суд над ним.
Далі буде.
Автор: Р. Скринніков.