Дух Тимура або здивоване небо. Продовження.

Тимур

У 1740 році дух Тимура був потривожений: за наказом персидського шаха Надіра, який розгромив Бухарське ханство (в яке тоді входив колишній стольний Самарканд), камінь вивезли як трофей. Та тільки-но пройшла ейфорія перемоги, як страх перед відплатою долі змусив переможця повернути нефрит на місце. Камінь посередині розколотий навскоси, і з цим пов’язана ще «тисяча і одна ніч» переказів. Але є підозри, що сам Улугбек склав гробницю з двох підігнаних одна до одної брил.

Десь на початку XX століття потривожили і сам улугбековий напис над входом в Гур-Емір. Ті, хто мав піклуватися про підтримку мавзолею, – духовні і світські чиновники Самарканда – під час ремонту вилучили плиту і продали турецьким купцям. Може бути, вони читали по складах і не побачили в написі грізного підтексту?..

Гур Эмир

Гур-Емір – усипальниця Тимура.

Дивно, але в Самарканді не помітили зникнення. Звернув увагу на це заїжджий європейський сходознавець, який знав, що він повинен тут бути, а коли захотів помилуватися, то ніяк не міг знайти. З’ясувалося, що турки вже продали плиту за пристойні гроші в Берлін, в музей, присвячений європейському аналогу Тимура – імператору Фрідріху. Петербург, який перше теж не відав про зникнення, став вимагати повернення реліквії, якщо усипальниця Тимура знаходиться в межах Російської імперії (прямо контрабанда якась виходить!). Плиту, врешті-решт, віддали – по-родинному і по совісті, – утримавши при цьому з Росії шість тисяч марок. Але на колишнє місце плиту тут не поставили, розсудивши, що надійніше їй перебувати в Ермітажі.

Все це дух бога війни переносив з похмурою покірністю. «Терпіння, – вчив Тимур за життя, – це ключ до радості». До того ж прах Тимура і Тимуридів спочивав не безпосередньо під кам’яними надгробками – ті лише повторювали розташування могил поверхом нижче, в підпіллі. Але дійшла черга і до них. 18 червня 1941 року відомий археолог-скульптор М. Герасимов розкрив поховання Тимура. Фотографію, на якій Герасимов тримає в руці череп великого завойовника, можна побачити в експозиції самаркандського Музею Улугбека. Археолог на фото почасти нагадує Гамлета з черепом «бідного Йоріка», бо аж надто гордо він дивиться в чорні діри «полюса світу і віри», немов це він Тимур, а той – череп середньовічного вченого…

У Самарканді, в усякому разі, але і не тільки в ньому, по цю пору впевнені, що дати 18 і 22 червня 1941 року тісно пов’язані між собою. Мабуть, тому в радянських виданнях знаменитий напис на зробленій Улугбеком плиті ніколи повністю не наводився. Напевно, щоб не допускати занадто глибоких перекладів.

Так чи інакше, але Самарканд отримав велику суму грошей на реставрацію історичних пам’яток – Гурі-Еміра в першу голову – в самий, здавалося б, не підходящий для таких капіталовкладень час: у 1943 році! (Схожий феномен спостерігався тільки в 1918-му, коли ленінський Раднарком виділив мільйон рублів Ташкентському університету і, здається, стільки ж – на відновлення самаркандських святинь. Пізніше в Самарканд був направлений геніальний російський інженер Шухов, автор московської ажурної телевежі і багатьох інших споруд, витканих з повітря і металу. Шухов випрямляв мінарети Регістану, які все більше уподібнювалися Пізанській вежі.)

Сказати по правді, європейцеві все-таки важко прямо пов’язати історію з потривоженим прахом Тимура і початком великої трагедії в сорок першому році. Можливо, різниця зі східним сприйняттям і в тому, що тимурівський військовий геній проявлявся головним чином в Азії. Там Тимур зруйнував Хорезмську столицю Ургенч і Багдад до такої міри, що на їх місці наказав посіяти ячмінь. Та й в інших містах замуровували в стіни тисячі полонених, ховали людей заживо, складали піраміди з людських голів.

В ближніх до Русі межах Тимур з’явився одного разу, коли його васал, золотоординський хан Тохтамиш «по безсоромності своїй забув надані йому милості і вийняв голову з ярма покірності, а шию – з нашийника підпорядкування його величності». Так оповідає біограф Тимура Гайсаддін Алі. Після жорстокого прочухана на Тереку, отриманого за нахабний сепаратизм, Тохтамиш ледь забрав ноги і начебто змирився. Але незабаром до Тимура дійшли відомості, що він знову «став ходити по килиму обурення і зухвалою рукою відкривати двері невдячності». І ось тоді «вийшов наказ відправитися на межі Дашті-і Кипчак і в інші області Тохтамиш-хана від Сарая і Астрахані до Криму і земель франків. І вся ця безмежна країна була очищена від опору супротивників його величності…» (Гайсаддін Алі).

В цей час великий князь московський Василь Дмитрович стояв на Оці з військом і з образом Володимирської Божої Матері, проявивши, треба сказати, неабияку й незвичайну для себе мужність. Здається, ні у кого з істориків сьогодні немає сумніву, що якби війська Тимура і справді рушили після розгрому Тохтамиша на Московію, то на місці російських міст тільки й залишалося б що ячмінь сіяти. Сили були не просто нерівні, а непорівнянні. Але Тимур лише спалив один власне російське порубіжне з Ордою місто Єлець і повернув додому.

Господи, скільки різних пояснень цього існує! Мовляв, злякався Тимур сина Дмитра Донського, переможця Мамая. Або – стурбований був наближенням осені і не хотів залишати свою армію в російських холодах. Або – що він вже награбував стільки, що не зміг би більше забрати. Або – що було йому бачення, яке попереджало не ходити на Русь. Або – в тилу повстали осетини…

Цікаво, що в цьому ряду витає і черговий варіант переказу про легковажність Бібі-ханим і ще більшу легковажність самаркандського зодчого. Тобто Тимур звернув бойові дії в Східній Європі, стурбований самотністю залишеної в столиці дружини.

Виходить, що над арміями Василя Дмитровича і Тимура витають два жіночих образи – несповідима Володимирська ікона і таємнича супутниця Тимура. Втім, якщо дати слово самому «повелителю істини», як ще називали Тимура, то в його «Уложенні» прочитаємо: «У 797 році (хіджри – тобто одна тисяча триста дев’яносто п’ять-м) я вступив у велику Татарію і проник до крайніх меж північних країн. Народи цих країн, які наважилися мені чинити опір, були розсіяні і знищені. Області, орди і фортеці п’ятого і шостого кліматів були підкорені, і я повернувся переможцем».

Виходить, що Тимур вважав кампанію завершеною і питання вичерпаним. Власне кажучи, по чисто адміністративній логіці – а Тимур в цих питаннях був великим формалістом і раціоналістом – ні до чого йому було розоряти васала свого васала. Та й нема за що – великий князь Василь свої війська на допомогу до бунтівного Тохтамиша справді не послав. Місто Єлець постраждало через своє географічне положення і – під гарячу руку і швидкий біг розпалених гонитвою коней. Попереджуючий вихід Василя Дмитровича до Оки – зустріти Тимура – міг би і викликати іронію, якби, повторю, не очевидна самовідданість цього вчинку. Військо, що зібралося навколо образу Володимирської Богоматері, навряд чи применшувало сили тимурівської раті.

Зіткнення не відбулося, і Темір-Аксак (Залізний Хромець), як називають його руські літописи, залишився для Московії персонажем напівлегендарним. Але які б не були причини його виходу з європейських меж, абсолютно очевидні наслідки його походу. Золота Орда при Тохтамиші пройшла свою точку зльоту, почалося стрімке падіння цього, так і не довершеного до кінця державного утворення. Для Московії ця лінія була одним з задумів її долі. І тут мені хочеться привести ще один Самаркандський напис. На мавзолеї Шейбанідів-хана (помер в 1510 р.) зазначено: «Існує вислів Іси (Ісуса): в цьому старому бардаку (в цьому світі) не переставай сподіватися (на Бога) – наслідки будуть благополучні».

Автор: В. Лобачов.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers